Не вивчати легше, ніж вивчати

У відповідь на його статтю в газеті «День» за 8.06.2010 («Факти та емоції мовного питання») не хочеться полемізувати з автором відносно його розгромної критики на мої критичні зауваження щодо його статті, опублікованої раніше («День», 14.04.2010). Кожен має право на власну думку, на власну інтерпретацію фактів, навіть на свої емоції — дякувати єдиній дійсно українській газеті «День», завдяки якій це поки що можливо в нашій Україні.

Хочу звернути увагу професора тільки на деякі положення, з якими аж ніяк не можу погодитися.

По-перше, найбільш суттєве. У перші роки незалежності південно-східні росіяни й російськомовні українці кинулися вивчати українську мову, були розкуплені всі російсько-українські словники (це факт, зокрема, в м. Харків). І, здавалося б, українізація держави Україна закономірна й неминуча...

Та от з’явилася Партія регіонів, яка, не маючи високих ідей в політиці, економіці, підхоплює лозунг про права росіян в Україні, а оскільки їх всього 20%, то для збільшення свого електорату регіонали долучають до своїх ідей російськомовних. І пішло-поїхало... Адже не вивчати легше, ніж вивчати. Не без величезної активної інформаційної експансії сусідньої держави це питання було доведено до розколу країни. А пан Васютинський вирішив допомогти забити ці мовні клинці далі, охарактеризувавши україномовних і російськомовних громадян як два угруповання, які суттєво відрізняються не тільки мовою, а ще й за ментальністю і динамічністю.

Факт, що там, де живуть російськомовні, зокрема, в містах, більш розвинута промисловість, інфраструктура. Але це не тому, що там російськомовні, а тому, що радянська індустріалізація просто знищила в цих регіонах український народ, перетворивши його в російськомовне радянське населення (див. Іван Дзюба. Спогади і роздуми на фінішній прямій. — Київ, Криниця, 2008. — 928 с.).

По-друге, п. Васютинський вважає, що сьогодні культура твориться в містах, де є телебачення. Даруйте, але, на жаль, в своїй більшості телеканали творять антикультуру, створюючи не культурний, а халтурний продукт. Прошу вибачення у тих кількох каналів і деяких телепрограм, де намагаються творити українське відродження. У мене є друг, який вже багато років тому взагалі відмовився від телебачення. Як на мене, його рівень культури залишається досить високий, у всякому разі — значно вищий від тих, хто регулярно споживає телевізійну жуйку, з якої витікає, що в країні нібито є тільки дві категорії людей: політики й естрадні артисти, а ще мильні бульбашки серіалів для заробітку артистів, а в основному — для розміщення реклами.

Тому, мабуть, сільські культурні здобутки, зібрані під керівництвом нашого живого класика Ліни Костенко в Чорнобильському Поліссі значать більше, ніж сьогоднішні здобутки телебачення, бо телебачення — це лише засіб передачі культурного продукту до відома народу.

По-третє, відносно заробляння на хліб і його вирощування. Пан Васютинський правий — всі заробляють на хліб (окрім, звичайно, тих, хто краде, які живуть сьогодні краще від тих, хто заробляє). Але я писав про тих, хто вирощує хліб, зерно, а це робить тільки селянин. І якщо мешканці міста, працівники більшості сфер виробництва користуються викопною енергією (нафта, газ, вугілля) без її відновлення, то селянин, землероб у своїй землеробській діяльності — єдиний у світі, хто акумулює сонячне світло за допомогою рослин, створює додаткову енергію на Землі. На це звернув увагу Маркса і Енгельса наш український вчений С.А. Подолинський (1850—1891) в свої 25-30 років ще в XIX ст., полемізуючи з класиками марксизму відносно додаткової вартості (Подолинський С. Вибрані твори. — Монреаль, УІТ, 1990 — 208 с.).

А для цього виробництва без даху, серед буревіїв, злив і посух потрібні і хист, і знання, взагалі, здібності, мабуть, не менші, ніж сталевару, машинобудівнику, а, можливо, й більші...

І на останок. Пан Васютинський, спираючись нібито на факти, продовжує стверджувати про посилення українських настроїв. А де ж ті факти? Хіба що в сучасному уряді, в президентських та урядових заявах, програмах? У цих офіційних документах, як говорить у своєму інтерв’ю Микола Томенко («День», 10.06.2010), очільники країни навіть побоялися використання таких слів, як «національна освіта», «національна економіка», «українська культура», «українська нація», замінивши «українське» на «вітчизняне», невідомо якої Вітчизни. Оце така наша поки що загальна українонаплюватизація, і не тільки в мовному питанні.

Єдине, з чим я згоден з п. Васютинським, що в питаннях українізації (додаю — і побудови держави) ми повинні бути «наполегливіші, єдиніші та об’єктивніші». І дай нам, Боже, аби українізація і створення держави Україна стали неминучими!