Коли українців тягне на «фазенду»

Прихід весни — подія, що завжди хвилює. Щойно розтане останній сніг, на міських газонах і узбіччях доріг «пробуджується» вічнозелена трава. На вологих від уранішнього туману деревах і кущах розпускаються бруньки. Відчуваючи потужний поклик природи, в посадках і парках на всі голоси співають і гомонять зграї птахів. У таку пору відбувається щось загадкове і з людиною. Весна завжди дарує надії на нове життя й вічну молодість. Адже довкола оновлюється стара мати-природа, й запах сирої землі містично пробуджує в людях фізичні та духовні сили. Для українців як нації землеробів початок польових робіт — майже сакральне дійство. Навіть для тих, хто живе в промислових містах, степовий вітер з околиць доносить звістку про те, що пора копати, боронити й сіяти. Подолати цей віковий інстинкт не всім під силу — навесні для багатьох городян починається довгоочікуваний дачний сезон.

Микола ГНАТКО, письменник:

— Я завжди з особливим почуттям чекаю приходу весни й першої поїздки на дачу. Інколи ходжу туди пішки ще по снігу, в лютому або березні. Спостерігаю, як пробуджується земля. Проте радість від зустрічі з природою неабияк псують бомжі й злодії. Нинішнього року невідомі зловмисники викопали в мене на дачі металеві стовпчики, до яких кріпилася сітка-рабиця. Вони давно вподобали мій паркан і розбирають його по частинах. Узимку, коли на дачах нікого немає, «мисливці» за металом крадуть все підряд. Вони ж зламують двері й вікна в дачних будиночках, а інколи влаштовують пожежу. Тому коли приходиш на дачу, насамперед зі здриганням душі дізнаєшся, яку капость ці розкрадачі чужого добра зробили цього разу. Доводиться відновлювати паркан, бо інакше ділянка перетвориться на прохідний двір і наприкінці літа бомжі зберуть весь урожай. Дивує те, що вони абсолютно нікого не бояться. Адже влада просто ігнорує цю проблему, незважаючи на чисельні скарги людей. Але, хоч би як там було, дача вже чверть століття тішить мене. Свого часу цей земельний наділ я отримав безкоштовно, коли в творчій спілці створили дачний кооператив. Відтоді деякі кинули ділянки, але більшість наполегливо тримається за землю. Щоб отримати хороший урожай, треба неабияк постаратися. Є люди, які вкладають усі сили, але це стан душі. Для мене задоволення не лише попорпатися в землі й щось виростити. Люблю просто посидіти за столиком під аркою з винограду, випити вина й полежати на розкладачці. А вдалині, серед білих квітучих дерев, видніється синій  — ця картина завжди мені гріє душу.

Олександр БОГУН, працівник автосервісу:

— У мене дача в цілості, тому що кооператив охороняється влітку й узимку. Серед моїх сусідів багато працівників правоохоронних органів, а поруч — земельні володіння потужного банку. Можливо, тому наші дачі злодії оминають. Але в сусідніх кооперативах, розташованих ближче до міста, коїться щось невимовне, як 1917 року. Розповідають, що грабіжники приїжджають на тракторі й за допомогою троса виривають металеві ворота й двері. Не дивно, що люди кидають свої дачі, бо втомилися боротися з крадіями. Узагалі, займатися сільським господарством для працюючої людини практично немає сенсу. Вирощування овочів і фруктів забирає багато часу й зусиль, а крім того потребує значних витрат. Набагато легше купити все це в супермаркеті або на ринку, а дачу використовувати лише для відпочинку. Особисто я приїжджаю туди увечері в п’ятницю й живу на дачі два дні. Чисте повітря, дерева, тиша й спокій налаштовують на мирний лад, і після вихідних повертаєшся до міста іншою людиною. Навіть узимку я полюбляю приїхати на дачу, затопити в будинку піч, почистити від снігу доріжки, а інколи запросити друзів на плов або на шашлик. На дачі в мене ростуть квіти, плодові дерева й кущі. Саджу трохи зелені, огірки, помідори, щоб не везти з міста. Витрати на утримання дачі невеликі — податок на землю близько 50 гривень за десять соток, за воду — 200 гривень, ще 20 гривень за електрику і 50—60 гривень на місяць за охорону. Напевно, для пенсіонера забагато, але поки працюєш, це нормально.

