«Анемія» переозброєння

Засідання парламентського Комітету з питань національної безпеки та оборони в середу пройшло надмірно емоційно і заполітизовано. Хоча була винесена лише одна нетривіальна проблема: переозброєння вітчизняної армії — забезпечення її сучасними, захищеними засобами зв’язку, вона, як переконано казали багато експертів, є показником роботи нинішньої влади у сфері посилення оборонного потенціалу держави.

Якщо лапідарно змалювати проблему, то виходить, що виділення державою, як планувалося, 100 мільйонів доларів на закупівлю сучасних засобів зв’язку 2017 року фактично зірвано, і півроку вже згаяно — Держоборонзамовлення-17 прийнято лише у квітні цього року. Вартість переведення ЗСУ на цифрові захищені засоби зв’язку, адекватні засобам РЕБ РФ, оцінюється в 32 мільярди гривень. Але відповідно до Держпрограми розвитку озброєнь до 2020 року, виділено близько чотирьох мільярдів, а якщо без урахування спецфонду, то лише 3 млрд грн. Громадськість оповістили, що два конкуренти з’явилися на ринку України (ізраїльська Elbit systems і турецька Aselsan) внаслідок того, що лише ці компанії запропонували передачу технологій для налагодження виробництва, і лише у них є кредитні пропозиції. 

Роз’яснення щодо проблеми вніс начальник Головного управління зв’язку й інформаційних систем Генштабу ЗСУ Володимир Рапко, зауваживши, що проблема забезпечення армії УКХ-радіостанціями дуже серйозна — потреба в них складає до 100 тисяч одиниць. При цьому генерал повідомив, що Генштаб ЗСУ своє рішення прийняв і оповістив у кінці 2016 року. А саме, згідно з інформацією головного армійського зв’язківця, «за підсумками дослідної експлуатації, відповідно до висновків фахівців і представників усіх силових структур, більш відповідною за всіма критеріями — у тому числі, і за ціновим — є продукція компанії Aselsan».

Цікаво, що під час засідання Комітету стало відомо, що матеріали Wikileaks 2012 року і факти, надані екс-президентом Грузії М.Саакашвілі, свідчать про передачу Ізраїлем кодів шифрування безпілотних авіаційних комплексів (БАК) ізраїльтянами російській стороні в ході війни 2008 року. А також те, що в збитих на Донбасі БАК РФ були виявлені комплектуючі ізраїльського виробництва як свідчення активних контактів РФ і Ізраїлю у військовій галузі.

Засідання профільного Комітету ВРУ проблему не вирішило, хоча і підняло на списі. Але, головне, воно оголювало наявність політичного суперництва, причому не лише всередині країни.

Ситуацію з оснащенням ЗСУ необхідною технікою й озброєнням для відсічі  російської агресії на сході нашої країни ми попросили прокоментувати народного депутата України і члена профільного Комітету Верховної Ради України Дмитра ТИМЧУКА.

«МИ НІЯК НЕ МОЖЕМО ДОМОГТИСЯ НЕ ЛИШЕ ПОСТАЧАНЬ ЗАХІДНОЇ ЗБРОЇ, А Й КОМПЛЕКТУЮЧИХ»

— Як ви оцінюєте систему забезпечення озброєнням, що діє в Україні, технікою, спецзасобами, по суті, воюючій армії? Чого їй не вистачає? І яка роль приватних компаній у цьому процесі?

— На момент російської агресії український ОПК був орієнтований передусім на експорт. Причому не на експорт високотехнологічного озброєння, а на ще радянські модернізовані версії. Відповідно, потреби внутрішнього ринку, потреби армії та інших силових структур були далеко за горизонтом інтересу виробників, оскільки на їхнє оснащення держава виділяла мізерні кошти. Що стосується армії, то на закупівлю та модернізацію техніки тоді йшло менше 10% військового бюджету. Зауважу, в міжнародній практиці ця стаття витрат складає 30%. Відповідно, на нові зразки озброєнь і військової техніки (ВВТ) у нас грошей не було, і ставка робилася на модернізацію тієї техніки, що була.

