Про цілі Росії у війні з Україною
Йде війна з Росією. Навіть якщо вона не оголошена офіційно і не оформлена юридично. Так прийнято у наш час, в цьому складова частина так званої гібридної війни. Саме тому вживаються замінники на кшталт конфлікт, криза тощо. Проте фактично на нашу територію свої війська ввів агресор і треба зробити відповідні висновки.
Про військові і дипломатичні складові вже доводилося писати, тепер потрібно звернути увагу на інші складові.
Кожна війна, як озброєний конфлікт і продовження політики іншими засобами, повинна мати стратегічну мету. Наприклад, захоплення чужої території, отримання якихось переваг у торгівлі тощо. Прикладом останніх можуть служити так звані опіумні війни європейських держав із Китаєм. За невеликим винятком не йшлося про захоплення китайської території, але Пекіну нав'язувалися торгові угоди, що дають величезні торгівельні преференції європейським країнам, передовсім Великобританії.
Які ж цілі переслідує Путін, починаючи конфлікт на сході України, що перейшов у практично відкриту інтервенцію. Відповідь не така проста, як здається на перший погляд.
Політолог Станіслав Бєлковський в одній із передач на московському телеканалі «Дождь» зазначив, що Путін за принципом свого мислення не стратег, а тактик. Здійснюються якісь кроки у внутрішній і зовнішній політиці. Залежно від результату попередньої дії виробляється наступна, часто прямо протилежна. Побічно це підтверджує фраза Путіна, що анексія Криму здійснювалася буквально з коліс. Спробували дестабілізувати ситуацію на півострові. Вийшло. Реакція розбалансованої української влади була слабкою, світ довго опам'ятовувався від такого нахабства. Як справжній міжнародний гангстер Путін вирішив швидко привласнити собі чуже. На перший погляд вийшло. Тоді вирішили діяти схожим чином і в Донбасі. Типова рефлекторна політика без чітко сформульованої мети. Окрім однієї, але найважливішої — збереження на невизначено довгий період режиму особистої влади. Математично це так звана неконструктивна теорема. У ній формулюється твердження, коректно доводиться, що такий факт є, але не вказується спосіб реалізації. Ось тут і починаються проблеми Путіна.
Об'єктивно конфліктувати з Україною і тим більше здійснювати інтервенцію на її територію у Кремля причин немає. Європейський курс Києва, доповнений через якийсь час євроатлантичним, жодної загрози економіці, фінансам і тим більше безпеці Росії не несе. Врешті-решт, країни Балтії і Польща є членами ЄС і НАТО, кордон з ними проходить близько від Санкт-Петербурга і нічого, стоїть держава російська. Та й Альянс же суто оборонний, воювати з Росією не хоче, причин за великим рахунком теж немає.
Здавалося б, настільки прості істини повинні прекрасно розуміти в Кремлі. Проте спостерігається щось прямо протилежне.
Внутрішньополітично режим Путіна занепадає. Енергоресурсна голка втрачає гостроту. Видобуток нафти не зростає, більше того, з наступного року почне падати. З газом ситуація не краща. Тим паче що західні санкції заблокували постачання відповідного устаткування і комплектуючих. Додамо до цього швидкий знос і часту заміну значної частини активного устаткування на нафтових і газових свердловинах, що відбувається через технологічні причини, які доки змінити неможливо. Звідси скорочення доходів російського бюджету і проблеми, що з цього витікають.
Психологічно Путін і його найближче оточення категорично не хочуть реформування країни. Вони злякані тією обставиною, що, ледве зрушивши з місця радянську і партійну систему, Горбачов її практично обвалив. Повторення цього Путін не хоче і боїться, тому в країні запанували консервативні тенденції, підтримані значною частиною військових, чекістів, бюрократичного апарату і церквою.
