Як функціонувала комуністична репресивна машина?

Серія науково-документальних видань «Реабілітовані історією», яка містить достовірні, вивірені дослідниками відомості про імена, долі, обставини арешту (часто — загибелі) сотень й сотень тисяч жертв політичних репресій в усіх областях України за період 1917—1991 років — це поза сумнівом, один із найзмістовніших та найбільш суспільно важливих (ба більше — політично важливих) наукових проектів, зреалізованих спільними зусиллями величезного колективу українських істориків. Це — плід самовідданої праці сотень людей з усіх куточків країн впродовж чверті століття; особливо слід відзначити роль у цій державної ваги справі академіка Петра Тимофійовича Тронька, 100-річчя від дня народження якого ми будемо відзначати 12 липня. Без його щоденної інтелектуальної підтримки (а також організаційної та моральної допомоги) це видання навряд чи колись побачило би світ.

Без перебільшення можна сказати, що саме створення й випуск цієї (нині стотомної) серії праць стало справою життя Петра Тимофійовича, якій ця вже дуже немолода людина віддавала всі свої сили — буквально до останніх днів. Бо академік Тронько чудово розумів, що лише проаналізувавши, як саме функціонувала радянська репресивна машина в усіх регіонах УРСР (причому проаналізувавши на точній науково-документальній основі, а не на «публіцистичному» рівні), ми створимо справді надійні запобіжники проти повторення чогось подібного у майбутньому. І саме Петро Тронько (між іншим — чильна постать радянської номенклатури, у 1960—1970-ті роки — заступник голови Ради Міністрів УРСР) дуже багато зробив для цього.

Його вже немає серед нас. Але справу П. Т. Тронька продовжують його учні, послідовники, колеги. Робота з поповнення серії видань «Реабілітовані історією» новими вартісними науковими працями триває — попри певні фінансові, організаційні та інші проблеми. Про те, як творчий колектив серії долає ці проблеми й що вже вдалося зробити, «День» запитав науковця, який спільно із колегами продовжує благородну справу П. Т. Тронька, кандидата історичних наук, старшого наукового співробітника Інституту історії України НАН України Романа ПОДКУРА.

— Пане Романе, розкажіть, будь ласка, як народився задум цього грандіозного видання, як, коли й за яких саме обставин розпочиналась його реалізація?

— В принципі проект «народився» відразу після розпаду СРСР. Ще за часів перебудови як одну з форм комуністичної «модернізації» Радянського Союзу було започатковано реабілітацію жертв політичних репресій, а також відкриття відповідних архівів (звичайно, в тих умовах й перше, і друге не могло не бути обмеженим). Але сама логіка подій, логіка історії вимагала, щоб цей процес був суттєво інтенсифікований та поглиблений. І дуже важливо, що у 1991—1992 роках увесь український загал, і, зокрема, ми, історики, здобув підтримку в цій справі таких авторитетних людей, як голова Служби безпеки України Євген Марчук, президент Академії наук України академік Борис Патон та «духовний батько» нашої серії академік Петро Тронько.

Ще наприкінці 1980-х років Петро Тимофійович, ознайомившись із страхітливими цифрами жертв українських вчених-краєзнавців, знищених в роки сталінського терору (П. Т. Тронько тоді активно відновлював Спілку краєзнавців України), звернувся до КДБ УРСР із наполегливим проханням надати йому для ознайомлення відповідні архівні кримінальні справи цих людей. Невдовзі, завдяки здійсненій Петром Тимофійовичем та його соратниками праці, у Кам’янці-Подільському вийшла друком книга «Репресоване краєзнавство. Документи і матеріали».

І досить швидко виявилося, що дані про загиблих краєзнавців — то лише початок великої справи. Необхідно дослідити масштаби, перебіг та механізми репресій взагалі по всіх областях України. І «першою ластівкою» на цьому шляху стала книга, присвячена політичним репресіям  на Полтавщині (ще офіційно не в рамках майбутньої серії «Реабілітовані історією»; чесно кажучи, ніхто достеменно не пам’ятає, хто саме дав нашому циклу видань таку назву). Цю книгу супроводжували вступна стаття помічника Петра Тимофійовича, історика Юрія Данилюка (цієї талановитої, світлої людини, на превеликий жаль, вже немає серед нас), а також тодішнього заступника голови КДБ УРСР Г. Ковтуна та полтавського історика В. Войналовича. Причому дуже важливо, що це видання містило вже дані про розмах репресій по Україні — не лише на Полтавщині!