Що цікаво, на науково-дослідні та конструкторські розробки (а це на майбутнє фінансування самих технологій) кошти виділялися. Але із затримкою. Міноборони по цих роботах вчасно не розраховувалося: бюджет нового року практично йшов на погашення боргів минулого. Причому борги стосувалися розробок, які втратили актуальність. Так, на початку 2000-х погашали рахунки 90-х замість того, щоб вкладати в нові проекти. При такому розкладі ОПК, звичайно, орієнтувався на зовнішніх споживачів і займався розпродажем старих запасів.

2014-го стало зрозуміло, що, по-перше, ці запаси практично закінчилися, а, по-друге, все, що залишилося на базах, не придатне для експлуатації в бойових умовах. ОПК змушений був вкладати гроші в термінову реанімацію цього недоукомплектованого і недорозкраденого вмісту військових складів. І тоді постав вибір — або намагатися виробляти все, що колись випускав наш ВПК, або витрачати величезні суми на закупівлю озброєння і техніки за кордоном. Але незабаром з’ясувалося, що другий варіант нереальний тому, що західні виробники не поставлять нам летальну зброю і навіть комплектуючі — ні як допомогу, ні за гроші. І це порти те, що проти України не введено ембарго.

— Причина відмови лежить у площині міжнародної політики? Багато експертів тоді стверджували, що Європа і Захід не надають Україні зброю, щоб «не злити Путіна».

— Без великої політики не обійшлося. Проте є й економічні пояснення: дія певного кодексу імпортерів. У рамках ООН і ЄС існують правила, згідно з якими імпортери повинні утримуватися від постачань озброєнь у зони конфлікту. Те, що відбувається на сході України, багато хто в Європі під впливом Росії вважає внутрішнім конфліктом, заперечуючи факт агресії ззовні. А в такому разі міжнародні імпортери відмовляються від співпраці, вважаючи, що вона може призвести до ескалації конфлікту. І сьогодні, хоч як би і на якому б рівні Україна говорила про російську військову агресію, ми ніяк не можемо домогтися не лише постачань зброї, але хоча б комплектуючих.

«МИ ПОВИННІ РОБИТИ СТАВКУ НЕ НА ЗАКУПІВЛЮ НОВИХ ЗРАЗКІВ ОЗБРОЄННЯ, А НА ЗАКУПІВЛЮ ТЕХНОЛОГІЙ»

— До початку російської агресії Україна практично не вкладала кошти в розвиток ЗСУ. Зараз ми пожинаємо плоди такої, м’яко кажучи, недалекоглядної політики. Які сегменти оборонного сектору постраждали найбільше від такого багаторічного ігнорування з боку держави?

— Через застій у галузі науково-дослідних і конструкторських робіт не розвивалися високотехнологічні напрями. Це стосується систем зв’язку й керування, засобів радіоелектронної боротьби і радіотехнічної розвідки, а також БПЛА тактичного рівня й ударних версій, які ми не можемо поки виробляти.

Це — те, що сьогодні визначає силу, потужність і ефективність сучасної армії.

Крім того, протиповітряні комплекси, що є на озброєнні, і системи практично вичерпали свій ресурс експлуатації. Та й самі ЗРК застаріли. Необхідно думати про закупівлю нових зразків. Що стосується повітряних сил з боку авіації, то тут теж серйозні недоліки. Більш-менш відчуває себе добре транспортна авіація. Бойова, винищувальна, штурмова, армійська (вертольоти), як кажуть, летить на одному крилі. Якщо щось можна ще модернізувати, то парк бойових літаків однозначно потрібно міняти. Щодо можливості випуску винищувачів на ДП «Антонов», то така перспектива, на мій погляд, схожа на наукову фантастику. Це підприємство не має жодного досвіду в конструюванні та виробництві літальних апаратів цього типу. І реалізація такого проекту ризикує перетворитися на викачування грошей із держбюджету з нульовим результатом.   

