Армія — ключовий елемент арабських революцій

Революції, громадянські війни, демократичний перехідний процес — поведінка армії незмінно грала визначальну роль в арабських державах. Вона або поступилася місцем ісламізму (або, принаймні, зробила вигляд), як це було в Єгипті, Туреччині й Тунісі, або підтримує диктатора, який вийшов з її лав, як це відбувається в Сирії.

Теперішні акції протесту в Туреччині, які поки що не можна прирівняти до революції, вкотре ілюструють вирішальну роль армій в арабських державах, які за останні два роки перетворилися на арену для народних хвилювань, революцій і громадянських воєн. 23 червня 2011 року ми в State писали про те, що «армія до цього часу залишається ключовим елементом арабських революцій». Арабські революції, які були спрямовані проти диктатур, що сформувалися після військових переворотів, як не парадоксально, отримали підтримку армії для скидання чинних режимів і встановлення демократичної відкритості. Поведінка військових (особливо вищих чинів), їхня вірність режимам або мирному населенню — все це зіграло вирішальну роль. Ми спостерігаємо це вже два роки в Сирії, а сьогодні бачимо і в Туреччині на прикладі стосунків між армією та ісламським режимом, що підпорядкував її.

У цих державах у військових був вибір між тим, аби забезпечити відхід диктаторських режимів і стати заслоном на дорозі екстремістів або ж спробувати силоміць зберегти при владі диктаторів. В арабських державах армія — це єдина організована структура, яка не дуже заплямувала себе мерзенними справами режимів. Крім того, її керівництво — вихідці з еліти, яка була сформована на основі зв’язків із іноземними військовими школами. Таким чином, поведінка й історія збройних сил варіюються від країни до країни. У п’ятьох державах, де почалася революція (Туніс, Єгипет, Лівія, Ємен і Сирія), позиція армії мала ключове значення: вона або стала на бік революції, або вирішила дотримуватися суворого нейтралітету, або вступила в бій на боці чинного режиму.

ЄГИПЕТ: ВІЙСЬКОВІ ВИЧІКУЮТЬ

Єгипетська армія упродовж десятиліть грала найважливішу роль у консолідації влади в країні. Це пов’язано не лише з тим, що два останніх диктатори, Анвар Садат і Хосні Мубарак, були вихідцями з військових кіл, але і її економічною потужністю, що зросла. Анвар Садат прийшов до влади після падіння режиму Насера і направив Єгипет по західному шляху, встановивши союзницькі стосунки з США і ліберальну економічну політику. Проте цей курс виявився вигідним тільки для невеликої частини еліти країни (перш за все для армійських офіцерів), що призвело до розколу в суспільстві, яким скористалися «брати-мусульмани». Деякі високопоставлені військові зайнялися грабунком ресурсів країни і навіть західної та американської допомоги.

Попри офіційний прихід до влади «братів-мусульман» єгипетська революція — це передовсім палацовий переворот. Проамериканські налаштована армія не випустила з рук важелів керування. На вершині держави полетіли голови, але сама структура збереглася. Каста вищих чинів контролює цілі галузі економіки завдяки іноземній допомозі, якою президент Мубарак щедро ділився з нею в обмін на вірність. Зараз, після революції, ця каста нікуди не поділася, а її вплив такий, що зрештою все може призвести до зіткнень між генералами і політичними лідерами.

Саме прагнення захистити свої економічні інтереси підштовхнуло армію до домовленості з бунтівниками 25 січня 2011 року. Представники старого режиму мали намір урізати привілеї і майно військових як гарантії для революціонерів. Зараз армійські чини сидять у засідці і вичікують зручної миті, аби відібрати владу у «братів-мусульман», коли політична й економічна обстановка досить загостриться для того, щоб їх почали сприймати як рятівників.

Військові скористаються своїм впливом на економічні й дипломатичні кола, аби не дозволити жодному президентові отримати у свої руки реальну владу. Так само вони можуть виступити проти уряду, якщо він не прийдеться їм до смаку. Єгипетська армія нізащо й ніколи не дозволить цивільним узяти на себе розв’язання оборонних і військових питань, хоча її фінанси вперше за всю історію увійшли до державного бюджету.

ТУНІСЬКА АРМІЯ — БАСТІОН ПРОТИ ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ

Голова генерального штабу туніської армії Рашид Аммар вніс ключовий вклад в успіх революції, коли відмовився підкорятися президентові Бен Алі, який наказав йому взяти участь у придушенні повстання. Він виступив проти репресивної політики режиму і помстився диктаторові, який незмінно ігнорував його думку.

Після невдалого військового перевороту 1962 року (його попередили не без допомоги ізраїльського Моссаду, який прагнув не допустити перемоги підтриманих єгипетським режимом Насера путчистів) туніську армію усунули подалі від влади. Її позбавили сучасної техніки, потужних танків і високотехнологічних літаків. Вона незмінно перебувала під підозрою і була усунута на другий план диктаторами, які передовсім довіряли власним спецслужбам і розвідці. Як би там не було, військові жодного разу не втручалися в політику і не демонстрували анінайменшого бажання усунули цивільних від керівництва країни. Крім того, вони не надали активної підтримки революції, обмежившись забезпеченням порядку і безпеки громадян. Тим самим вони гарантували мирний перехід керівних механізмом до ісламістів. У Тунісі армія є заслоном проти зловживання владою.