Проте грошей від цього у бюджеті не додається. Мілітаризація країни, її неефективна реалізація, об'єктивне зростання витрат на видобуток і експорт енергоресурсів вимагають вживання конкретних заходів із консолідації режиму і довколишнього простору. За прикладом інших авторитарних правителів звернулися до зовнішньої політики.
Внаслідок того, що в Україні стався Майдан і повалення режиму Януковича, вона видалася найбільш прийнятним об'єктом для агресивних дій. Водночас інші пограничні країни, наприклад Казахстан, теж попереджені, що і вони не мають жодного імунітету від подібних загарбницьких дій.
На відміну від Криму Донбас Москві не потрібен. В жодному вигляді. Навіть у придністровському варіанті. Якщо подібне здійснити, то потрібно брати регіон на забезпечення, а Росія не може переварити Крим і її фінансисти з жахом думають про цю чорну фінансову діру.
Тут є два варіанти можливих дій Кремля.
По-перше. Борис Нємцов у журналі «Новое время» пише, що Путін домагається розчленовування України. «Тут народ запитує, чого домагається Путін, воюючи з Україною? Так він вже сам і відповів: «Потрібно розпочати перемовини про політичну організацію суспільства і державності на південному сході України» Отже, Путін домагається розчленовування України і створення на сході країни маріонеткової держави Новоросія з повним економічним і політичним контролем з Кремля. Задля цієї мети він увів війська, включаючи десантників і кадировців, поставляє на схід зброю і бойову техніку, задля цієї мети прирік Росію на ізоляцію і санкції. Задля цієї параноїдальної мети гинуть росіяни і українці. Але є й інше пояснення.
У його кривавих діях, в розпалюванні братовбивчої війни просліджується головна мета — утримання особистої влади і грошей за будь-яку ціну. Україна дала приклад антикримінальної революції, що повалила злодія-президента. Ах, ви посміли вийти на вулицю і повалити Президента? За це Україну треба покарати. Щоб, не дай Боже, росіянам думка про революцію не спала на думку».
По-друге. Марат Гельман в тому ж журналі наводить слова Володимира Лукіна, який свого часу займався в Росії дотриманням прав людини. «Забудь про ДНР і ЛНР. Завдання полягає в тому, аби пояснити Порошенку, що він не може перемогти. Ніколи. Війська, вважай, не вводили. Але введуть рівно стільки, скільки потрібно, щоб Порошенко це зрозумів і сів за стіл перемовин з тими, з ким Путін вирішить. З людьми, які повністю підкоряються. Ці ж люди паралельно створять політичне крило нинішніх сепаратистів у Києві (може, вже створюють, я не в курсі). За словами Лукіна, і Донецьк, і Луганськ залишаться у складі України як гарантія невступу країни в НАТО. Сенс вимог федералізації в тому, аби референдум про вступ до тих або інших блоків проходив окремо по кожному регіону, якщо хоч один проти — країна не вступає».
Приблизно такої ж думки керівник Інституту української політики Костянтин Бондаренко. У московській «Независимой газете» він зазначив, що «створюються умови, які Москва могла б використовувати для примусу Києва до перемовин. На перемовинах може бути висунуто дві умови: збереження Україною позаблокового статусу, тобто її невступ у НАТО, а також федералізація країни».
Обидва варіанти за великим рахунком не суперечать один одному і відтворюють відсутність чіткого плану Кремля щодо України. Якщо вийде домогтися сецесії Донбасу, нехай і у вигляді якогось придністровського варіанту, то далі буде видно, як діяти. Головною буде дестабілізація України, зменшення її території і прокладення сухопутного зв'язку з Кримом. Гарантом здійснення і закріплення такого стану будуть російські війська, наприклад, під виглядом миротворців. Міжнародного мандата не буде, але Кремль на цьому етапі це не зупиняє. Якщо українські війська почнуть наступ, то вони стрілятимуть вже по так званих миротворцях і повториться грузинський варіант Кавказької війни 2008 року. Доведеться свої війська захищати, так підвідомчому населенню Росії пояснюватимуть потік вантажів 200 з України. Адже довго зберігати його в таємниці не вийде.