— Як реалізовувався цей проект? З якого моменту можна було стверджувати, що «процес пішов»?

— Гостро відчуваючи соціальну потребу Євген Кирилович Марчук, Борис Євгенович Патон та Петро Тимофійович Тронько (якщо не помиляюсь, ще було на початку 1992 року) поставили свої підписи під спільним листом до Кабінету Міністрів та до Верховної Ради України, в якому йшлося, що конче необхідною є державна підтримка цієї важливої справи. Це, можна стверджувати, стало «першопоштовхом» у реалізації проекту. Верховна Рада України ухвалила постанову про затвердження програми «Реабілітовані історією», згідно з якою Кабінету Міністрів України доручалося створити Головну редакційну колегію видання, а також редакційні колегії в областях та Автономній республіці Крим. Люди із захватом стали до роботи.

— А ось тепер, здається, настав час для, можливо, головного запитання: а в чому був і є сенс (якщо хочете, надзавдання) цієї роботи? Чи не в тому, що ваше видання послідовно досліджувало, як саме працював механізм репресій? І що саме вам вдалося з’ясувати?

— Це справді є дуже важливим. І на цьому варто зупинитись докладніше.

Як відомо історикам, 3 липня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов видав оперативний наказ по своєму відомству. Це страшний документ, який містив ліміти (плани) арештів й розстрілів мало не всіх регіонах СРСР. Невиконання цих лімітів неминуче мало коштувати «чекістам» голови. І тоді співробітники органів вирішили передовсім використати в своїй роботі так звані «картки оперативного обліку», які містили відомості про кожного «підозрілого», «класового чужого» мешканця СРСР — а таких було сотні тисяч, мільйони людей. Саме дані з цієї «картотеки оперативного обліку» допомогли НКВДстам виконати план репресій. Як це робилося? Приміром, зараз ви — голова колгоспу, орденоносець, всіма шанована людина, але от біда: у цій самій сумнозвісній «картотеці» є дані про те, що колись, у 1919 році, ви були бунчужним у Петлюри! І хай у вас наразі бездоганна репутація — це неважливо; зараз хороший, але колись був поганий, і такі люди першими потраплять у «м’ясорубку». Зате «ліміт» виконувався!

А далі вище політичне керівництво СРСР, Сталін та його оточення, почали вимагати розвитку, примноження й ужорсточення репресій — і ті ж «ліміти» були різко збільшені. І тоді, із застосуванням тортур, морального та фізичного терору, від кожного заарештованого почали вимагати максимальної кількості зізнань, приміром, у тому, що він був завербований такою-то ворожою іноземною розвідкою й сам завербував потім таку-то кількість людей (бажана максимальна цифра!). І тут, безперечно, відіграли свою роль й доноси на невинних людей з корисливих мотивів або мотивів особистої ненависті; реакція на ці доноси була дуже швидкою, бо за не реагування на них чекісти могли опинитись у тій же самій катівні. Хоч не доноси в цілому були «двигуном» терору: репресивна машина працювала дещо інакше. І ще цікавий момент: у «національних справах» (польській, німецькій, румунській, латиській, єврейській, грецькій), котрі тоді дуже активно фабрикувались в СРСР, ліміти на репресії не застосовувались.

Зауважу, що у 1937—1938 рр. було декілька «хвиль» репресій проти національних меншин, «титульні нації» яких були сусідами СРСР. Сталін оголосив їх прихованою «п’ятою колоною». Це, сказати б, «перша площина» репресій. Друга площина — це «кадрова революція», яку здійснив Сталін; він вважав стару номенклатуру ненадійною, віджилою (вона бо «спала на лаврах») і бажав винищити значну її частину, замінивши її на «нові кадри», що піднімалися «з низів». Закон тут був дуже простий: виконав наказ — йдеш вгору, не виконав — вниз по службових сходах або за грати... А скільки людей при цьому гинуло — нікого не обходило, накази виконувались за будь-яку ціну.