— Наскільки військово-технічна співпраця (ВТС) може сприяти ліквідації цих недоліків у оснащенні армії сучасною зброєю та спецзасобами?

— Я б не розраховував на те, що по лінії ВТС до України просто так потечуть сучасні технології. Вважаю, що в питаннях військово-технічної співпраці ми повинні робити ставку не на закупівлю нових зразків озброєння, а на закупівлю технологій і створення спільних виробництв на території нашої країни. Найбільш перспективні напрями такої співпраці, на мій погляд, — це високотехнологічні вироби для потреб Сухопутних військ, Повітряних сил, ВМС.

— Виходить, що на даному етапі Україна повинна своїми силами нарощувати свою оборонну потужність, щоб протистояти сильному супротивникові?

— Так. Ми повинні розраховувати на себе. Що намагається робити не лише державний сектор «оборонки», а й приватний виробник. І це при тому, що в Україні ще законодавчо не врегульоване питання взаємовідносин державного і приватного партнерства у сфері військово-промислового виробництва.  До цих пір немає чіткого бачення, як будувати ОПК за участю недержавних структур.

«НЕОБХІДНІ ФІЛЬТРИ ДЛЯ ПРИВАТНИХ ВИРОБНИКІВ, ХТО ПРЕТЕНДУЄ БРАТИ УЧАСТЬ У ДЕРЖЗАКУПІВЛЯХ»

— Чому?  Немає єдності в думках, як по-новому розподілити  місця в секторі «оборонки»?

— Іде складна дискусія. Є різні концепції, у тому числі «Укроборонпрому», але як це буде підкріплено законодавчо і який образ сучасного ОПК вийде зрештою, поки до кінця незрозуміло. Кожна сторона має свої аргументи. Приватний виробник в умовах, що склалися, уже взяв частку оборонного замовлення. Наприклад, у виробництві безпілотників. Приватники намагаються продавати свою продукцію ЗСУ. Але серед них є різні компанії: серйозні — як НВО «Практика», яка випускає техніку за західними стандартами і має відповідні документи, і не дуже серйозні фірмочки, які десь на колінах щось зібрали і вимагають, щоб у них купували. Таких пропозицій до Міноборони надходить немало. А коли відомство починає критикувати вироби «з колін», піднімається хвиля обурення — «Зрада!». Починаєш розбиратися, і виявляється, що фірма не готова до масового виробництва, і їй треба гроші і час для його запуску. Ситуації різні.

Потрібні все ж певні фільтри для приватних виробників не лише озброєнь, а всіх, хто претендує брати участь у держзакупівлях для потреб оборони, в т.ч. продовольчого і речового забезпечення. Тоді серйозні добросовісні компанії зможуть брати участь у держоборонзамовленні, і їм будуть гарантовані держзакупівлі. У свою чергу отримані кошти вони зможуть вкладати в оновлення своєї виробничої бази, у розвиток технологій тощо.

Але однозначно, держпідприємства самі не впораються з оборонним замовленням. Сьогодні, після двадцятирічного періоду деградації ОПК, ми власними силами можемо забезпечити потреби ВСУ в озброєнні і техніці десь на 40%.

— Усе потребує знову ж таки коштів?

— Зараз із держбюджету надаються величезні порівняно з довоєнними роками кошти. Але якщо розібратися, то їх не досить. До того ж і парламент, і Кабмін намагалися розв’язати проблему забезпечення ЗСУ нетрадиційними шляхами, але, на жаль, далеко не завжди ефективно. Приклад — спецконфіскація коштів Януковича. Це питання вже розв’язано інакше у правовому полі, але коли намагалися провести у Верховну Раду законопроект, за нього елементарно не було голосів. Мене здивувало, що не голосували й депутати з фракцій, які позиціонують себе як патріотичні. Через це склалася негарна ситуація: кошти на держоборонзамовлення фактично заклали у бюджет-2016, але закон не ухвалили і оборонзамовлення провалили — його було профінансовано менш ніж на 30%.

