Юрій АНДРУХОВИЧ: «Треба вибратися з Мордору, а тоді — вже спокійно розбиратися з тим, що навколо нас відбувається»
Як і решта літераторів, загалом інтелектуалів, Юрій Андрухович відгукнувся на події Євромайдану майже одразу. Понад місяць він перебував у Києві, скасувавши поїздку до Австрії, — виходив на маніфестації як рядовий учасник, виступав і на великій сцені, і серед наметів з літературними читаннями для звичайних протестувальників. Про нинішню ситуацію ми говорили у фойє Будинку архітекторів, який став пристановищем для частини самооборони Майдану.
— Пам’ятаєте, як вас застала звістка про побиття студентів?
— Це була 6.40 ранку. Телефонний дзвінок у моїй франківській квартирі. Дзвонила ледь мені знайома музикант з Франківська, яку щойно били. Вона втекла на територію Михайлівського монастиря і дзвонила десь звідти. Відчуття було таке, що вона може і не договорити цю фразу: їх переслідують, за ними біжить цей «Беркут», б’є їх у спину. Безумовно, що жахливо прокинутися від чогось такого. Крім того, в неї було таке враження, що ніхто на цілому світі цього не бачить і не знає. Я виявився в її уявленні єдиною людиною, яка може щось зробити. Тобто 6.40 ранку, і ти повинен рятувати світ. Перше, що я зробив, — увімкнув комп’ютер, щоб подивитися, чи насправді є так. Побачив на «Українській правді», що подія фіксується, що йде онлайн-інформація. Подзвонив депутату Андрію Шевченку — це єдиний депутатський телефон, що я мав. Почав згадувати, до яких послів, дипломатів, закордонних журналістів можу звернутися. Це забрало десь години півтори. В цю мить я й побачив, що мої дії нічого не додають і не віднімають, увага до цього прикута і все відбувається як відбувається. Моє рішення полягало в тому, що я, маючи літак до Відня, аби місяць провести в резиденції в Австрії, вирішив, що треба розвертатися і їхати до Києва, бо нормально цей місяць в Австрії провести не вийде. Спокійно писати не вдасться.
— Кажуть, після 30 листопада ми прокинулися в іншій країні — причому оцінки діаметрально протилежні. В якій, на вашу думку?
— Мені здається, що ми жили в цій країні. Я взагалі не розумію людей, які дивуються, які ще досі прокидаються. Від 1991 року Радянський Союз нікуди не дівався. В 2010, коли Янукович і його люди прийшли до влади, він просто запанував відкрито й однозначно. Те, що відбулося в ту ніч, — безумовно, безпрецедентне пролиття крові. Але з іншого боку, це абсолютно логічний епізод у тій системі, яка в Україні панує. Тобто хапатися треба за голову — як ми взагалі допустили те, що цей режим реалізував себе у владі, а не як такі речі можуть відбуватися.
— Наскільки сьогодні задовільні дії інтелектуальної спільноти, на вашу думку?
— Цей суспільний прошарок, ця верства людей тим і цікава, що діяти не може, вона думає і вагається щодо кожного вчинку. Мені здається, що тут є одна дуже важлива деталь: люди такого плану почали краще розуміти одне одного, подавати руку, знайомитися, вітатися. Раніше цього не було, існували моменти взаємної недовіри, неприйняття того, що робить хтось інший. Нині запанувала тимчасова єдність у тому, що ми стоїмо перед якимось Мінотавром. Тому в останню мить усі почали знайомитися і спілкуватися. Може, від цього виникне якась нова якість, якщо ми цього Мінотавра переживемо. Поки що це просто відчайдушний жест солідарності, бо з ким іще нам порозумітися? Я, наприклад, уже місяць у Києві, і за цей час особисто перетнувся й особисто познайомився з такими людьми, з якими ми знаємо одне одного десятки років, але досі взаємна гординя не дозволяла підійти ближче і сказати кілька компліментарних речей. А тепер перед обличчям тотальної небезпеки всі відкриваються. І це не так уже й погано.
— Ми кажемо про Євромайдан, але ж на ньому активно представлені «Свобода» й Тягнибок — геть не європейські сили.
