Про філософію життя

У Тернополі справжня зима: з лапатим сніжком, завіями і відлигами, вряди-годи з десятиградусним морозом і згадкою про недавній сніговий колапс. На головному майдані — Театральному — почали встановлювати новорічну ялинку, що додає доброго настрою в передчутті різдвяно-новорічних свят. Але не обійшлося і без сумного: в четвер, 1 грудня місто попрощалося з легендарною особистістю, диктором Галиною Константиновою.

Євген БАРОВ, заслужений журналіст України:

— Хоч-не-хоч, а подій веселих не дуже багато. І серед них те, що тернополяни зіткнулися з погодною стихією. Великий снігопад показав безсилість нашої влади, неготовність її до таких ситуацій тому, що місто перебувало в сніговому колапсі півтижня. Так собі думаю, що якби два-три дні йшов сніг, а не один, то ми би і без хліба залишилися, бо машини не могли би доставити. І йти було дуже складно. Дивуюся, де пропали наші комунальники, що не було кому пробити дороги? Техніки не було такої, щоби тротуари прочистити для людей. Колись в нас працювало чудове комунальне підприємство. За ці роки воно збанкрутувало. Як мені здається, зробили це штучно. І ось якийсь підприємець із Луцька чомусь виграв тендер у Тернополі. Він повинен був чистити. Влада виправдовується. Невже зима прийшла несподівано, як завжди? Адже за прогнозом було відомо за тиждень наперед про сильні снігопади. Багато таких проблемних запитань. Ну і вже зовсім невесела новина те, що 25 листопада, на жаль, померла наша колега, з якою ми багато років на обласному радіо пропрацювали, диктор вищої категорії Галина Петрівна Константинова. Хоча вона була вже у віці поважному  — 87 з половиною років прожила, і до цього можна було би бути готовим, але однаково така подія завжди сприймається якось дуже болісно. А Галина Петрівна була чудовою людиною, якась така сонячна. Заходить на роботу — усмішка на вустах, з усіма доброзичлива. Був у ній вроджений аристократизм, тактовність, вміння розмовляти. Її голосом були зачаровані і в Києві, просили не раз приїхати працювати на українському радіо, бо унікальний в неї був голос справді. Це помітили ще під час Другої світової війни. Галині Петрівні було лише 12 років, коли вона потрапила на фронт під час евакуації. Родом була з Охтирки Сумської області. На війні зустріла, мобілізованого напередодні, свого батька. Так і пройшли разом до Берліна. На історичних фото, де Рейхстаг з усіма написами, є напис: «Ми з Охтирки!». Галина Петрівна мені розповідала, що це її підсадили солдати і вона написала гордо про те, що аж з Охтирки з 1941 року через Сталінградську битву, через Курську битву, визволення Варшави дійшли до Берліна. У 1947 році повернулися вже в Тернопіль, де на той час жила мама. Вона була костюмером в Охтирському театрі, який став основою нашого нинішнього Тернопільського академічного обласного драматичного театру імені Т.Г. Шевченка. Галина Петрівна приїхала і пішла одразу на радіо працювати. Треба сказати, що на фронті вона спочатку була санітаркою, дописала роки, щоби залишитися в армії. Коли витягувала з поля бою поранених бійців, то генерал, побачивши в бінокль цю картину, здивувався, що така дитина такі важкі речі робить і наказав перевести її у зв’язківці. Уже тоді помітили її чудовий голос. Позивний Галини Петрівни був «Ромашка». Напевне, це було предтечею її великої роботи в ефірі Тернопільського обласного радіо 54 роки.

Олександр ФІЛЬ, голова громадської організації «Екоальянс»:

— Добре те, що вдалося згуртуватися з групою вчених, і ми почали серйозно обговорювати обласну програму лісів Тернопільщини на п’ять наступних років. Залучили ті галузі, які раніше взагалі не брали участі в її розробці. Справа в тому, що обласне управління лісового та мисливського господарства має в підпорядкуванні 75% площ лісів, а решта 25% — розпорошені по інших галузях. Тепер в цю роботу включилися дорожники, агропромисловий комплекс, водники. І вони почали розробляти за дорученням облдержадміністрації свої складові частини. Програма повністю відображатиме проблеми області і можна буде бачити, як вони вирішуються. Ну, а погане те, що Тернопільська міська рада продовжує заставляти території газонів кіосками, павільйонами — торговельними точками. Попри наші прохання та неодноразові звернення припинити, бо це і спотворює вигляд Тернополя, і погіршує екологічну ситуацію, процес набув такого «маху», що просто вже став мов, якась загроза, як пошесть для громади. От останнє: на вулиці, що повертає з Руської до ставу, чотири павільйони поставили прямо на газони. Навіть у центрі міста поруч з театром рекламні щити на газонах. Ну, ніде в світі такого немає.

Любов ВОДАРСЬКА, завідувач бібліотеки №5 для дітей Тернопільської ЦБС:

— Що хороше, а що погане? Мені здається, що це залежить від того, як взагалі ставитися до філософії життя. Іноді нарікаєш на погоду: «Чому сніг?». Іноді нарікаєш: «Чому його нема?». Якщо говорити про роботу і цей тиждень, то добре те, що ми працювали над виставкою-конкурсом «Національна іграшка руками дитини», в якому взяли участь багато обдарованих школярів. Погано те, що в той день сталася аварійна ситуація: прорвало труби. Форс-мажор — саме в свято ми ремонтували труби. Проте, якщо ходити і думати: «Ай-яй-яй! Ой-йо-йой! Як то воно буде?» ... А я собі подумала так: «Очевидно, це мало статися, але все-таки свято відбулося і ті люди, які робили ремонт, вклалися. Усе класно зробили, ще й за собою прибрали, бо вони теж врахували те, що в нас нагальні справи». Дуже позитивні люди прийшли. Очевидно, вони нас і налаштували на те, що не завжди якась проблема є справді проблемою. Проблема тоді, коли ти сам вважаєш, що це дійсно так.