Якщо з якихось причин такий агресивний план не пройде, то Київ шантажуватимуть переходом війни на виснаження. Російських військ у Донбасі ставатиме все більше, і військові дії захоплять велику частину східної і центральної України. Не хочете війни? Погоджуйтеся на висунуті умови.
У житті кожен із таких планів в чистому вигляді не буде реалізований. Швидше ми матимемо справу з їхнім поєднанням. При цьому роль і вага складових залежно від обставин мінятимуться. Багато залежатиме і від внутрішнього стану в Росії. Наскільки швидко шовіністичний туман в головах значної частини населення розсіюватиметься під впливом різних обставин. Зокрема і через небажання частини військовослужбовців воювати в Україні. Якась частина з них, судячи з наявної інформації, вважатиме за краще звільнитися з армії, і некомплект у дивізіях вельми серйозна причина для деескалації конфлікту.
Як же діяти Києву.
По-перше. Чітко усвідомлювати, що стратегічний план стосовно України відсутній, а тактика обумовлена конкретними обставинами. Подібні московські заяви є не що інше, як відвертий шантаж і спроба психологічного тиску укупі з усілякими провокаціями. Якщо так, то на перший план виходить військова складова війни. Її успішний для нас хід визначається здатністю влади принципово змінити підхід до неї.
По-друге. Перемовини в Мінську та будь-які інші повинні вестися виключно з технічних питань, Наприклад, звільнення заручників і обмін полоненими. Все інше є нашою внутрішньою справою і обговоренню з агресором не підлягає.
По-третє. Відмова від позаблокового статусу має бути негайно юридично закріплена, як і євроатлантичний курс — перспективна мета. Думку наших європейських партнерів потрібно вислуховувати, але діяти, виходячи з наших інтересів.
І це разом із суто військовим чинником буде кращою відповіддю на всі агресивні плани Путіна.
Хоче господар Кремля війни? Він її отримає. І тоді подивимося, у кого нерви міцніші.
Юрій РАЙХЕЛЬ
«ЙДЕТЬСЯ ПРО ТЕ, ЩОБ ЦЕ ОФОРМЛЕННЯ НІ ДО ЧОГО НЕ ЗОБОВ’ЯЗУВАЛО САМУ РОСІЮ, АЛЕ СТВОРЮВАЛО ПРОБЛЕМИ ДЛЯ УКРАЇНИ НА ЇЇ ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ШЛЯХУ…»
Максим РОЗУМНИЙ, доктор політичних наук, завідувач відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень:
- Заява Путіна говорить про те, що Росія все ж таки робить ставку на організаційне оформлення тієї території, яку на сьогодні контролюють «ЛНР-ДНР», та на можливе її розширення. Причому йдеться про те, щоб це оформлення ні до чого не зобов’язувало саму Росію, але створювало проблеми для України на її європейському шляху та при прийнятті інших важливих рішень. Йдеться про те, щоб зробити плацдарм для подальшого тиску та для проведення наступних ворожих до України акцій, а також щоб Україна мала такий якір у «Русском мире», за який її можна було б тримати і коригувати її внутрішньо- та зовнішньополітичний курс.
«Збереження обличчя Путіну» - це абсолютно хибний шлях. Зараз в Україні проводиться «кримський сценарій» із закиданням «зелених чоловічків» без розпізнавальних знаків - це скоріше вказує, що Путін в найменшій мірі дбає про чистоту свого обличчя, аніж про власну стратегічну чи тактичну перевагу.