Минулої осені в Києві відбувалася виставка «Зброя-2016» з широким асортиментом — від стрілецької зброї до безпілотників та бронетехніки. І там найчастіше звучало запитання: чому цього немає в нашій армії? Відповідь проста — через брак коштів.

На тлі всіх потуг забезпечити армію воюючої країни за скрутної економічної ситуації є потреба рахувати кожну копійку. За таких умов ми не можемо витрачати колосальні кошти на розвиток високотехнологічних перспективних зразків техніки. Актуальніше зараз вкладати кошти в модернізацію. Наприклад, модернізація ще радянського танка Т-64 (виробництво в Харкові) в Т-64БМ обходиться в п’ять разів дешевше, ніж придбання одного сучасного українського танка «Оплот».

«ЗРАЗКИ ОЗБРОЄНЬ ВІД РОЗРОБКИ ДО СЕРІЙНОГО ВИГОТОВЛЕННЯ ПРОХОДЯТЬ ДОВГИЙ ШЛЯХ»

—  Колісну бронемашину «Дозор-Б» деякі називають випробувальним проектом для вітчизняного ОПК. Це розробка ще 2004 року, яку обіцяли поставити на потік 2014-го. Що відбувається з просуванням цього виробу зараз?

— Торік десять таких одиниць направили у ЗСУ. Але вони не перебувають на озброєнні, а проходять так звану підконтрольну експлуатацію. І, звісно, потрапивши в бойові умови, в нового зразка вилізло багато всіляких недоробок, технічних моментів тощо. І виробники досить оперативно усувають ці недоліки. Принаймні так сказав нещодавно на зустрічі із депутатами міністр оборони Степан Полторак. А поки всі огріхи не буде виявлено й усунуто, відправляти «Дозор» у серію немає сенсу.

— А щодо міномета «Молот» теж триває обкатка?

— «Молот» — простіший виріб. І ситуація з ним дещо інакша. Нам відомо три випадки загибелі військовослужбовців, причиною яких могли бути недоробки конструкції міномета «Молот». Щодо останнього інциденту поки що даних немає. А щодо двох попередніх Комітет ВР з питань національної безпеки і оборони заслуховував представників військового відомства, військової прокуратури. За наданими матеріалами і проведеною експертизою важко однозначно звинувачувати розробника міномета. В одному випадку виникла проблема з боєприпасом — можливо, він був некондиційним, у другому — швидше помилка розрахунку, ніж міномета. Проте поки що немає офіційних висновків, поки не закінчено розслідування, не можна назвати винних.

Ми маємо розуміти, що триває конфлікт інтересів. З одного боку, армії потрібні нові зразки озброєння. З другого — постачати їх ЗСУ, поки не проведено всі випробування, було б злочином.  Потрібен час. Зразки озброєнь від розробки до серійного виготовлення проходять довгий шлях. Наприклад, від КБ до військ та ж таки установка «Град» йшла сім років.

«МИ ЧЕКАЄМО АРГУМЕНТОВАНИХ ПОЯСНЕНЬ ВІД МО І ГШ ЗСУ ПРИЧИН ВІДМОВИ ВІД ТУРЕЦЬКИХ ЗАСОБІВ ЗВ’ЯЗКУ» 

— Постачання наших захисників сучасними засобами зв’язку з початку бойових дій на Донбасі було не менш пріоритетним, ніж забезпечення бійців індивідуальним захистом. І ось торік, після дворічних випробувань та узгоджень, Міноборони і Генштаб визначили постачальника засобів зв’язку в особі турецької компанії Aselsan. А зараз хочуть замінити його на ізраїльського виробника. Як сприймається така несподівана рокіровка постачальника серед учасників ринку озброєнь і спецтехніки?

