Не будьмо песимістами

Цього разу до Слов’янська я їхав з певною надією. Адже планувалася зустріч патріотів під промовистою назвою: «В єдності сила». Вона була приурочена до міжнародного Дня друзів. Якщо все пройде успішно, гадав я, то можна буде використати цю акцію як своєрідний еталон, зразок для наслідування. Роботи у нас на Донбасі непочатий край, і рано чи пізно школи, виші, коледжі, бібліотеки займатимуться чимось подібним. Тому до зустрічі я відповідно готувався — виділив кілька днів на те, щоб підібрати відповідні газети та літературу. Добре, що напередодні мені подарували книжечку віршів Надії Кметюк «Повертайтеся живими!». Вирішив, що вірші  молодої галичанки, яка вже багато років прикута до ліжка, але постійно тримає руку на пульсі політичного життя України, як ніщо інше, посприяють консолідації патріотів північного Донбасу. Географія міст і селищ, відображена у поезіях Надії, досить широка. До речі, проспонсорували цю книжечку активні учасники Євромайдану — мабуть, відчули споріднену душу. І цим самим допомогли закарбувати на папері приклад небайдужості, любові до ближнього та дивовижного політичного такту своєї землячки. Отже, беру цю книжечку. Хай знайомляться з нею мешканці Слов’янська. Може, й учителі-філологи візьмуть її на озброєння, використовуючи колись на уроках Дружби. Певен, що такі уроки рано чи пізно будуть; хоча б тому, що вони конче необхідні. Таким ось чином, перечитуючи та аналізуючи, підбирав і решту друкованої продукції.

«МИ СТОЇМО І СТОЯТИМЕМО»

Вважав за необхідне узяти з собою добірку публікацій «Дня». Сюди увійшли: «Феодально-промисловий ідіотизм як філософія влади» — розмова з російськомовним письменником Донбасу Володимиром Рафеєнком («День» від 3—4 жовтня 2014), «Після окупації» («День» від 4 лютого 2015) — адже там згадуються Слов’янськ і Краматорськ, «Хочемо залишится в Україні» — зворушлива розмова Дмитра Десятерика з родиною вимушених переселенців, яка знайшла притулок на Черкащині («День» від 16 квітня 2015). Оскільки знав, що на зустрічі будуть військові, то прихопив статтю «Ми стояли і стоятимемо» — розмова з комбатом Олександром Щербиною, який завітав до редакції («День» від 26 травня 2015), «Позивний «Капелан» («День» від 5 червня 2015) тощо. Доречними були і декілька публікацій Валентина Торби — журналіста, який добре знає схід. Окрім «Дня», мав із собою чимало примірників «Донеччини», яка тепер виходить в Києві, «Культуру і життя» та «Кримську світлицю» з публікаціями про Донбас. Вважав за доцільне взяти і декілька районних газет Київщини, у яких постійно виходять цікаві матеріали про місцевих волонтерів. Хай знають донецькі патріоти, що і Центр з ними! А ще була проанонсована свого часу «Днем» книжечка «Історії несепаратисток». У ній описана ситуація на Донбасі очима проукраїнських донеччанок. Вдалося дістати завдяки знайомим у Вінниці, адже там тепер Донецький університет «в екзилі». Наприкінці другого дня підготовки рюкзак був повним.

КРАСА КАРПАТ НАГАДАЛА, ЩО МИ ЄДИНІ

Дорога зі Львова до Слов’янська була цікавою — додавали емоцій розмови в купе про нинішню ситуацію на сході. А ось і колишня столиця сепаратизму... Тепер про цей період вже мало що нагадує. Коли піднявся на другий поверх Центральної міської бібліотеки, то ледь не охнув від захоплення — враження таке, ніби перенісся в Карпати! Картини львівського художника Богдана Салія, справді, дуже доречні. Це лише штришок, але надто важливий, бо виставлені роботи, справді, є непоганою прелюдією до офіційної частини. Заходжу в зал. На видному місці синьо-жовтий прапор, на якому свої автографи і побажання залишили бійці АТО. Наприклад: «Свободи і мирного неба над головою». «Львів з вами, Донбас з нами» та багато інших. Найбільше мені сподобалося ось це: «Я — Донецкий. Воюю за Украину. Мы вернем нашу землю!».

