Що робить владу сильною
Відгук на публікацію Євгена Марчука «Нелегке читання: До питання про стратегічне мислення» («День» № 189-190 від 10 жовтня 2014 року)
Передусім хочу висловити вдячність Євгенові Кириловичу, який підготував для «Дня» досить серйозне дослідження. В умовах, коли Україна опинилася у вкрай скрутному становищі, по суті, він на сполох б’є, звертаючи увагу на принципове для топ-менеджмента нашої держави питання. У статті, де домінує глибокий аналіз і фундаментальна грунтовність, послідовно проведено думку про неможливість досягти успіху в управлінні державними справами без стратегічного мислення. Скажіть, хіба Є. Марчук не має рації? Власне, прізвище автора є настільки вагомим гарантом якості, що, здається, не зовсім коректно брати під сумнів матеріал, який підготував один із найдосвідченіших наших стратегів. Тим більше, що стаття відомого українського державного діяча набула чималого розголосу. Вже сам факт такої реакції свідчить про величезну потребу нашого суспільства в подібних газетних матеріалах.
Цікаво, чи статтю генерала Марчука читали в Україні Президент, прем’єр-міністр, голова парламенту? Вони готові її автору, нам, читачам всеукраїнської газети, відповісти: а в сучасному уряді України є віце-прем’єр хоча б з однією десятою часткою таких відповідальних функцій, як у Д. Рогозіна, заступника голови уряду Російської Федерації? Чи може Україна обходитися без нього у своєму державному розвитку? Добре, що Євген Кирилович цим переймається, особливо тепер, коли наша держава є об’єктом агресії.
• Певно, саме такі публікації необхідні сьогодні нашим керманичам. Можна уявити успішного політика, президента, члена уряду, народного депутата, які не усвідомлюють виняткову роль стратегії у сфері державного управління? Ні, не можна. Хто уважно вивчає науку про владу, той неодмінно підтвердить, що концепція стратегії в ній є фундаментальною в такому ж тлумаченні, в якому енергія є фундаментальною концепцією фізики.
А що таке політичний менеджмент, як не стратегічний підхід до розвитку суспільства, вирішення його нагальних проблем? Чи здатен політик розібратися в цьому належним чином без спеціальної грунтовної підготовки? Питання, зрозуміло, риторичне. Повністю підтримую Є. Марчука в тому, що стратегічне мислення «від природи не дається, йому потрібно довго і напружено вчитися при хороших вчителях». Учитися! — і цим все сказано.
• Тим, хто працює в найвищих структурах державної влади, слід вже цю науку серйозно опановувати — тобто вчитися стратегічному мисленню. Спробую це стисло пояснити, взявши до уваги, наприклад, таку вкрай гостру для нашого суспільства проблему, як формування позитивного іміджу України у світі. Навряд чи є сенс доводити, наскільки важливо це сьогодні, коли російська пропаганда цілеспрямовано поширює за кордоном брехню про нашу країну, всіляко її дискредитує й паплюжить. Гадаю, читач добре усвідомлює, як необхідний нам цей глобальний проект. Бо як інакше жити в цьому світі, якщо багато іноземців сприймають українських громадян неадекватно або дивляться на них із недовірою чи з підозрою?
На жаль, питаннями репутації України в нас чомусь займаються піарники, в той же час успіх, справжній прорив у цій важливій справі здатні забезпечити лише репутаційники. Чому? А тому, що головна відмінність репутаційного менеджменту від піару — це стратегічність, яка забезпечує перехід від локальних рішень із короткотерміновим ефектом до багатоходової логіки послідовного й сталого просування до поставленої мети. Відповідно, головна «зовнішня» відмінність команд репутаційників від команд піарників полягає в наявності у перших фахівців зі стратегічного аналізу та стратегічного планування.
• Такі експерти вам скажуть, що Україна насправді краща, ніж її репутація. Ставлячи запитання: «Чи можливо в найближчій перспективі поліпшити репутацію України в зовнішньому світі?» фахівці зі стратегічного аналізу відразу ж запропонують спочатку визначитися з тим, що ми розумітимемо під терміном «Україна». Тут можливий досить широкий спектр варіантів: Україна як суб’єкт міждержавних відносин; Україна як засновник Організації Об’єднаних Націй; Україна як об’єкт зовнішньополітичного впливу; Україна як зона юридичного суверенітету молодої незалежної Української держави; Україна як об’єкт агресії з боку Росії; Україна як європейська держава, де відбулась Революція Гідності; Україна як господарсько-економічний суб’єкт; Україна як потужна агропромислова держава; Україна як об’єкт іноземних інвестицій; Україна як держава могутнього космічно-ракетного потенціалу; Україна як держава визнаних у світі наукових шкіл та унікальних технологій; Україна як член міжнародних організацій; Україна як держава з повним циклом проектування та виробництва літаків; Україна як один із світових лідерів за кількістю сертифікованих програмістів; Україна як держава з колосальними запасами корисних копалин; Україна як одна із великих транзитних держав у Європі; Україна як держава своїх громадян; Україна як цивілізація; Україна як простір розвинутої культури; Україна як держава, що має чимало діаспор в інших країнах; Україна як туристичний простір; Україна як одна із відомих у світі спортивних держав тощо.