— Гадаю, неоднозначно. Турецькі засоби зв’язку максимально підходили нашим ЗСУ, відповідали натовським стандартам, на відміну від ізраїльських, і були на третину дешевшими, ніж у конкурентів. До того ж у пакеті цього контракту до них додавалося створення нових високотехнологічних ліній з виробництва в Україні засобів зв’язку, передача технологій, кредит на закупівлю з кредитними канікулами і процентною ставкою щодо його погашення в чотири рази нижчою, ніж та, що застосовується українськими банками. Ізраїльська компанія Elbit, що претендує посісти місце цього постачальника, на відміну від турків, не згодна передавати алгоритми шифрування та коди шифрів і підозрюється у співпраці з РФ.

— Тобто, окрім корупційного сліду, в цій історії видно ще й «російські вуха»?

— В історії з різким розворотом наших військовиків у закупівлях засобів зв’язку до ізраїльського виробника Elbit мене особливо зацікавило ось що. З відкритих джерел очевидно, що ця компанія 2007 року постачала збройним силам Грузії безпілотники. А 2008-го під час війни з Росією коди розвідувальних БПЛА, що їх закупила Грузієя, опинилися у російської сторони. Про це говорить в інтерв’ю західній пресі президент Грузії Міхаєл Саакашвілі. Ізраїльська компанія фактично підтвердила постачання своїх безпілотників грузинам, подавши 2011 року на них позов до арбітражного суду у Великобританії, вимагаючи сплати компенсації в розмірі 100 млн доларів за цю операцію.

А зараз у цієї ж ізраїльської компанії представники  українського військового відомства, екстрено скасувавши вже досягнуті і підтверджені на високому рівні попередні домовленості з Туреччиною, хочуть купити засоби зв’язку.

У мене запитання до представників наших держструктур, що нині лобіюють ізраїльського виробника: за згаданими повідомленнями в міжнародних (в т.ч. ізраїльських) ЗМІ від вас було хоч одне звернення до контррозвідки (СБУ) і військової розвідки (ГУР МО) з проханням перевірити цю інформацію? Тим паче, що отримати свідчення і підтверження у фігуранта подій — екс-президента Грузії Саакашвілі нескладно.

Є ще один істотний момент у цій історії. Час визначиться:  Україна — держава, якій можна довіряти, чи ні. Як мінімум, слід порозумітися з Туреччиною щодо відмови від її постачань. У сфері міжнародного збройового бізнесу до таких речей ставляться дуже чутливо. А на кону — не лише інтереси безпеки України, а й наша репутація на міжнародному ринку.

Ситуація вимагає найретельнішого розслідування. Ми чекаємо аргументованих пояснень від МО і ГШ ЗСУ. Мовчання не на їхню користь.

«Є СЕНС ЗМЕНШИТИ ПОЛІТИЗАЦІЮ ПИТАННЯ, ПЕРЕДАВШИ УПРАВЛІННЯ ГЕНЕРАЛЬНОМУ ШТАБОВІ ЗСУ»

Валентин БАДРАК, директор Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР):

— Переоснащення ЗСУ та інших військових формувань країни новими засобами УКХ зв’язку відображає всю філософію та ідеологію переозброєння. І, на жаль, вона неприваблива, оскільки виявляє багато недоліків. По-перше, найважливіше завдання в галузі переозброєння армії та налагодження для цього військово-технічної співпраці штучно переведено в політичну площину. По-друге, немає злагодженості силових відомств і відповідних структур влади у своєчасному вивченні ризиків і наданні якісної інформації щодо забезпечення проекту. По-третє, позиція і послідовність виконавчої влади у розв’язанні цієї проблеми свідчить про те, що системи переозброєння армії та інших військових формувань взагалі немає. А ручний режим управління застарів і не дає змоги розв’язувати завдання посилення оборонного потенціалу країни. За таких умов, як видається, є сенс зменшити рівень заполітизованості питання, передавши кермо влади до рук тих, хто на війні користуватиметься зв’язком. А саме Генеральному штабові ЗСУ. Тому що інші версії — про це свідчать поточні події — лише затягуватимуть процес. Підсилюючи ризики виставити Україну в поганому світлі на міжнародній арені.