І третя площина репресій — соціальна чистка; Сталін твердо вирішив для себе, що формування радянського народу має проводитись винятково з лояльних громадян; нелояльні ж (колишні офіцери; стара інтелігенція; «куркулі»; купці) — підлягали арешту та знищенню.

— А як щодо доказів, свідчень, документальних даних про нібито «злочини» цих людей?

— Звісно ж, нікого не цікавили ці докази, не було й не могло бути ніякої доказової бази. Саме тому і були створені позасудові органи — сумновідомі «трійки», «двійки», «Особлива нарада».

Взагалі, законність в ті часи розглядалась у дуже специфічний спосіб, як «революційна законність», або як «революційна доцільність» (це буде точніше). А зрозуміло, що там, де на місце суворого дотримання закону стає «політична доцільність» будь-якого штибу — добра не буде. І матеріали нашої серії це гранично переконливо доводять. Повчально тут згадати призабуту, на жаль, дискусію у лютому 1924 року між Всеволодом Балицьким, тоді головою ГПУ УСРР, та Миколою Скрипником, на той час наркомом юстиції УСРР. Йшлося про ставлення до членів «антирадянських українських партій», чимало з яких було активними учасниками визвольних змагань 1918—1921 рр. і частина яких згодом на певних умовах готова була піти на співпрацю з радянською владою. Як до них ставитися, чи судити їх в умовах загострення політичної ситуації? Скрипник обстоював судовий розгляд лише тих справ, що мали вагому доказову базу щодо антирадянської діяльності. Натомість Балицький наполягав на негайному їх засуджені у позасудовому порядку, вважаючи, що це — вороги, які причаїлись і можуть вступити будь-якої миті, тому судити їх треба з міркувань доцільності, а не формальної законності. Нагадаю лише про одне: Скрипник був змушений 1933 року накласти на себе руки, а Балицький був знищений як «ворог народу» 1937 року...

— Повернімося до вашої серії. Яким є стан справ з реалізацією проекту на сьогодні?

— Перший том, який офіційно був «маркований» як початок видання, був випущений у Черкасах 2002 року. Наразі ми вже видали в рамках серії «Реабілітовані історією» сто (наголошую: рівно сто!) томів. Кожному тому (ми охопили всі області України, і не одним лише томом) обов’язково передує вступна стаття, яка пояснює конкретні регіональні особливості репресій, далі — мартиролог жертв, світлини. Хотів би навести важливу цифру: станом на середину 2015 року в цілому по Україні згідно з нашими картотеками персонально зафіксовано в документах прізвища понад 720 000 жертв політичних репресій (часові рамки у нас — 1917—1991 роки, зауважте!). понад, тому що ця кількість, зрозуміло, постійно уточнюється. Створено також в Інтернеті Національний банк жертв політичних репресій (електронний мартиролог), що нараховує зараз понад 207 тис. прізвищ. Щодня сайт нашого проекту в Інтернеті відвідує 1,5—2 тис. людей (а це ж не новинний і не спортивний сайт).

Дуже хочеться сподіватися, що позаду залишилися часи 1990-х, коли наші співробітники набирали картки за 40—50 грн на місяць (!), а то й взагалі безкоштовно. Кожен том — результат праці сотень й сотень людей, як у Києві, так і в областях. Дуже вагому підтримку надає нам керівництво Інституту історії України НАН України, персонально академік Валерій Андрійович Смолій. Хочу також висловити щиру подяку колишнім та нинішнім керівникам і співробітникам  Галузевого архіву Служби безпеки України: Олександру Пшеннікову, Сергію Кокіну, Георгію Смирнову, Марії Пановій, Костянтину Байді, Володимиру Говоруну, Ігорю Кулику, Володимиру Бірчаку. Ці люди зробили дуже багато для відкриття архівів, вможлививши цим нашу роботу.

І попри нерозуміння, нарікання, а то й спротив деяких високих чиновників (мовляв, ці теми «Реабілітовані історією» нікому не потрібні, їхній час давно вже минув) ми будемо видавати нові й нові томи, бо усвідомлюємо: наше видання підняло величезний, просто безмежний пласт документів і, більш того, дало змогу зрозуміти, що собою являє радянська машина терору (терор у перекладі з латинської мови — страх!) і радянська система управління.