Із усією впевненістю можна стверджувати, що репутація переважної більшості цих «Україн» серед іноземців залишає бажати кращого. Отже, вся робота, спрямована на створення за кордоном позитивного іміджу Української держави, потребує чітко визначеної стратегії, грамотно побудованого алгоритму дій. І не тільки там, а й так само й у нас в Україні. «Бо насправді, — як свого часу слушно зазначив академік Іван Дзюба, — ми навіть не уявляємо всієї величі нашої країни та складності й проблемності її суспільства. Кожен знає лише невеличкий фрагмент історії, до того ж у власному розумінні. А в нас — безліч талантів у науці й мистецтві. Коли аналізуєш такий колосальний вантаж інформації, відчуваєш повагу, подив і захоплення землею, на якій живеш». Погодьмося, є над чим серйозно замислитись, чи не так? Трансформаційний період, який, незважаючи на АТО, переживає тепер наша країна, просто має «завагітніти» національною стратегією. Яскравим прикладом тому є післявоєнна Німеччина та післявоєнна Японія.
Власне кажучи, в цій справі, що вже самим фактом своєї газетної статті доводить Євген Марчук, нашій владі ніяк не обійтися без стратегічних аналітиків, яких справедливо називають «генералами стратегічного мислення». Хіба його публікація стосовно біографії вже згадуваного нами на початку російського урядовця Д. Рогозіна — не переконливий зразок стратегічного аналізу? Термін «стратегія» сьогодні досить популярний, але у нас під цим чомусь розуміють не стратегію, а політику — до того ж найчастіше короткотермінову та кон’юнктурну. Дзвінкі фрази типу «Стратегія України на найближчий рік», можливо, й мають вплив на некомпетентну аудиторію, а у фахівців вони викликають іронічну посмішку. Звісно, керманичам нашим зараз, на етапі радикальних трансформацій державного організму і суспільних відносин, у час військових дій на сході України, доводиться дуже нелегко, оскільки вони зіткнулися з багатьма абсолютно незнайомими проблемами. Річ у тім, що випробування в цей період часу виявилися значно складнішою справою, ніж це уявлялося ще недавно. Але люди, від яких залежить доля країни, повинні знайти в собі сили вчитися долати труднощі, запозичуючи досвід, нагромаджений в інших країнах. Адже досвід — хороший вчитель, і ніхто не вчить краще за нього. Використання хибного принципу в розв’язанні тієї чи іншої проблеми — це погані дріжджі, які навіть у малій дозі псують усе тісто.
• У мене таке враження, що представники нашої політичної еліти багато в чому залишаються новачками, незалежно від віку. Вони вперто прагнуть вчитися на власних помилках замість того, щоб робити висновки з чужих. Їм часто бракує гнучкості, вміння виходити на постійне узгодження різнопланових інтересів і приймати в кінцевому рахунку виважені стратегічні рішення. Як тут не згадати розумний вислів Ела Райса і Джека Траута із книжки «Маркетингові війни»: «Сьогодні ніщо так не важливо, як стратегія. Вибір стратегії і часу — ось Гімалаї маркетингу. Все інше — пагорбки». Від цього також залежить вагомий результат і в царині державного управління. Шкода, що стратегія не завжди ще посідає належне їй місце в діяльності органів державної влади, на ненормальність чого звернув увагу Євген Марчук у своїй статті в газеті «День».
Поки це не буде зроблено, безглуздо говорити, що їхня діяльність відповідає європейським стандартам. Зрозуміло, що без обізнаних помічників, тих, хто має ефективні розробки в сфері стратегічного аналізу й прийняття стратегічних рішень, наші керманичі ніяк не зможуть досягти успіху. Тільки справжні професіонали, які знають, що робити, здатні підказати владі, який курс краще обрати, як уникнути помилок. Здається, Й. Гете належать слова: «Володар, який не збирає біля себе здібних і гідних людей, є полководець без армії». Наші правителі взагалі мусять стежити за тим, щоб їх оточували сильні люди, часом навіть сильніші за них самих. Політична державна влада, як і окрема людина, не буде вважатися сильною, недовго буде шанована, якщо вона не буде професіонально-кваліфікованою владою. Бо держава тримається не придушенням, а духом; не свавіллям, а авторитетом влади; не погрозами та покараннями, а вільною політичною лояльністю народу.