Заява Меркель про те, що Німеччина не надаватиме Україні військову допомогу – в цьому відображається специфічна німецька ситуація. Можливо, німецьке суспільство, державне керівництво та сама Меркель чутливі до російської пропагандистської риторики про «фашистів», «хунту» і т.д. Тут і специфіка німецької ситуації після Другої світової війни з приводу контролю за поставками озброєння та ін. Я думаю, що поставки Україні зброї з Німеччини в умовах нашого майже відкритого конфлікту з Росією, - це не зовсім зручне позиціонування для Меркель і якихось політичних сил у ФРН. Це скоріше символічний аспект цього питання. А прагматичний аспект може полягати в тому, що стратегії Меркель і Путіна сходяться в тому, щоб озвучувати думку щодо конфлікту на сході України про нібито неможливість його вирішення військовим шляхом. Конкретно йдеться про неможливість українських збройних сил здолати опір згаданих терористичних організацій. Меркель це постійно декларує, і було б дивно, якби вона заявила, що військове розв’язання неможливе, але Німеччина все одно надала б нашій державі зброю. В цьому всьому є своя логіка, яка сходиться до сумного для нас висновку, що організаційне оформлення квазідержавного утворення на сході України, скоріш за все, є вже узгодженим питанням в Європі і Росії.
«Мирний план» Порошенка для них абсолютно прийнятний і, очевидно, вступає в стан реалізації в момент, коли офіційна українська сторона дасть згоду на політичне оформлення «ЛНР-ДНР». До цього моменту план буде постійно зриватися російською стороною за допомогою різноманітних контрнаступів. Сьогодні Іловайськ – це в першу чергу військова проблема – координація, забезпечення ЗСУ, але разом з тим, він стає фактором політики. В першу чергу, політики внутрішньої, коли під час виборчої кампанії політичні діячі більш патріотичні звинувачують менш патріотичних. З іншого боку, Іловайськ став фактором зовнішньої політики – це жива ілюстрація тези, про яку говорить Меркель, на якій наполягає Путін, і, можливо, з часом вже озвучить і українська сторона, - що вирішити проблему «ЛНР-ДНР» військовим шляхом неможливо. Оскільки в цьому пункті зав’язані серйозні геополітичні мотиви, дошукатися правди по свіжих слідах навряд чи можливо.
«ВТІЛЕННЯ «МИРНОГО ПЛАНУ ПОРОШЕНКА» ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ПІДТРИМКИ ЗАХОДУ ТА ПОСТАЧАННЯ УКРАЇНІ ЗБРОЇ»
Вікторія ПОДГОРНА, політолог:
- Надзвичайно дивно, що Дмитро Пєсков спростовував заяву Путіна про «Новоросію». Звичайно, це дещо емоційна позиція президента РФ, який відчуває після трагедії під Іловайськом, що в нього з’явилась перевага, адже він ввів з Росії на територію Донеччини майже 8 тисяч російських кадрових військових. Ця заява ілюструє його думку, яка була потім підтверджена витоком інформації з боку Марата Гельмана, який розмовляв з представником команди Путіна. Ця позиція в тому, що вони хочуть отримати Донецьку та Луганську області як аналог Придністров’я. Це плацдарм для подальших наступів на Україну та для розбудови повної «Новоросії», до якої входив би не тільки схід, а й південь країни, щоб з’єднати його із молдовським Придністров’ям та створити єдину дугу. Це буде катастрофічним сценарієм для Європи, оскільки існуватиме зона, яка повністю перекриватиме вихід до моря для України та для більшості країн східної Європи, які користуються нашими портами. Але я сподіваюся, що так не станеться, оскільки настрої на півдні України інші, аніж вважає Путін, - вони навпаки антиросійські. Навіть в Херсоні люди самі розганяють учасників сепаратистських мітингів. Тому цей сценарій для нього малоймовірний і він може залучити військову силу, а не сепаратизм, використати збройні сили та крок за кроком рухатись по території нашої держави, тримаючи в напрузі Україну та весь Захід. Саме державність «Новоросії» він хоче нав’язати на переговорах у Мінську.
