Не наводити «порчу»
Щодо «Іронії історії» Петра Кралюка («День» № 57 від 1 квітня 2015 року)
Ще минулого року шановний автор газети П. Кралюк у відомій розлогій статті кваліфікував Хмельниччину як авантюру. Невже італійські історики війну під проводом Дж. Гарібальді, чехи — про гуситські війни, поляки — повстання Т. Костюшка, а також у 1830 та 1863 рр., якими вони дуже пишаються, могли б назвати авантюрою? У цій же статті формування Донецького феномену автор намагався звести до аналогії з утворенням українського козацтва. За його твердженням, українське козацтво походить виключно з соціальних низів суспільства, з елементів, які «мали проблеми з законом». Пригадується, що в радянські часи навіть такий сумлінний дослідник запорозького та чорноморського козацтва, як В. Голобуцький, мабуть, затиснутий у тодішніх ідеологічних рамках щодо трудящих мас як рушійної сили історії, з початку вважав Д. Вишневецького авантюристом. Проте, ознайомившись із зарубіжними джерелами, зумів виправити свою хибну думку.
Згодом газета опублікувала статтю відомого історика В. Сергійчука. Віддамо належне, що він спокійно, без полемічного запалу розповів про роль Д. Вишневецького у побудові Січі на о. Хортиці та його роль в установленні українського козацтва.
Саме українське козацтво ще в роки входження України до складу Речі Посполитої стало зародком української державності: оборона кордонів землі проживання (та ще й з елементами дипломатії) є однією з функцій держави. Більшовицька пропаганда панічно боялася визнання української державності (до «створення її Леніним»), тому й видану 1969 року книжку О. Апанович «Збройні сили України I половини XVIII століття» заборонили насамперед за її назву.
Історично склалося, що українському народу, його козацтву довелося вести безперервну війну зі своїми могутніми сусідами, що відображено шевченківською поетичною фразою про те, «як москалі, орда, ляхи бились з козаками». Зневажаючи козацтво як витвір переважно «осіб, що мали проблеми з законом», а його справедливу боротьбу за волю України як авантюру, автор сприяє присвоєнню сусідам місії захисту Європи від ординської навали, фактично здійснюваної переважно Україною.
Та професор П. Кралюк йде далі, надрукувавши 2 квітня ц.р. статтю «Іронія історії». У ній автор твердить про нашу сором’язливість та забудькуватість про участь українців у побудові Московського царства. Це можна легко заперечити відомими працями І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, М. Демковича-Добрянського, П. Голубенка, Є. Сверстюка, З. Хижняк, І. Діяка і багатьох інших та особливо яскравими виразами Т. Шевченка — «грязь Москви» (на адресу керівництва та вищих верств загалом) та «ти нас з України загнав, голих і голодних, у сніг на чужину... і заклав столицю», а також «болота засипав благородними костями» (про козацькі маси).
Та повною несподіванкою стала спроба порівняння війни Б. Хмельницького проти Речі Посполитої з бунтом донецького «совка», а точніше прямого путінського вторгнення проти оновленої Революцією Гідності незалежної України. Цілком непереконливим є твердження, що «Хмельниччина була обумовлена чинниками не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми», з посиланням на попередню домовленість Хмельницького з татарами про допомогу. Виходить, що Порта та Крим (зовнішній чинник) спонукали українців до боротьби за своє краще майбутнє. Наводячи слова Самовидця про заможність козацтва (тільки «зазнавали певних утисків»), автор ігнорує постійне приниження українців, зокрема систематично обмежувальними реєстрами та скороченням території проживання козаків, призначенням зрадницького командування, а також зубожінням та принизливим животінням основної маси селянства, роздачею землі польським феодалам, насадженням чужинецької освіти, релігійним приниженням, що стало причиною революційного вибуху. Тобто внутрішній чинник став вирішальним.
Як можна порівнювати запорожців, що обрали Б. Хмельницького своїм гетьманом, українських патріотів з числа реєстровців та драгунів, що перейшли на бік повсталого народу, жертовних співців-кобзарів, що мученицькою смертю дезорієнтували ворога, з купкою вихованих злочинним режимом беркутівців та міліціонерів, підсилених криміналітетом та переважно путінським спецназом під його ж керівництвом, що за мовчазної згоди зомбованого «совка» тимчасово захопило на Донбасі владу? Невдачі української армії в Іловайську та Дебальцевому, що сталися внаслідок прямого втручання могутнього сусіда-агресора з використанням вишколеного спецназу, елітних військових формувань, оснащених найсучаснішою зброєю, а до того — збиття мирного пасажирського літака, ніяк не можна порівнювати з перемогами українського народу під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями.
Керівництво військом Речі Посполитої було в руках тільки тимчасово призначеного тріумвірату, який Б. Хмельницький влучно охрестив «перина, дитина, перина», після взяття в полон або загибелі досвідчених воєначальників. Ідеалізований автором Ярема Вишневецький був коронним гетьманом не більше двох років. До того він хіба «прославився» кривавою розправою над неозброєним селянством Правобережжя, проте одразу став потісненим селянсько-козацькими повстанцями на чолі з народним ватажком М. Кривоносом. Зборівський мир 1649 р. не був наслідком полководницьких заслуг Я. Вишневецького, а наслідком підлої зради та підкупу кримського хана, що не дало змоги Б. Хмельницькому завершити виграшну позицію у Збаразько-Зборівській кампанії. І зовсім недоречним є те, що для повної аналогії(«як гірко!!!») не вистачає того, що сепаратисти не висунули єдиного вождя... Подібних недоречностей у статті більше, та зрозуміло одне: розглядуваний матеріал не знімає розв’язуваної газетою проблеми «зняття порчі», а навпаки, наводить її.
