«Ми переможемо»
Психологиня розповіла про практики, які варто застосовувати в ситуації загрози та невизначеності
Нещодавно президент США Джо Байден сказав, що рішення господаря Кремля піти в наступ на Україну «може залежати від того, з якої ноги він встане з ліжка». Це демонструє трагізм ситуації, у центрі якої є Україна. На жаль, новин про загрозу боку Росії з кожним днем стає все більше. Як же «чистити зброю» та зберігати при цьому спокій, «День» запитав у кандидатки психологічних наук, старшої наукової співробітниці лабораторії соціальної психології особистості Інституту соціальної та політичної психології НАПН Катерини МИРОНЧАК.
«ІНФОРМАЦІЙНА ГІГІЄНА ТА МЕДІАГРАМОТНІСТЬ – ЦЕ ВЖЕ НЕ ПРИМХА СУЧАСНОСТІ, А БАЗОВА УМОВА ПСИХОЛОГІЧНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ»
- Пані Катерино, як не піддаватися паніці у невизначеній ситуації, коли Росія майже відверто погрожує Україні й ледь не весь світ надсилає нам зброю?
- Паніка – це психічний процес високої інтенсивності, викликаний підсвідомим страхом, який стає неконтрольованим. Коли людина відчуває сильний страх, у неї значно знижується рівень критичного мислення, вона втрачає відчуття контролю, здатність виконувати раціональні адекватні дії, легко піддається зовнішнім маніпуляціям і впливам. Як не піддаватися паніці? Йдеться про базові навички саморегуляції та роботи зі страхом: дихальні, релаксаційні, когнітивно-поведінкові вправи. Цієї інформації у медіа більш ніж достатньо, є різноманітні методи та способи опанування негативних емоційних станів, вони є у вільному доступі на багатьох спеціалізованих онлайн-ресурсах. Що потребує особливої уваги, то це питання інформаційної гігієни. Адже основне джерело породження паніки – це інформаційний простір, який продукує вірусний контент. Інформаційна гігієна та медіаграмотність – це вже не примха сучасності, а базова умова психологічного благополуччя та профілактика зараження неякісним інформаційним продуктом. Це вкрай необхідні кожному українцю навички: вміння дозувати і відфільтровувати хаотичний інформаційний потік, критично мислити, аналізувати, адекватно оцінювати інформацію та взаємодіяти з нею.
Невизначеність щодо майбутнього завжди лякає. Найкраще знімають тривогу тілесні практики: глибоке дихання, рух, фізичне навантаження, спорт. Коли ж тривога трохи знижується, можна переходити до когнітивних вправ. Тому помічним у такій ситуації буде так зване мистецтво малих кроків – уміння насолоджуватися буденністю – це здатність повертатися до реальності та робити прості, звичні, добре знайомі для людини речі. Потрібно зрозуміти, що є в зоні нашого контролю, а що ні. Ми не можемо вплинути на те, буде наступ чи ні. Але ми завжди можемо запитати у себе, на що я можу впливати сьогодні, що мені під силу, що є в зоні моєї відповідальності, які у мене сильні сторони, що у мене добре виходить робити та що я можу зробити просто зараз?
Гарний також метод при роботі з такими станами – моделювання сценаріїв. Нам звідусюди транслюють ідею про наступ, і вона лякає. У такому разі ми можемо змоделювати різні сценарії розгортання подій: від найгіршого варіанту до найоптимістичнішого. Тобто ми не зациклюємося на одному фатальному прогнозі, що пропонується ззовні, а розширюємо власний спектр бачення ситуації, програємо в уяві різні стратегії поведінки, а відтак знімаємо напругу та повертаємо втрачене відчуття контролю.
Добре також провести короткостроковий та довготривалий тайм-менеджмент: спланувати справи на тиждень, місяць, рік наперед. Планування майбутнього – дуже ресурсний метод. Він повертає увагу до реальних наших життєвих завдань, розширює перспективу залучення у важливі та значимі для кожного процеси, мотивує та надає життєвий сенс рухатися далі, ставати сильнішими і протистояти різноманітним викликам.
- Збирання тривожної валізки посилює паніку чи стабілізує людину?
- Для країни, яка перебуває вже восьмий рік у стані війни, інформація про валізку та певні способи дій у надзвичайних ситуаціях – це не лише норма, а й корисне інформування з метою надання чітких інструкцій поведінки й програвання найбільш конструктивного сценарію у разі загострення ситуації. Інше питання – як нам подають цю інформацію і як ми її споживаємо. Тема підготовки до війни може бути подана під різним «соусом», який має на меті викликати «замовну» реакцію у споживача повідомлення. І тоді варто запитати себе: кому вигідно, якщо я буду панікувати? Коли в інформаційне поле запускають вірус страху смерті, у людини природно актуалізується переживання, що вона може загинути. Людьми у такому стані легко маніпулювати, вони стають конморфними і слабшими, а відтак вразливішими.