— Оця їхня риторика, спрямована назовні, до свого базового електорату, на мій погляд, уже лишається позаду. Вони перебувають в стадії переформатування — не знаю, чи усвідомлюють вони це самі. На саміті у Вільнюсі Тягнибоку показували виставку, пов’язану з правами геїв, і журналісти його приперли запитанням: «Яка ваша позиція?» Він різко відповів, що це все занадто складні речі, та й пішов. Який він насправді ультраправий? Це досить не певний себе політик, який із розрахунку обрав собі таку радикально праву нішу, але через зміну політичних обставин він стає гравцем на полі європейських цінностей. Це, безумовно, тактичний момент, але вони змушені цим тактичним моментом до того, щоб переглядати свою риторику. Ви ж не почуєте від них тепер антисемітських інвектив. Можливо, від рядових членів ще так, але вже не від облич партії. І це — ще один позитив Майдану. Коли один з їхніх речників на Громадському телебаченні 25 разів уживає вислів «громадянське суспільство», вдаючись тим самим до ліберальної риторики, то який же це ультраправий? Найкращий варіант для «Свободи», як і для нас усіх, щоб вони стали такою респектабельною правоконсервативною силою, яка послуговується сучасною європейською риторикою, солідно займаючи праву нішу, але не кидається в жодні неофашистські крайнощі. На сьогодні це розвивається саме так.
— Час від часу — залежно від ситуації у Великій Україні — оживає тема відокремлення Галичини. Наскільки це реально?
— Я сказав би так: концепції як такої не існує. Існує певний інстинкт самозбереження. Це не оформлено в жодній програмі, немає жодного політичного діяча чи політичної сили, який би виступив з подібними ідеями. Трапляються публічні особи, які віддалено формулюють такі речі. Але все залежить тільки від подальшого розвитку країни. Якщо вималюється реальне й однозначне відновлення російської імперії за наш рахунок, якщо будуть втрачені всі останні бар’єри, котрі позначають незалежну Україну, то тоді протягом дуже швидкого часу Галичина, Волинь і, можливо, частина Поділля приймуть рішення про автономію чи якийсь іще сепаратистський проект. Хоча, по-перше, на сьогодні його немає кому втілювати. Немає людей, котрі би вже певний час над цим працювали. По-друге: відняти в Галичини цю її ідею — Велику Україну, цю її віковічну мрію зукраїнізувати по-своєму всю країну — це позбавити її самого сенсу існування. Тому, думаю, тут є певна безперспективність. Навіть за умови підписання Митного союзу чи чогось там ще західноукраїнський політикум вирішить залишатися з «братами-наддніпрянцями» в межах єдиної держави.
— Чи немає у вас письменницьких ідей щодо подій останнього місяця?
— Події, безумовно, того варті. Я нині перебуваю в якійсь дивній ролі, займаюся не зовсім тим, чим хотів би. Тому, звісно, мрію, щоб із цього був такий результат, коли я як письменник щось цілковито нове скажу про це. Біда в тому, що ситуація, яку ми переживаємо, не є унікальною для минулого ХХ віку. Багато суспільств через неї проходили, тисячі геніальних письменників уже написали прекрасні романи про диктатуру й опір диктатурі. На цій тематиці, власне, тримається вся найкраща літературна спадщина ХХ століття. А я хотів би писати щось на рівні теперішнього, вже ХХІ століття. Не можу обіцяти, що ця революційна хвиля відіб’ється на тому, що я пишу, у формі роману чи хоча б оповідання. В кожному разі, це дуже відчутно відбивається на моєму особистому житті, це мене змінює, значить, будуть зміни і в творчості.
— Що далі — для всіх нас?
— Думаю, що ми слушно не змогли ступити двічі в одну ріку: повторити 2004 рік неможливо. В нас є трохи більше року, аби дуже добре підготуватися до президентських виборів і довести ситуацію до логічного кінця, тобто позбавити цей режим влади. Вони не мають підтримки за жодними показниками й мірилами, вони повинні оті наступні вибори просто програти. Завдання полягає в тому, щоб таким чином їх, вибори, провести, щоб не дати спотворити їхній результат. Прийдуть у владу інші люди — будемо розбиратися з ними. Бо раю все одно не настане. Буде теж погано, але не буде аж настільки жахливо, як сьогодні. Ми зможемо хоч трохи передихнути, усунувши безпосередню загрозу диктатури й Митного союзу, чи як там його назовуть. Знову почнемо ставати людьми, більш-менш відкрито й сміливо говорити і дискутувати. Остаточно рушимо в бік Європи. Треба вибратися з Мордору, а тоді вже спокійно розбиратися з тим, що навколо нас відбувається.
