Про газопровід і Україну

Тривожні повідомлення про висловлювання та дії окремих високопосадових політиків європейських країн, зокрема президента Чехії Земана, заступника глави австрійського уряду, спонукають нас, громадян України, замислитися над причинами їхньої забудькуватості. Зокрема, пригадується далекий 1960 рік. Тоді мені в складі радянської туристської групи пощастило відвідати Чехословаччину та її столицю Прагу — одне з найкрасивіших міст Центральної Європи. Чехословаччина тоді вважалась чи не найрозвиненішою країною соцтабору. Екскурсовод із гордістю, як про визначне соціальне завоювання, нам розповідав і показував централізовано підвезені й установлені перед кожним під’їздом акуратні ящики з вугіллям — мешканці звільнювались від марудних торгових і транспортних турбот. Зазначмо, що столиця УРСР Київ ще з 1948 року користувалася природним газом, а столиця Галичини Львів — ще на двадцять років раніше. Двадцять років по тому, з 1967 р., столицям Чехії, Словаччини та країні загалом теж пощастило дочекатися надходження природного газу з України. Хоч би як ми тепер ставилися до слова «Братерство» (саме так образно називався газопровід Долина — Ужгород — Держкордон — ДУГ), а українські газовики справді вкладали в нього братньослов’янські почуття. З ентузіазмом спорудили три установки для підготовки якісного для транспортування газу із газоконденсатних покладів та газобензиновий завод у Долині, що надало можливість задовольняти потреби братньої країни протягом більш ніж десятка років.

Починаючи з 1968 року, український газ почав надходити до Австрії. Введений тоді в експлуатацію пункт вимірювання та розподілу газу в Баумгартені став базовим для сучасного однойменного «хабу» (вузла розподілу газу) загальноєвропейського рівня.

А ось ще один епізод. Внаслідок недостатньої підготовленості об’єктів Чехословаччини до переведення на новий вид палива надходження газу було вкрай нерівномірним і тому щомісячно погоджувалися графіки кількісного надходження. Перебування у відрядженні з цією місією відповідального за експорт газу заступника начальника Укргазпрому Р. Макара збіглося в часі з кремлівським вторгненням у незалежну державу для придушення «Празької весни» 1968 року. Радянські танки на кордоні з Чехословаччиною заїхали безпосередньо на газопровідні труби, які містились під високим тиском, а це загрожувало вибухом високої потужності, катастрофа могла призвести до непередбачених політичних наслідків. Українському інженеру вдалося швидко порозумітися з командиром військового з’єднання і звільнити трасу газопроводу від гусениць непроханих інтервентів. Шокований та переляканий віроломним нападом чехословацький персонал газопроводу розбігся по домівках. З допомогою втручання міністра газової промисловості СРСР інженерові Р. Макару вдалося забрати з собою групу українських фахівців, послідовно залишаючи по одному на газорозподільчих пунктах, і відновити газопостачання. А коли господарі отямилися, він послідовно зворотним шляхом забирав звільнених українських операторів, зразково виконавши свою небезпечну місію. Доречно нагадати, що кремлівське вторгнення в Чехословаччину тоді засудила українська громадськість, зокрема Українська Гельсінська спілка; в історію увійшли протестні самоспалення не тільки чехословацьких патріотів, а й українця Макуха.

Після проголошення незалежності українські газовики намагалися активізувати взаємовигідне співробітництво зі своїми західними партнерами, зокрема з надання послуг із підземного зберігання газу. Проте віроломний упереджений диктат путінського «Газпрому» не погоджувався з перенесенням вузлів передачі російського газу на російсько-український кордон замість існуючих на кордонах України із західнішими споживачами російського газу. Наприклад, узимку 2000—2001 років угорська сторона через виведення на ремонт своєї технологічної установки звернулася до українців з пропозицією збільшити на 1 млн куб. м добове надходження газу, тож потрібні на зиму 100 млн куб. м Україна могла би без шкоди для себе направити з підземок, проте через драконівські російсько-українські контракти не могла допомогти сусідній країні. І сам не гам, і тобі не дам!.. Узурпована Москвою позиція щодо передачі російського газу в українську систему не на вході в Україну, а на виході з неї цілеспрямовано використовувалась для шантажу, штучного звинувачення України в ненадійності транспортного партнерства. Зокрема, ще до віроломного військового вторгнення, за часів «братерських» відносин, у січні 2009 р. Путін задумав влаштувати судилище над Україною, перекривши подачу газу до Європи через українську газотранспортну систему. Та вона довела свою живучість. Шкода лише, що західні партнери не підтримали тоді належним чином Україну, і Путін підняв тоді ціну для газ для України вище, ніж усім іншим імпортерам. За путінсько-януковичівськими Харківськими угодами «братня» Україна платила за газ ще дорожчу ціну.

Європейським імпортерам не варто забувати, що до введення в дію трансконтинентальних газопроводів спочатку з Оренбурга, а згодом із Тюменщини вони забезпечувалися по суті українським газом, як і Литва, Латвія, Білорусь, Молдова й частково Росія, що освоєння потужних російських нафтогазових регіонів здійснювалося з визначальним залученням українців. Додамо також, що глава держави, яка володіє третиною світових запасів газу з 2% населення планети, уклав 25-річну угоду для імпорту газу із Туркменістану, щоб перекрити джерело альтернативного забезпечення газом «єдинокровної» України. Одному з очільників Австрії, враженому привабливістю Путіна, та політикам, які перебувають на подібних позиціях, варто придивитися, чим поведінка їхнього улюбленця відрізняється від поведінки Гітлера в розв’язуванні ним Другої світової війни і чи не нагадує гра сучасних «миротворців» дії сумнозвісного мюнхенського «утихомирення» біснуватого фюрера...

Отже, багатьом західним політикам час, нарешті, протерти очі й замислитися над майбутнім людства.