Не будемо лукавити
Про нову спробу переглянути мовну політику в Україні дізнався з виступів у газеті «День» відомих учених — професора Володимира Панченка і доктора фізико-математичних наук Максима Стріхи. Маю на увазі одіозний законопроект «Про мови в Україні», зареєстрований представниками владної коаліції — Партії регіонів, комуністів і блоку Литвина. Сам не мав можливості ознайомитися з повним його текстом, але, виходячи з аналізу його окремих пунктів, який привели в своїх публікаціях згадані досить авторитетні вчені, можу стверджувати, що цей законопроект націлений не на утвердження української мови як державної, а на те, щоб обійти його, законодавчо закріпивши і так панівне становище російської мови в Україні, тобто вдарити по закону таким собі антизаконом.
Адже завдання української влади щодо мовного питання полягає в тому, щоб подолати історичну несправедливість, що дісталася нам у спадок від попередніх режимів (як царського, так і більшовицького), які довели українську мову до стану вимирання. Навіть самі автори законопроекту звертають увагу на засилля російської мови не тільки у великих містах, а й у цілих регіонах. Щоправда, вони розглядають цей факт не як щось таке, проти чого слід боротися, а як аргумент на користь свого проекту.
Саме для того, щоб піднести престиж української мови, надати їй таким чином певної переваги перед виразно домінуючою російською та створити мотивацію до вивчення цієї мови, і було прийнято закон про її державний статус. Саме тому понад 20 років тому тоді ще Верховна Рада УРСР ухвалила розраховану на десятирічний термін Програму впровадження української мови в усіх сферах українського життя, про яку чомусь швидко забули. Ця програма передбачала досягнення такого стану, за якого українська мова стала б справді мовою повсякденного спілкування не тільки в українському селі, а й у містах.
Не будемо лукавити. Мовне питання в Україні — не мовознавче, не лінгвістичне, а політичне і навіть геополітичне.
Більшість українських громадян не мали змоги детально ознайомитися із законопроектом, але виходячи з аналізу, який навели в своїх публікаціях згадані вище авторитетні вчені, видно, що горезвісний законопроект націлений зовсім не на «відшкодування». Його автори занепокоєні не жалюгідним станом української мови в українській державі й не шукають способів виправити становище. Їхня мета прямо протилежна — коли не києм, то палицею таки добити цю таку немилу їм «мову».
Шановні законодавці! Прозора державницька політика щодо мовного питання в Україні має полягати в тому, щоб кожен пункт відповідного закону чи постанови оцінювався з тієї позиції, наскільки він здатен сприяти вирішенню фундаментального завдання української влади — досягнення повного й усебічного функціонування української мови в усіх сферах життя, як це передбачалося десятирічною програмою, про яку вже йшлося. Законопроекти, які не сприяють досягненню цієї благородної мети, не повинні прийматися до розгляду Верховною Радою, а спрямовані їй на шкоду мають бути відкинуті одразу.
Якщо запропонований трійкою законопроект оцінювати під державницьким кутом зору, то розглядати його слід не у Верховній Раді, а в Службі безпеки України та Конституційному Суді.
І наостанок хочу звернути увагу на те, що мовна межа в Україні лежить не в регіональній площині (схід — захід), а в соціальній (село — місто; панівна еліта — трудовий народ). І ще одне. Етнічну приналежність території не слід визначати за мовою її міського населення, здебільшого зайшлого, чужого. Вона визначається мовою і національністю її корінного населення — мовою і національністю села. Якщо, наприклад, у Харкові багато хто розмовляє російською мовою, то це ще не означає, що Харківщина та Слобожанщина є частиною Росії.