Павло ПАНЧЕНКО, пенсіонер:

— Дачі в мене немає, але від батьків залишився будинок із земельною ділянкою. Знаходиться він у полтавському селі під Миргородом — на батьківщині Гоголя й Котляревського. Тут же живе й половина моїх родичів. До Дніпропетровська близько трьохсот кілометрів, тому поїздка на машині обходиться дорого. Зрозуміло, що їздити туди й назад — дуже обтяжливо. Тому влітку ми виїжджаємо з міста й живемо в селі. Там зовсім інша обстановка й приголомшлива мальовнича природа. Восени орендарі, яким ми здаємо земельні паї, приганяють трактор і орють городи, а навесні обробляють землю культиватором. Без цього обробити 35 соток було б неможливо. Садимо й вирощуємо на цій землі все, що зазвичай садять усі українці: картоплю, овочі, кавуни, дині й інше. Крадіжок у нашому селі немає, оскільки там усі свої. Крім того, за рідною домівкою наглядають родичі, а взимку вони вмикають опалювання. У своєму рідному селі не був уже три місяці — з Нового року. Щойно остаточно потепліє й настане весна, поїдемо на Полтавщину.

Валерій СИДОРА, інженер-зв’язківець:

— Ніколи не займався сільським господарством і обробкою землі, але торік друзі повідомили, що поряд з ними продається дача — шість соток землі. Місце дуже хороше — сосновий ліс і берег річки Орель. Із центру Дніпропетровська добиратися туди менше години на маршрутці. На ділянці стоїть будиночок, де можна переночувати. Ми й до цього влітку всі вихідні проводили у друзів на дачі. Різниця із загазованим і запорошеним містом незрівнянна, особливо влітку, коли стоїть спека. Тепер і в нашої сім’ї буде своя «фазенда». Восени ми провели туди воду, є електрика. Це забезпечує практично всі зручності. Поки городом збирається займатися моя мати — вона на пенсії й може жити на дачі все літо. Ми, швидше за все, приїжджатимемо наприкінці тижня. Звісно, на дачі багато роботи. Перш за все належить привести до ладу сам дачний будиночок. Треба оформити й права на земельну ділянку. А тут, як на зло, скасували БТІ й ввели новий порядок продажу й оформлення нерухомості. Тепер навіть нотаріуси не можуть розібратися в цих нововведеннях. Кажуть, якщо з квартирами й будинками якось іще щось зрозуміло, то із земельними ділянками — темний ліс. Виходить, що відпочинок відпочинком, але доведеться ще мучитися з оформленням паперів. У нас без цього рідко обходиться.

Микола ГОРДІЧЕНКО, доцент Дніпропетровської консерваторії:

— Дачі у нас фактично дві. Одна — неподалік міста, на березі Самари. Ми там відпочиваємо всією родиною, але залишився ще від моїх батьків і будинок у селі під Павлоградом. Продавати його не піднімається рука, бо це наше «родове гніздо». Звісно, за будинком треба доглядати, й город треба обробляти, інакше все заросте бур’янами. Я й раніше працював там, коли батьки були ще живі. Викладацька робота та двомісячна відпустка влітку дозволяють якось справлятися. Землі досить багато, й це змушує експериментувати. Для того, щоб зберегти в грунті вологу, я землю не скопую, а саджу картоплю й овочі просто так, а потім вкриваю соломою. Добрива, інсектициди, гербіциди дуже дорогі, й вони роблять вирощування овочів і фруктів невигідним, а крім того, небезпечним для здоров’я. Я вирішив, що не застосовуватиму ніякої хімії, нехай овочі й фрукти будуть не такими гарними, але, принаймні, я не труїтиму організм. З часом почав помічати, що якщо капусту посадити серед помідорів, то її не чіпають шкідники. Крім того, якщо по ділянці посіяти жито, то зникає й колорадський жук. Зараз мене цікавить: а що коли відваром жита обробляти листя картоплі або помідорів? Своїми спостереженнями поділився зі знайомим біологом, і такі результати його спантеличили. Для мене робота на землі — це корисне фізичне навантаження й спосіб відновити душевну рівновагу. Улітку я часто ходжу босоніж і купаюся в річці до настання холодів. Сплю у дворі, просто неба під зірками — це дає відчуття сили та здоров’я.