Лідери та хороводи

Чи міг я подумати рік тому, що в грудні 2012-го протест зведеться ОСЬ ДО ЦЬОГО?

До Соловецького каменя я прийшов приблизно о 14.45, і дуже швидко в мене виникло бажання піти звідси світ за очі. Проходять чинно, з квітами... покладають... мовчки, понуро топчуться в сквері... інколи виникає завихрення — це з’явилась якась «персона»: Биков... Молодцов... «сам» Навальний (бурхливі оплески). Перепрошую, й це — протест? Так, за радянських часів щось подібне могло б вважатися яскравим проявом протесту і навіть громадянським подвигом. Але тепер? Після скасування 6-ї статті Конституції? Після 5 грудня, після 6 травня? Навіть після всіх цих Болотних і проспектів Сахарова, врешті-решт, де ви так відважно скандували «Жулики и воры — пять минут на сборы», «Путин вор, Путин вон!», — і під наглядом поліції «звільняли» Путіна. Ви що, серйозно вважаєте, що це — протест?

Але народ прибував і прибував. Зустрівся з товаришами: архнадзорівцем Данею Когтєвим, Вірою Лаврешиною, білорусом Максом Вінярським (з останніми двома ми на Марші регіонів в Нижньому несли розтяжку «Путин будет казнен!». Стало веселіше. Поскандували разом: «Свободу политзаключенным!» «Долой власть чекистов!» Поліція не реагувала. Народ почав водити довкола каменя хоровод — здається, просто для зігрівання й для того, щоб створити хоч якийсь рух, — ми приєдналися. Знов почалося скандування, але ріденько. Тривало це доволі довго. Нарешті поліція дістала якийсь наказ, розітнула хоровод і «зґвинтила» і Віру, й Даню, й Макса. Я тоді був на протилежному боці й, хоч як це дивно, залишився на волі.

Незабаром почали розтинати на сегменти, «гвинтити» й видавлювати. Тут був момент драйву. Особливо, коли ми стали в зчеплення і пішли на ланцюг ЗМОПу, скандуючи: «Россия будет вольной!». Якогось хлопця спробували вирвати зі зчеплення, народ за нього заступився й після тривалої сутички відбив. Перемога!

Зрозуміло, довго так тривати не могло. Мало-помалу всіх видавили.

Із Луб’янки я поїхав до відділку «Хамовники» — чекати на товариша. Там дізнався, що, виявляється, затриманих «лідерів протесту» відпустили без складання протоколу, при цьому лідерові Ксюші Собчак люб’язний мент, який розмовляв із нею, подарував м’яку іграшку (уточнили — блакитне серденько). При цій останній звістці я зрозумів, що мій запас лайливих слів (небідний, як підтвердить «правозахисник» Цвєтков) вичерпано.

І до цього ми дійшли?! Після року «маршів мільйонів» — до погіршеної та блідої копії Тріумфальної?

І все завдяки кому? Що?

Немає винних! Взагалі нічого і нікого немає, окрім обставин непереборної сили. «Поразка завжди сирота».

Згадується глумливий твіт якогось лимонівця. На запитання, чи піде «Другая Россия» на Луб’янку — адже тепер нарешті акція НЕУЗГОДЖЕНА, — лимонівець відповів: «Ми що, ідіоти? Там же ЗМОП і палиці. Пархоменко жадає крові!!!»

Можна сперечатися, наскільки ухвала ДР утриматися від участі у всегромадському протесті була тактично виправданою. Але що МОРАЛЬНО лимонівці мали повне право кинути героям 10 грудня їхнє же звинувачення річної давнини — хто посміє заперечувати це?!

Рік тому ви, панове Пархоменко і Ко, обіцяли ліквідувати путінський режим мирно, плавно, не просто без «кровопролиття», а й без щонайменшої ризику, в ході погоджених з цим же режимом мітингів і якихось, прости Господи, спостерігачів на президентських виборах. Було? Було.

Ви тикали прибічникам Лимонова масовістю своїх дозволених мітингів, сміючись при цьому над (справді!) виродженою Тріумфальною. Було? Було.

Що ми маємо на виході? Месилове 6 травня, в якому винні ВИ, панове орги, бо це ви, вільно або мимовільно, — неважливо, завели людей, які вам довірилися, до спеціально підготованої пастки, в загороду, приготовану для різні. Ви називали Лимонова провокатором, спраглим крові? Але Лимонов НІКОЛИ не звав людей до загороди — навпаки, він ще минулого грудня криком кричав, що Болотна є загорода й пастка (потім я дізнався, що на міліційному жаргоні така пастка називається «карман»).

Потім були: інавгурація, посадки, безумні закони, загвинчування гайок у всіх напрямах, розчарування і спад протестної активності... Й, зрештою, тепер, коли влада, яка рік тому перебувала в шоці й, окрім того, перебувала також у режимі виборів, тобто в підвішеному стані, — оговталася, переформатувалася, отямилася, зміцнилася й перейшла в контрнаступ, — тепер ви намагаєтеся пародіювати ту тактику, яку Лимонов пропонував рік тому й яку ви тоді називали «провокацією»!

І при цьому — що найцікавіше — до вас не виникає жодних запитань. Жодних!

Усі питання — до неправильного народу, який «справді ж проголосував за Путіна». І звідси — рецепт: просвічуймо народ! Розповідаймо йому, що начальство в Росії, виявляється, КРАДЕ!

Бо це відкрив Навальний. Крадуть! І хто б міг подумати? Інтернет-армії Навального, мабуть, невтямки, що мешканці Зарайська або Переславля знали все про своє начальство задовго до того, як Навальний почав свою діяльність у Мережі.

Але ви, ви ж, панове «лідери», що ви можете запропонувати Великій Росії, — тобто тій країні, яка на десятки тисяч кілометрів тягнеться поза Москвою? Загальні розмови про «демократію»? Той із вас, хто оголосив себе захисником інтересів «трудового народу», так і не сформулював нічого виразного. Решта... О, решта одним своїм виглядом спроможна викликати поза Москвою гострий напад класової ненависті й лютої москвофобії. Чим ви збираєтеся приваблювати цих людей, панове Пархоменко, Собчак й іже з ними? Поверненням до блаженних 90-х? Урядом Кудріна? Торжеством «демократії» того штибу, яка пам’ятається людям за фільмом «День виборів»?

Доти, доки не буде голосно сказане ключове слово про злам самого єства, самого осердя чинної системи — феодальної інституції олігархату (не плутати з буржуазною інституцією приватної власності!); доки замість загальних слів про «демократію» не буде поставлено питання про докорінний перегляд єльцинської суперпрезидентської конституції; доки, зрештою, не буде заявлено намір надати регіонам фінансову самостійність і припинити висмоктування соків Центром, люди віддаватимуть перевагу наявному начальству. У безумній надії, що воно принаймні насмокталося чи, зрештою, скоро насмокчеться.

«Але нас же меншість!» — говорять мені. Справді революції завжди починає меншість. Але якщо ця меншість активна, відважна, впевнена в собі й заряджена позитивною ідеєю, — вона зуміє загітувати тих, хто вагається, й паралізувати ворогів. Інакше їй залишається лише покладати квіти й водити хороводи, доки це дозволяє поліція.

(www.grani.ru)