Рубiкон 1999-го: 20 років потому

Визначаючи знакові дати 2019-го, редакція звернула увагу не тільки на ювілеї Івана Котляревського і Пантелеймона Куліша, інших видатних українців, а й оголосила, що буде аналізувати наслідки вибору 1999 року, 20-річчя якого виповнюється цьогоріч. Ідеться про відповідальність не тільки влади, до речі, цьому присвячена книга з Бібліотеки газети «День» — «Котел», або Справа без терміну давності», а й громадянина за свій вибір.

Очевидно, що в 1999-му українці знову схибили, обравши вдруге президентом Леоніда Кучму. Перший раз це було під час дострокових виборів президента 1994 року. «Президентські вибори 1994-го були спровоковані і сфальсифіковані. Головним замовником була Росія, яка за допомогою Кучми і комуністів реалізувала свій план, — пише у своїй новій книжці «Перший про владу» перший президент України Леонід Кравчук. — Чому взагалі Росія відкрито підтримала Кучму? Тому що вони одразу зрозуміли, що домовитися зі мною про те, щоб Україна стала в обоз Росії, не вийде. А Кучма їм це пообіцяв».

У 1999-му виборці піддалися на російські політичні технології зразка 1996 року, коли в Росії лякали тим, що «червоні» на чолі з Зюгановим можуть повернутися, тому потрібно голосувати за Єльцина, який на той час мав невисокий рейтинг підтримки. Аналогічний сценарій розіграли і в Україні, коли політтехнологи штабу Кучми (під керівництвом Володимира Горбуліна та Олександра Разумкова) розповідали, що потрібно голосувати за діючого президента — який також мав низький рейтинг, — тому що є загроза реваншу «червоних» на чолі з Симоненком.

Перед цим Кучмі вдалося розвалити Канівську четвірку. Нагадаємо, 24 серпня 1999 року (перед президентськими виборами) у Каневі було оголошено про створення політичної коаліції — Канівської четвірки. До її складу увійшли досвідчені політики: Олександр Ткаченко, Євген Марчук, Олександр Мороз, Володимир Олійник. Згідно з домовленостями учасників, вони мали висунути від «четвірки» єдиного кандидата. Після тривалих переговорів було вирішено, що ним буде Євген Марчук. Ця новина облетіла весь світ і мала піднесення. Але через шість годин Мороз (важко сказати що або хто на нього вплинув) одноосібно і віроломно зламав домовленості. Після цього у опозиції не було шансів. І вся машина ЗМІ, включаючи відомих сьогодні метрів журналістики, підключилися до дискредитації Канівської четвірки.   

Плюс фальсифікації. «Я був головою комісії з питань дотримання виборчого законодавства на президентських виборах 1999 року, тому можу сказати, що вибори 2004 року були набагато «чистішими», ніж вибори 1999 року. «Системою Кучми» було створено багато перешкод для появи нових політичних сил і моральних політиків», — згадує народний депутат II та III скликань Верховної Ради Олександр Єльяшкевич. Система робила свою справу, однак і виборці виявилися незрілими і неготовими до правильного вибору. В результаті шанс звернути з кривої дороги було втрачено, і країна продовжила рух у неправильному напрямі. 

Плоди пожинаємо досі. Два майдани, війна, окуповані території, тисячі вбитих українців... Складно писати ці слова через кому, тому що за кожним із них трагедія, змарновані можливості й час. Показником «глухого кута», в якому ми опинилися, є черговий цугцванг на виборах президента, які відбудуться через місяць. Українці знову змушені обирати серед двох чи трьох зол. Або відсутність юридичної крапки у тій же «справі Гонгадзе — Подольського» (викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського та викрадення і вбивство журналіста Георгія Гонгадзе відбулося ще в 2000 році, невдовзі після обрання Кучми на другий термін). Замість цього родина Кучми-Пінчука щорічно проводить заходи, де відбілює свій імідж, бо, напевно, імідж досі цього потребує.

Більш того, сім’я дбає про те, щоб приводити в політику «нові обличчя», які, в свою чергу, дбали б про репутацію патронів. Приклад — більшість так званих єврооптимістів. Колись такі народні депутати, як Сергій Лещенко та Мустафа Найєм, працюючи в «Українській правді», активно висвітлювали «справу Гонгадзе — Подольського», однак за час свого депутатства ця активність кудись зникла. Не кажучи про те, що вони є постійними учасниками таких заходів як YES чи український сніданок в Давосі.   

Отже, сьогодні важливо розуміти «підводні течії» і особливості української політики, яка багато в чому є продовженням 1999-го. Саме тому ми поставили наступні запитання нашим читачам:

За кого ви голосували в 1999 році? Чи вважаєте, що зробили тоді правильний вибір? Якщо ви голосували за Кучму, чи готові розділити з ним відповідальність за стан країни, до якого вона дійшла за час його керівництва державою? Якби повернулися у той час, проголосували б за нього ще раз?

Яке було значення виборів 1999 року? Чи готове суспільство нести відповідальність за свій вибір?

Які тенденції треба зупинити на сьогоднішніх виборах?

