«Розпочнімо зміни сьогодні та з себе» —

Україні замало однієї державної мови — української. Їй конче необхідно запровадження другої державної — російської. Принаймні, так вважає чинна влада. Адже саме провладні депутати від Партії регіонів внесли на розгляд Верховної Ради відповідний законопроект. При цьому сотні тисяч українців стурбовані іншим — вони намагаються прожити на затверджений владою зарплатний мінімум. А ще комусь просто «не вистачає парасольок». Але ж це не настільки важливо, як запровадження в Україні другої державної мови, чи не так?

Надія ДЕМЕДЕНКО, музейний оглядач Сумського обласного художнього музею ім. Н. Онацького:

— Хотілося б запитати тих, хто має владу, пише та приймає закони, нормативні акти: яким чином розраховується мінімальна заробітна плата, котру отримують сотні тисяч українців? Як узагалі можуть виживати люди на існуючу сьогодні в нашій державі мінімальну зарплату? Коли кому-небудь кажу, що живу на тисячу гривень у місяць, багато хто не вірить. Але ж при цьому, зауважте, половина цих коштів іде на оплату комунальних послуг... От мене й цікавить, за яким принципом визначають нам обсяг мінімальної зарплати відповідальні за це особи, які, вочевидь, отримують куди більші доходи, ніж ми. Ну, припустимо, це я самотня, донька в мене доросла й сама заробляє на життя. А як тим, у кого є менші діти? Як зробити так, щоб дитина мала все необхідне й не комплексувала у школі, що вона гірша за інших, що її батьки не можуть собі дозволити купити їй, приміром, достойний одяг чи комп’ютер. Хотілось би просто відчувати себе людиною. Але хіба це можливо, коли ти заходиш до магазину, і для тебе є принциповим питанням: дозволити собі купити той чи інших продукт, чи все-таки без нього краще обійтися? І мова ж іде не про якісь делікатеси, а про звичайні харчі... Дуже жаль молодь, бо працевлаштуватися зараз — проблема. Що вже говорити про придбання житла... А що радує? Особисто мене радує пожвавлення культурного життя в нашому місті: постійно змінюються експозиції в муніципальній галереї, що створена не так давно, в мистецькій галереї Української академії банківської справи. До нашого музею теж приходять багато людей. Те, що люди ще не збайдужіли до прекрасного, не може не радувати.

Світлана ПЧЕЛЯНА, помічник депутата:

— Серед тих проблем і настроїв, які найбільше турбують сьогодні, — споживацьке суспільство, відсутність елементарної культури та вихованості й суцільна апатія та заполітизованість українців. Це важкі наслідки масифікації та зомбування людей. Утім, дивлюсь у майбутнє з оптимізмом, сподіваючись, що після темної смуги обов’язково прийдуть позитивні зміни. Але ці зміни залежать тільки від нас, шановні, від наших активних дій.

Михайло АНДРОСОВ, пенсіонер, голова незалежного громадського екологічного об’єднання у Сумській області «Зелений світ»:

— Нещодавно за підтримки низки громадських організацій Сумщини ми розпочали безстрокову акцію під назвою «Росія, поверни борги Україні!». Росія має повернути Україні її частку активів, що становили на день розпаду Радянського Союзу десятки тонн золота, срібла, інших дорогоцінних металів і мінералів. Тільки так Україна зможе розрахуватись із зовнішніми та внутрішніми боргами і створити умови для покращання життя своїх громадян. Росія повинна повернути громадянам України або їх спадкоємцям внески, які лежали на депозитних рахунках на день розпаду Радянського Союзу, з нарахуванням належних відсотків, та погасити облігації 3-го внутрішнього виграшного займу. Також, починаючи з 1991 року, нараховувати пожиттєві пенсії (з доплатами до них на рівні громадян Росії) учасникам бойових дій у Великій Вітчизняній війні, учасникам та дітям війни, інвалідам Чорнобильської катастрофи, військовослужбовцям, котрі брали участь у бойових діях на території Афганістану та інших країн, військовослужбовцям, які постраждали на полігонах під час випробування атомної зброї або знаходились на забруднених радіацією територіях. Вони, до речі, примусово виконували накази колишніх керівників Союзу і за їх же вказівками були записані до вказаних категорій пільговиків. Але витрати чомусь лягли на плечі України, а не на «правонаступницю» Росію, яка, по суті, мала би бути і правонаступницею відповідальності за ЧАЕС, Афганістан тощо. Над відновленням справедливості в цьому питанні ми і працюємо. А що радує? Радує те, що Україна нарешті приймає Євро. Що є у нас для цього відповідні майданчики. Мені тим більше це приємно, що сам грав у 1950-х роках в основному складі за команду «Чорноморець» (Одеса). Маю намір передивитися всі матчі по телебаченню.

Микола КЛОЧКО, депутат Сумської обласної ради:

— Давайте мислити українською та думати про Україну. Українська мова — одна з ознак української державності, Небайдужі до долі своєї країни сумчани взяли участь у мітингу під стінами Верховної Ради 5 червня, протестуючи проти введення в Україні другої державної мови — російської. Жодних утисків російської мови в Україні немає, 70% усіх видань в Україні видається російською мовою. Немає проблем із телебаченням чи спілкуванням у держустановах, а тим паче на побутовому рівні. Тому прийняття закону про другу державну мову — це спроба відволікти людей від негараздів у економіці та занепаду соціальної сфери, краху реформ, які намагалася здійснити чинна влада. А їхали ми до Києва кожен своїм особистим транспортом — щоб не було зайвих питань. Уже знаємо: приватні перевізники просто уникають таких замовлень — інакше у них гарантовано будуть проблеми з контролюючими органами.

Юлія МОСКАЛЕНКО, прес-секретар:

— Випадково стала свідком розмови двох похилого віку жінок, які під час мітингу скаржилися на державу, на владу, на опозицію та й загалом на своє життя. «Пенсія маленька, син узагалі потрапив під скорочення, невістка другий рік не може влаштуватися на роботу. За що жити?», — скаржилася одна. Інша взагалі чекала змін у державі, сподівалась на молодь і вірила, що згодом щось покращиться. У той час розпочався дощ, і всім учасникам мітингу почали роздавати парасольки. Кількість парасольок була обмеженою, тому не всім пощастило отримати хоча б одну. Але й одна жінка, й друга вихопили собі аж по чотири жовто-блакитних парасольки «на сувеніри» додому. Іншим учасникам мітингу не так пощастило, тому вони додому поверталися зовсім мокрими. А мене обурила ситуація. Невже нам парасольки дорожчі за людей? Чи то така наша жадібність? Жіночки чекали змін. Та, може, не потрібно було їх чекати від когось? Люди, може, давайте розпочнемо змінювати країну, починаючи з себе? Годі чекати покращення від влади або від опозиції. Не набридло ще? Давайте розпочнемо зміни сьогодні і з себе. Озирніться навколо, адже ми скаржимося на байдужість, на жадобу оточуючих. Може, це саме ми тримаємо непотрібні нам парасольки, а хтось уже змерз під дощем?