Виступ на CNN Збігнєва Бжезінського говорить про те, що на Заході не така вже погана ситуація стосовно України. Там пройшов деякий злам, адже навіть Бжезинський, який був прихильником «Realpolitik», побачив у діях Росії спроби відновлення імперії. Він сказав, що навіть Китай у роздумах та хвилюваннях стосовно такої позиції РФ. Тому Захід не просто стурбований,- - він зараз приймає рішення, і Бжезинський сказав про це. Перш за все, працюють над цим США, хоча позиція Обами є слабкою та незрозумілою – це відповідає позиції країни, яка ще не прийняла рішення про військову допомогу. Бжезинський наполягає на необхідності широкої військової підтримки України зброєю, тому що США бачать, що українці, незважаючи на важкі втрати, борються та шукають шляхи посилення своїх військових позицій. І це знаходить прихильність з боку Америки.
Що стосується позиції Меркель. Звичайно у Європи більш слабка позиція, аніж у США, вона не готова боротися з Росією та у неї велика енергетична залежність. І продаж німецької газової компанії RWE «Газпрому» багато про що говорить – продовжується співробітництво Німеччини з Росією на енергетичному напрямку. Звичайно, це одна з причин, чому вони не надають нам зброю. Курдам надають, а нам – ні, хоча у нас ситуація видається більш зрозумілою, адже йде відверта агресія щодо українців, які не порушують ніяких міжнародних норм та законів. Тому те, що говорить Меркель свідчить, що Німеччина не є прихильником сценарію, за яким Україна отримала б будь-які преференції. Вона демонструє більшу прихильність до Росії, а результат зустрічі канцлера ФРН із Порошенко показує, що вона виступає за план, близький до інтересів Кремля. Цей план пов'язаний з тим, що озвучував Путін – він хоче отримати «Придністров’я» в складі Донецької та Луганської області. Але не вся Донецька та Луганська області є прихильниками Росії, зайнятими російськими військами – таких трохи більше третини. Але Путін сподівається створити зону постійного конфлікту та нестабільності в Україні. Це план подальшого будівництва вісі аж до Придністров’я. Вона перекриватиме вихід до Близького Сходу, і це суперечить інтересам глобальних гравців – ЄС та США. Звичайно, такий сценарій не знаходить підтримки на Заході, тому зараз там відбуваються перемовини за участі США та навіть Італії – про це також зазначив Бжезинський.
Україна в цій ситуації розглядається як жертва, адже Путін почув запах крові, тому продовжує йти далі, його апетити зростають, вимоги до України стають все більш жорсткими і він вже користується військовою силою – це типова поведінка для диктаторів. І тут вже питання не до України, а до Заходу – коли він зрозуміє, що треба втрутитися в ситуацію та надати нам зброю, оскільки Путін зазіхатиме не тільки на Україну, а й на інтереси США та ЄС. Тому подібні заяви Путіна є викликом Заходу, адже є реальна загроза повторення кінця 30-х рр. ХХ століття. І чим раніше Захід підтримає Україну, тим краще та швидше буде результат. А затягування з цим процесом є небезпекою для всього світу, і позиція Меркель з невтручання та подвійних стандартів послаблює і Україну, і сам ЄС.
Втілення «мирного плану Порошенка» залежить від підтримки та постачання Україні зброї. Адже наша проблема не у бойовому дусі – навпаки, він надзвичайно високий. У нас також є військовий резерв і тому якщо дати українським військовим сучасну зброю, вони не будуть програвати. А без підвищення військово-технічної боєздатності виникатимуть ситуації, коли російські збройні сили перемагатимуть, адже їх армія переважає за кількістю військових та за їх оснащенням.
Міжнародні переговори зараз заходять у глухий кут, адже амбівалентна позиція Європи провокує агресора на подальші більш агресивні дії. Тому жодні переговори не матимуть сенсу, бо Путін посилюватиме свої вимоги, доки відчуватиме запах крові. Заходу потрібно визначитись.
Підготував Дмитро КРИВЦУН, «День»