«СУСПІЛЬСТВО, А ТОЧНІШЕ, ГРОМАДЯНИ ЗАВЖДИ НЕСУТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА СВІЙ ВИБІР»

Сергій БОНДАРЕНКО, політолог, доцент кафедри політології та державного управління ДонНУ імені Василя Стуса:

— У далекому 1999 році я голосував за Кучму. Це були мої перші вибори. На той час я політикою взагалі не цікавився. Мене цікавило, як і більшість людей — стабільність, можливість знайти роботу та отримувати гідну зарплату. Після розвалу СРСР, після «лихих» та голодних 90-х це було дуже затребувано. На той час Кучма це пропонував, і в принципі частково такий запит було задоволено. Але! Але багато чого на той час я не знав і не розумів. Усвідомлення всіх проблем та загроз, які несе узурпація влади та зрощування її з фінансово-промисловими групами (читай олігархами) прийшло згодом, коли почав вивчати політологію та займатися громадською діяльністю.

Чи готовий розділити відповідальність? Так! Я і моя родина вже за це платять. І платять достатньо високу ціну. Скоріше я б не голосував за Леоніда Кучму. Та й запитання вже не на часі. Він — вже історія. Зараз інша ситуація, інше суспільство, інший я. Результати виборів 1999 року — це лише одна подія з цілого ланцюга подій, які мають доленосне значення для нашої держави. І це наша історія, наш досвід. Суспільство, а точніше громадяни, завжди несуть відповідальність за свій вибір. Дехто усвідомлює це, дехто — ні. Нам не вистачає потужного громадянського суспільства, яке стане інструментом стримування та противаги діям влади. Нам вкрай потрібно формувати та популяризувати філософію відповідального громадянства. Виходити з категорії «населення» та переходити до «громадяни». Різниця між цими категоріями дуже значна.

Говорячи про теперішні вибори, головна проблема президентських перегонів — безвідповідальні та заздалегідь нереалістичні обіцянки. Соціально-економічна та політична ситуація в Україні достатньо складна, і багато політиків цим користається. Звичайні люди чекають на краще життя, і це природньо. Політику важливо прийти до влади, тому обіцяють все, що потребує суспільство, — і зниження цін на газ, і збільшення пенсій та заробітних плат, цей перелік безкінечний. Для того, щоб не бути обманутим, треба не піддаватися на пусті обіцянки, уважно вивчати, а, за можливості, ставити запитання кандидатам, як вони їх будуть реалізовувати. А потім контролювати. Щоб цей контроль був ефективним, треба або брати безпосередню участь, або підтримувати громадянське суспільство, робити з себе відповідальних громадян.

«СЬОГОДНІШНІ ВИБОРИ ДУЖЕ НАГАДУЮТЬ ВИБОРИ 1999 РОКУ»

Ярослав ДРОЗДОВСЬКИЙ, кандидат економічних наук, доцент, заступник декана факультету міжнародних економічних відносин УжНУ:

— У другому турі виборів 1999-го я голосував за Л. Кучму (точніше проти П.Симоненка). Відповідальність розділити не готовий. Я був учасником політичної акції — «Україна без Кучми!». Проголосував би ще раз, бо Кучма був меншим злом для держави, ніж комуніст П. Симоненко.

Щодо значення виборів, вони збіглися з початком періоду економічного зростання, з впровадженням системи єдиного податку, а також, на превеликий жаль, подальшим укоріненням феодальної системи олігархату.

На мою думку, сьогоднішні вибори дуже нагадують вибори 1999 року. Лише замість Симоненка — Юля і «Зе». Останній уособлює дуже небезпечну тенденцію знецінення виборів, акумуляцію голосів «противсіхів», що роспропаганда подає під тезою «туземці не здатні до самоуправління».

«ЦІЛЕ ПОКОЛІННЯ ЗМАРНУВАЛО УНІКАЛЬНИЙ ЧАС»

Євген ЯСIНСЬКИЙ, заступник голови крайового товариства «Просвіта», м. Ужгород:

— Давно це було. Пригадую, що цікавився тоді «канівською четвіркою». Сумніви щодо її дієздатності були, звісно, бо, як кажуть, «де два українці — там три гетьмани». А тут цілих чотири! Але і надія, хоч і не дуже велика, таки була. Суспільство у той час активізувалось. У першому турі і я, і мої друзі голосували за Марчука. Чому? Бо, як там за класикою: краще з розумним втратити, ніж із дурним знайти... У другому турі голосував проти всіх.

Скажу крамольну річ. Можливо, якби тоді у другому турі вибори виграв Симоненко, Україна — вже на той час щеплена вакциною свободи — не так довго ходила б по колу. Це — припущення, адже історія, як відомо, не знає умовного способу.

Ніколи ні я, ні мої близькі й друзі за кандидата Кучму не голосували. При цьому ніхто з нас усіх відповідальності — як колективної, так і персональної — не знімав. Значить — недостатньо переконували колег і знайомих, не чинили належного спротиву системі, хоча можливостей для цього вже було чимало. Легковажили якимись речами принциповими і, що важливо, не чинили обструкції різним керівним кухаркам і пройдисвітам на місцях.

На питання «Чи проголосували б за нього ще раз?» відповім: побійтеся Бога, хіба би вигадали машину часу. Тоді скористався би словами вже сучасного українського класика: «Відійди від мене, нечисть! Відійди від мене».

Про значення виборів 1999 року краще питати істориків, політологів, аналітиків, навіть лікарів, іншими словами, фахівців, які пояснять нам, чому ж ми такі бідні й як це пов’язано з головою — хоча, очевидно, написано і сказано про це чимало. Треба, напевно, більше часу, щоб гідно оцінити всі наслідки того волевиявлення для нашої держави загалом. Обрали ми тоді бездоріжжя замість шляху, пішли в шинок замість філармонії, і нема на то ради — черговий шанс спільними зусиллями було втрачено. Для історії це, звісно, одна мить, але ціле покоління змарнувало унікальний час, не змогло себе належним чином реалізувати. А персонально для когось була зруйнована кар’єра, відбулись інші драматичні події у житті, кращі — закінчили трагічно.

Чи готове суспільство нести відповідальність за свій вибір? Думаю, ще ні, на жаль. Наше суспільство занадто політизоване, але політично не зріле і при цьому абсолютно безвідповідальне у своїх уподобаннях. Усі коментують все, слів не добирають, дають поради і оцінки, ні стилю, ні поваги, ні фаховості, ні розуміння важливості власного обличчя — днем із вогнем, а при цьому всі винні, всім треба і вже, і ніхто ні за що не відповідає. Наразі у нас ще відсутній запит на суспільну відповідальність за стан справ у державі, як і за свій особистий вибір. Катастрофи, сподіваюся, навіть у час війни, не відбудеться, але є одна погана новина: марсіяни не прибудуть і не збудують нам для нас гідні умови для життя. Тільки самі. Наберімося терпіння, наполегливості, а найбільше гідності — і до праці. Можливо, у сучасній версії трилогії того ж класика «...або Десять років потому» твердо станемо на дорогу і засмутимо воріженьків на радість друзям.

Навряд чи за той короткий час, що залишився до виборів, щось можна кардинально змінити. Напевно, для перспективи країни і для всіх нас важливо, щоб усе відбулося максимально прозоро, наскільки це можливо — чесно і з мінімальним брудом. Бо живемо і діємо в умовах, які самі для себе створили. І життя після виборів продовжиться. Тому треба оголосити мораторій на заробітчанство у журналістиці, на гучні викривальні матеріали, якість яких сумнівна і ще не доведена, але має як провокація суттєвий вплив на електоральні уподобання пересічних громадян. Те саме стосується і гучних доленосних рішень від усіх гілок влади, які, як чудесне прозріння після тривалого осліплення, приймаються з коліс в останні хвилини. Треба твердо заявити, що і переможців судять, бо так вимагає Закон. І буде реальна відповідальність як за діяння, так і за брехню. Також бажано наголосити, що підкуп виборців — це питання національної безпеки. Не менше. Взагалі питань багато —  особливо про фаховість, компетентність, відповідальність і порядність.

«НАЙГІРША ПОМИЛКА НА СЬОГОДНІ — БРАК РОЗУМІННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ПОСАДИ ПРЕЗИДЕНТА»

Павло ГОМОНАЙ, аналітик «Майдан моніторинг», м. Ужгород:

— Як переконаний антикомуніст, звісно, голосував за Кучму. Так, я вважаю, що тоді вчинив правильно. Хоча перший термін Кучми, його перемогу над умовно проукраїнським Кравчуком я сприймав як особисту трагедію, випадіння нашої країни із Центрально-Східної Європи і рух в якусь прірву.

Я готовий розділити відповідальність за стан країни. «Другий Кучма» почався з прем’єра В. Ющенка, лібералізації малого бізнесу, руху в бік ЄС і НАТО. Закінчився він міфічними «кольчугами», касетним скандалом, «великим шенгенським муром» біля мого будинку і Януковичем, але це — швидше, наслідки зовнішнього тиску РФ та її колаборантів, ніж наслідки мого голосування.

Ще раз за Кучму? Звісно, ні! Це давно пройдений етап, зараз його місце на лаві підсудних.

В 1999 р. ми остаточно попрощались із комунізмом, економіка відштовхнулася від дна.

Суспільство приймає рішення як колективне несвідоме, і воно може бути неочевидним відразу, але правильним по суті. Які тенденції треба зупинити на сьогоднішніх виборах? Найгірша помилка на сьогодні — брак розуміння повноважень посади президента, його компетенцій. Це породжує популізм, беззмістовне змагання пропозицій зниження тарифів і податків, хоча їх визначає зовсім не президент. Ну, а хтось взагалі обирає собі царя-батюшку за східним звичаєм.

P. S. «День» продовжуватиме діалог з цієї теми, тож запрошуємо читачів дати власні відповіді на запропоновані експертами запитання. До 31 березня ще маємо час розширити «горизонт» думання (надсилайте їх за адресою [email protected] або ж 03115, м. Київ, проспект Перемоги, 121д)