Балканська трагедія Сирії
Доктрини пацифістів можуть стверджувати зворотне, але поєднання дипломатії із погрозами військового удару є дуже ефективною тактикою, як ми мали змогу пересвідчитись в ситуації з Сирією. Авторитетність погроз Сполучених Штатів щодо військового втручання, здається, і призвела до того, що сирійський президент Башар Асад зрештою уклав угоду за посередництва своїх головних союзників — Росії та, менш безпосередньо, Ірану. Асад тепер готовий відмовитись від своєї хімічної зброї в обмін на те, щоб залишитися при владі. Але чим це загрожує авторитету Америки та Заходу у випадку, якщо угоди не буде дотримано?
Домовленість, якої досягли США та Росія, викликала значне полегшення в більшості західних столиць, де політичні лідери просто не готові до військового втручання, навіть у ситуації, коли уряд Сирії вбиває свій власний народ отруйним газом (в такому разі, договір засвідчує зізнання Асада). Після десятиліття війни в Афганістані та Іраку Захід волів би залишитися вдома: ні Сполучені Штати, ні Велика Британія, так само як і більшість країн НАТО, не хочуть втягуватися в новий конфлікт на Близькому Сході, який не можна буде розв’язати остаточно.
Насправді для США існують лише погані варіанти розвитку подій в Сирії. Військове втручання не має видимої кінцевої точки і призведе лише до збільшення хаосу. Проте, якщо залишитись осторонь, це матиме практично такий самий результат і різко похитне авторитет США в кризовому регіоні з серйозними наслідками на майбутнє. Крім того, використання хімічної зброї призводить до загострення конфлікту.
Більшість людей на Заході вважають громадянську війну у Сирії продовженням насильства на релігійному рунті в Іраку. Але Сирія не Ірак. Президент Америки не шукає виправдань, аби розпочати війну, хімічна зброя режима Асада не є химерним приводом. Масштаби насильства в Сирії підкреслюють ризик бездіяльності.
Звичайно, ніхто не заперечує небезпеки, пов’язаної з військовим втручанням: для прикладу, регіональне поширення конфлікту, загибель більшої кількості безневинних людей та посилення екстремістських сил серед повстанців. Але все це вже відбувалось і дотепер та буде продовжуватися і надалі, особливо без військового втручання США. Громадянська війна буде загострюватися ще більше, тому що це частина змагань вищого рівня — змагання за першість між Іраном, його союзниками-шиїтами та Саудівською Аравією, Туреччиною і сунітськими країнами.
Якби США не зреагували на використання хімічної зброї режимом Асада, весь світ цікавило б, чого варті гарантії Америки, коли хтось перетнув без наслідків для себе «червону лінію» президента США. В Єрусалимі, Тегерані та інших близькосхідних столицях, а також на Корейському півострові та в інших світових гарячих точках такі наслідки були б (та, ймовірно, вже є) страшними.
З самого початку розгортання сирійського конфлікту Америці та їхнім європейським союзникам бракувало стратегії. Чи було їхньою метою припинити громадянську війну або призвести до зміни режиму? І тоді хто або що мало зайняти місце Асада? Чи Захід прагнув досягнути компромісу з Росією та Іраном, який би дозволяв залишатися режиму Асада при владі? У разі, якби метою було останнє, це призвело б до зміщення вісі політики США на Близькому Сході, що потягло б за собою далекосяжні стратегічні наслідки, оскільки такого компромісу можна досягнути лише коштом сунітських країн — союзників США.
Навіть якщо Росія і Іран дотримуються різного порядку денного у підтримці Асада, інтереси обох країн нерозривно пов’язані з продовженням режиму, проте не обов’язково продовження політичного життя Асада. Для Росії зміна режиму в Сирії — її останньому військовому форпосту в регіоні, означала би ще одну прикру поразку. Для Ірану це означало би втрату свого найважливішого союзника в арабському світі, що передбачає ще глибшу ізоляцію.
Таким чином, на відміну від вичікування Заходу, стратегія союзників Асада є чітко визначеною: військова перемога для режиму, який спирається на великі обсяги постачання зброї та, у випадку з Іраном, ліванські загони посередника Хізбалли.
Обама зробив фатальну помилку, коли з внутрішньополітичних причин вирішив звернутися до Конгресу США для санкціонування обмеженого карального військового удару. Поразка в Конгресі, цілком передбачувана, цілком могла спричинити зовнішньополітичну катастрофу. І, хоча російська дипломатична ініціатива (на основі спільної пропозиції з Іраном) запобігла цій катастрофі, все має свою ціну.
Ця ціна не обов’язково полягає у посиленні престижу Кремля. Справжній ризик, який випливає з угоди США з Росією, полягає в іншому.
Не слабкість чи безпорадність змусили Обаму грати по-крупному. Якщо перемога на його боці, хімічну зброю в Сирії буде знищено, мирна конференція покладе кінець громадянській війні, перехідний уряд прийде до влади, а США та Іран розпочнуть прямі перемовини щодо ядерної програми Ірану та регіональної стабільності на Близькому Сході; він справді буде гідним своєї Нобелевської премії миру.
Проте, якщо Обамі це не вдасться, Сирія не буде другим Іраком, радше стане повторенням Боснійських заворушень. Роками війна в Боснії та Герцеговині загострювалась, тоді як «дипломатичний процес» позначився низкою невиконаних обіцянок, що призвели до різанини у Сребрениці, коли тисячі мирних жителів, які нібито знаходились під захистом Організації Об’єднаних Націй, було вбито. Тоді втручання стало необхідним в будь-якому разі.
Чи готові США та їхні європейські союзники до сценарію, в якому угода з Росією розривається, а хімічну зброю в Сирії не буде знищено під міжнародним контролем?
Це вирішальне моральне та політичне питання для Заходу. Якщо колись прийде час, йому краще мати на нього відповідь.
Проект Синдикат для «Дня»
Йошка ФІШЕР — провідний член Партії зелених Німеччини протягом майже 20 років, міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр.