- Можливо, Росія зараз проводить цю психологічну війну, використовуючи наш страх, щоб ми певним чином себе вели?
- Поняття психологічної війни було запропоноване лікарем Томмазом Кампанеллою ще на початку ХХ століття. Психологічні війни, або психологічне шкідництво, використовували у Німеччині на початку Другої світової війни. Основне завдання – створити розкол у державі, викликати невдоволення населення, ізолювати державу від союзників, дестабілізувати громадян. Росія дійсно здійснює таку політику в Україні, але, на жаль, дестабілізація проводиться й нашими внутрішніми силами. Йдеться і про дезінформацію, провокації, підкупи, саботажі, створення паніки, фальшиві інформаційні контенти тощо. Всі ці засоби направлені на те, щоб вплинути на почуття, волю, свідомість та підсвідомість населення з метою деморалізації, підривання певних ціннісних орієнтацій та нав’язування певних ідей.
Це той випадок, коли повномасштабна війна ще не почалася, а вже виникає ризик її програти. Бо психіка реагує як на реальну, так і уявну небезпеку. Якщо посіяти цей вірус страху смерті в головах людей, то людина може сама себе знищити. Тому так важливо споживати якісний інформаційний контент та усвідомити, що коли ми залишаємося стійкими до інформаційних фейків, провокацій, політичної пропаганди, допомагаємо і собі, і державі.
«НАЙБІЛЬШ ПОШИРЕНИМИ СЕРЕД УКРАЇНЦІВ У КРИЗОВИХ СИТУАЦІЯХ Є ПРАКТИКИ ВЗАЄМОПІДТРИМКИ»
- Україна перебуває у війні вже восьмий рік, громадяни якимось чином адаптувалися до інформації про обстріли, смерті; близько 1% українців є учасниками бойових дій чи членами родин військових. Як тему смерті і війни відображено у ваших дослідженнях?
- Війна – це не просто про загрозу смерті, це про найгірший її варіант – насильницьку смерть. Дослідження показують, що для 10% українських військових характерні практики усвідомлення та прийняття теми смерті, для цивільних громадян цей відсоток значно-значно менший. Це коли людина може вільно говорити про війну і смерть, має потребу у здійсненні саме військової діяльності та може зберігати холодний розум і не панікувати у нетипових ситуаціях. Такий тип людей схильний приймати реальність такою, яка вона є без зайвих очікувань, їм притаманна певна емоційна зрілість і стійкість. Тому є ймовірність, що саме ця категорія населення у разі реального наступу Росії на Україну зможе взяти на себе регуляційну функцію й допомагатиме іншим. Це люди, які знають, що таке кризова ситуація, мають досвід реальної зустрічі зі смертю, розуміють і знають свої можливості та можуть адекватно діяти у ситуації невизначеності.
Загалом найбільш поширеними серед українців у кризових ситуаціях є практики взаємопідтримки – і серед населення, і серед військових. Частіше це підтримка ближнього кола (рідних, друзів, побратимів, колег), в якому людина почувається захищеною та прийнятою серед своїх. Тепла розмова з друзями, обійми з коханими й рідними, можливість перебувати у приємній компанії однодумців, спільні зустрічі та плани, прогулянки на свіжому повітрі, спільні активності, цікаві відволікаючі розмови – все це має цілющий вплив на людину і допомагає їй надовго не застрягати у негативних емоційних станах.
Також добре спрацюють практики самозаспокоєння, які по суті є використанням певних повторюваних особистісно значущих тверджень. Вони слугують своєрідним заспокійливим засобом, психологічною пігулкою, яка за умов дефіциту альтернативних засобів може створювати досить позитивний ефект, навіть якщо він короткочасний. У перманентному стані бойової готовності, неспокою такі семантичні конструкції пом’якшують тривожність людини, зменшують її інтенсивність. В основі цієї практики лежать механізми самопрограмування та самонавіювання. І що простішою є таке життєве кредо чи гасло, то воно ефективніше: наприклад, «усе буде добре», «все рано чи пізно завершується», «страшно, але я впораюся», «українці – сильний і непереможний народ», «борітеся – поборете», «з Богом усе можливо», «ми переможемо» тощо.
Також добре працюють діяльнісні практики або ритуали: коли людина щодня робить щось звичне чи необхідне – ходить на роботу, прогулюється в улюблених місцях, приділяє увагу членам родини. Завдяки цим практикам людина не занурюється у прискіпливу інтерпретацію подій, не підживлює сумніви, не застрягає у вічних пошуках пояснень, адже проста, рутинна діяльність не залишає для цього часу. Завдяки діяльнісним практикам увага людини природним чином відволікається від травмівних думок і залучається до того, що вона добре знає, вміє та може робити. Це свого роду розумне інвестування свого часу й уваги у ті речі, які важливі.
Продовження теми:
