«Схід пробуджується...»

— Схід пробуджується... Поступово, першими несміливими кроками починає ментально перероджуватися з УРСР в Україну, — говорить Євген ГРИЦЯК. — І повалення найбільшого пам’ятника Леніну в країні, що мало місце в Харкові, черговий факт цього «пробудження». «Вождь» так сильно був умонтований у мізки людей, які живуть на сході країни, що без нього вони просто не могли жити, як без Бога. Леніна, без перебільшення, протиставляли Богові. Так, сьогодні дуже болісно люди зі сходу реагують на демонтаж. Але краще це зробити пізніше, ніж ніколи. Пам’ятаю, що пам’ятник Леніну в Коломиї валили ще за радянської влади. Але вона на Галичині вже фактично не діяла. Важлива деталь: п’єдестал під пам’ятник був викладений з надгробків єврейського цвинтаря. Люди чітко визначили державницький курс розвитку вільної країни у 1990-х. Треба було чверть століття прочекати, щоб ця хвиля дійшла до Харкова. За яких обставин це відбулося? Якою буде перша реакція місцевих царьків? Усе це третє питання. Це — орієнтир для майбутнього, тому хвиля емоцій сьогоднішніх незадоволених — другорядне питання. Треба всіх, хто проти зрозуміти... і вибачити. Хто і що б про це не говорив, українцям, як писав Павло Тичина, «треба своє робить!»

Пригадую, що у нашому таборі у Норильську був в’язень із Ленінграда, який постійно повторював, що у Москві давно треба всі пам’ятники знищити і поставити лише один... Гітлерові. Сьогодні ця думка виглядає не такою вже й безглуздою. Ленін руйнував не пам’ятники, а живих людей. І ми повинні про це пам’ятати, активно позбуваючись цих «культурних надбань», які, між іншим, випромінюють негативну енергетику. Сподіваюсь, що я ще побачу Україну без жодного пам’ятника тоталітаризму.

Прикро, що за роки незалежності в Україні практично ніхто не займався дерадянизацією. Результат такої ідеологічної бездіяльності — чверть столітня «пауза» між Львовом і Харковом. Минулого року відзначали 60-ту річницю Норильського повстання. Цю знакову дату, переконаний, треба було всіляко використати як символ нашої спільної боротьби. Але на державному рівні майже нічого не було. Якби не громадські активісти та «День» дата відбулася б практично непоміченою. Але сьогодні я проводжу паралелі між тим, що трапилося у Норильську і нинішніми подіями на Донбасі. Звісно, не прямі. Під час Норильського повстання 1953 року за свою свободу та права боролися представники 66 націй. Усі нації повстали й боротьба пішла єдиним фронтом. Ми боролися, хоча й не вірили, що переможемо. Багато було таких, які знали, що нас просто перестріляють... Я дотримувався думки, що краще вже бути розстріляним, адже жити і працювати там — нестерпно. Якщо від роботи, голоду та холоду там передчасно не вмер, то яке життя у перспективі? Виїхати нікому не давали. А жити заради того, щоб будувати радянський режим — бажання не було. Ми боролися за своє майбутнє і майбутнє своїх у перспективі вільних країн. Сьогодні в цій боротьбі нам повинні допомогти мислячі сили всіх країн, зокрема Росії. Адже Москва вже навіть не приховує, що хоче знищити Україну. Немає такого лікаря, який вилікує мій песимізм. Як казав один польський письменник, песиміст — це оптиміст із життєвим досвідом. А я маю такий персональний життєвий досвід (у плані ставлення Росії до України на прикладі конкретної людини), який би нікому не побажав. Я не маю ілюзій щодо того, що Росія піде на поступки чи передумає... Або — що ми зможемо легко вибороти перемогу. Росія — дуже потужна та агресивна країна. За всю історію, вона воювала 132 роки, із лише шість — оборонялася. Решта — агресивні війни. Є там пробудження, окремі люди чинять спротив, виходять на марші... На «живу» Росію та незламних дух України — мої найбільші надії.