«МИ ЗГУРТУВАЛИСЯ НАВКОЛО ЦИХ ДІВЧАТ...»

Описати все, що побачив і почув, не зможу, не вистачить місця. Люди зібралися дивовижні — кожен вартий доброго слова. Всі молодці, всі герої! Ну, як не подякувати жінці, яка, ризикуючи свободою і здоров’ям (а може, й життям, бо від терористів всього можна було чекати) зробила все можливе, щоб спочатку нишком підгодовувати, а потім визволити з полону нашого вертольотчика? Як не подякувати Анатолію Водолазському, який один вийшов із Державним Прапором на центральну площу Дружківки, протестуючи проти спроб розколоти Україну? Бібліотека зібрала найкращих, найдостойніших. А про організаторів свята найкраще сказав місцевий поет і краєзнавець Олександр Романько. Записую похапцем, уривками (тому можливі неточності) його віршований виступ: «Чи ходять люди у бібліотеку? — Цікавить це питання земляків. Для багатьох — це справжня Мекка! Для волонтерів, клубів, і гуртків... Не все у місті нашому гаразд... Та ми навколо цих дівчат давно вже згуртувались...». А на завершення Олександр сказав слова, які неабияк розчулили бібліотечних працівників: «Наш друг — бібліотека! Вона нас зігріва, неначе в ніч холодну ватра!». Подумки дякую Сашкові за виступ, бо він у поетичній формі сказав те, що й мені хотілося сказати. Тільки він висловився поетичніше.

ТАМ Є КОГО КОНСОЛІДУВАТИ. СЕРЕД АКТИВІСТІВ ТРАПЛЯЮТЬСЯ УНІКАЛЬНІ «ТРУДОГОЛІКИ»

Про кожну людину, яка була на зустрічі, можна говорити довго. Поки що відзначу з-поміж інших вчительку української мови Оксану Проселкову. Вона так пояснила свою активну життєву позицію: «Вважаю, що тепер дуже важливо популяризувати на Донбасі українське слово. А для цього треба заохочувати учнів 5—7 класів (оптимальний вік!) до систематичного читання. Бо це буде найкращою пропагандою української мови в нашому краї...

Саме читацькі конкурси переконали мене у користі читання сучасної української літератури: діти продовжували читати вже після його завершення, і читати саме українську книжку (на ці книжки в бібліотеці була справжня черга). Пам’ятаю, тоді я купувала все наосліп, це був 2013 рік, ми ще не знали ні Лесі Ворониної, ні Івана Андрусяка, ні Оксани Лущевської, ні Галини Пагутяк, ні Ірен Роздобудько... Ми знайомилися з ними з їхніх книжок — і це тоді було справжнє неупереджене ставлення до автора. Враженнями від прочитаного ділилися не тільки діти, а й батьки, здебільшого мами, які часто ще дітям такого віку читають вголос. Згадую перше організаційне зібрання: прийшли мами з дітками, отримали списки, інструктаж та номер черги на книжку. Кожен мав прочитати протягом тижня, я кожному нагадувала наприкінці тижня, що треба книжку повертати. Були випадки, коли діти не хотіли їхати на відпочинок, щоб не втратити свою читацьку чергу...»

Тож не будьмо песимістами — схоже, що відроджувати українське слово на Донбасі є кому. Я згадав тільки Оксану Проселкову, але можна згадати добрим словом ще й масу волонтерів і волонтерок. А ще — і краєзнавців, які є патріотичним стрижнем шахтарського краю! Вони також були присутні. Не кажу вже про воїнів, про яких розповідати значно складніше, бо вони не надто балакучі із зрозумілих причин — триває війна. Скажу лише основне: вони не лише вірять у нашу перемогу над сепаратистами, а й у справжнє відродження України.