ЛІВІЯ: АРМІЯ — НЕ ПРИ ДІЛІ

У Лівії армія довгий час вагалася перед тим, як підтримати бунтівників: військові, безумовно, чекали прояснення ситуації, аби стати на бік переможців. Її поведінка дозволила Каддафі посилити репресії проти опозиціонерів. Проте лівійський полковник припустився фатальної помилки: він не поклався на армію, яка довгий час зберігала йому вірність, аби зміцнити владу й чинити опір революції. Крім того, впевненість щодо нейтралітету армії послужила основою для зовнішнього втручання Заходу.

Армія від самого початку опинилася не при ділі: полковник Каддафі збудував свій режим із опорою на молоду військову гвардію, яка отримала освіту в російських військових училищах і перетворилася на справжній стержень країни, що є сукупністю племінних альянсів. Глави різних племен отримали ключові пости в армії, державній адміністрації і бізнесі. Лівійський лідер вважав неприйнятними будь-які форми централізованого управління і віддавав перевагу родинним зв’язкам, в яких він черпав щось на кшталт підтвердження легітимності власної влади. Слідуючи принципу «розділяй і володарюй», він призначив голів племен у керівництво народних комітетів, які були створені, аби залучити різні групи до процесу ухвалення політичних рішень. Клани скористалися можливістю, щоб перенаправити нафтові доходи у вигідне для них самих русло. Проте така кланова політика виявилася згубною для режиму, який не зумів побороти особисті амбіції.

Якщо за Каддафі армія була потужною силою завдяки сучасній зброї й авіації, то революція призвела до її повної дезорганізації. Ситуація нагадує те, що було незадовго до скидання Саддама Хусейна в Іраку, де ослаблена армія стала чинником дестабілізації країни. І була не в змозі забезпечити демократичний перехід влади.

СИРІЙСЬКА АРМІЯ — ОПОРА РЕЖИМУ

Сирійські збройні сили — це приклад армії, яка дотримувалася однієї лінії від самого початку заворушень. Вона без коливань рішуче стала на бік режиму в його боротьбі з бунтівниками. Вже в перші дні повстання президент Башар Асад відправив солдатів на вулиці Дераа, аби придушити протести і подати потужний сигнал демонстрантам, які вимагали його відходу. Сирійська армія надала безумовну підтримку режиму і негайно взяла участь у репресіях. Ставку зробили на силовий метод. У Дераа направили близько 3 тис. солдатів для придушення революції. Це були військові з 4-ї дивізії брата президента Махера Асада і 5-ї дивізії під командуванням Мухаммеда Салеха аль-Рифаї за підтримки 132-го батальйону.

Сирійський режим володіє потужною армією: 220 тис. солдатів, 11 дивізій бронетехніки і близько 5 тис. танків. Збройні сили повністю підпорядковані режиму, оскільки правлячий алавітський клан президента Асада домінує серед вищих офіцерських чинів. Ті, хто виступив проти режиму, покладалися на розбіжності в армії, які б дозволили їм залучити військових на свій бік. Розрахунок виявився неправильним, бо ситуація в Сирії докорінним чином відрізняється від подій у Єгипті й Тунісі. Режим Асада — тоталітарна система. Це єдине ціле, яке можна змінити лише в його сукупності.

ТУРЕЧЧИНА: АРМІЯ — ПІД ТИСКОМ ІСЛАМІСТІВ

Засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк перетворив свою країну на сучасну і світську демократію. І довірив армії роль гаранта її руху наміченим шляхом. Саме це було метою декількох державних переворотів, які не раз міняли керівні інститути країни. Прем’єр-міністр Реджеп Тайіп Ердоган захотів ліквідувати цю залежність від армії: він змістив із постів або відправив за ѓрати ключових генералів за неправдивими звинуваченнями у підготовці змови.

Армія була дезорганізована і обезголовлена, що підірвало її ефективність у боротьбі з курдськими повстанцями з РПК, яким вдалося завдати їй серйозних збитків. Крім того, через це Ердоган був змушений піти на переговори з бунтівниками. Після 1997 року армія не чинила активних дій, тоді як 18 липня 1997 року вона відправила танки на вулиці, аби підштовхнути до відставки прем’єра Ербакана. Ті складнощі, що зараз відчуває Туреччина в плані військової дії на сирійський конфлікт, і пасивність армії на тлі протестів можуть пояснюватися прагненням армії помститися ісламістській владі. Мабуть, турецькі військові очікують серйозного загострення ситуації з економічної, політичної і міжнародної точки зору, аби потім виступити в ролі рятівників нації. Проте вони вчинять так тільки за умови, що більшість населення звернеться до них із подібним закликом.

ПОЛІТИЗАЦІЯ АРМІЇ

Революції у всіх арабських країнах змусили армію втрутитися в боротьбу за владу, чи то для полегшення перехідного процесу, чи то захисту режиму. Але водночас її положення виявилося нестійким, тому вона просто не створена для цього. Військові поділилися на лоялістів, які хочуть за будь-яку ціну захистити режим, і тих, хто симпатизує революціонерам. Крім того, за цих умов потрібно відзначити посилення потужності іранської армії, яка отримує технічну перевагу перед лицем ослаблених збройних сил арабських держав. Все це пояснює прагнення Ердогана обійняти лідерську позицію у мусульманському світі. Але для досягнення поставленої мети йому потрібно домовитися з армією, яка не забула про вчинені репресії.

6 червня 2013 року, Slate.fr, Франція. Переклад InoСМИ.Ru