Намордники для «псів війни»

Перебуваючи в Парижі як перший посол Сполучених Штатів у Франції, Томас Джефферсон розмірковував про те, як новий уряд США може уникнути помилок європейських «деспотів», які утримують свій народ у підпорядкуванні за допомогою війни і боргів. У своєму листі Джеймсу Медісону він зазначав, що Конституція США принаймні стримує «пса війни», передаючи «право спускати його з ланцюга від виконавчої влади до влади законодавчої від тих, хто витрачає, до тих, кому доводиться за це платити».

Водночас, утім, Конституція називає виконавчу владу «верховним головнокомандувачем», правом, на яке американські президенти посилалися, застосовуючи військову силу без дозволу Конгресу більш ніж у 200 випадках. Президент Барак Обама спирався на це право, коли говорив і Конгресу, й американському народу, що у нього є право наказати завдати удару по Сирії, не звертаючись до Конгресу.

Одночасно заявляючи про це повноваження і намагаючись отримати дозвіл Конгресу на його використання, Обама входить до невеликого класу лідерів, які активно прагнуть обмежити свою власну владу. Це тому, що він хоче залишитися в історії як президент, який поклав край війнам і ускладнив їх подальше розв’язування замість того, щоб реінвестувати ресурси Америки в її власний народ. Він виступав проти війни в Іраку 2003 року і пообіцяв 2008 року, що покладе край нескінченній «війні з тероризмом», яка стала потенційним карт-бланшем для президентів США на застосування сили в будь-якій точці світу.

Але окрім системи політичних «стримувань і противаг», створеної Конституцією США, чи є сенс для лідерів ухвалення рішення про застосування сили щодо людей? Це, безумовно, робить життя лідерів тільки складнішим. Британський прем’єр-міністр Девід Кемерон добився малого, коли звернувся до парламенту з проханням уповноважити участь Великобританії в атаках США на Сирію. Президент Франції Франсуа Олланд стикнувся із серйозною критикою з боку правих партій на Національних зборах за його згоду взяти участь у цих атаках. А прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган, який зголосився брати участь у військовій коаліції, стикнувся із сильною внутрішньою опозицією до його політики щодо Сирії.

Є безліч аргументів на користь того, щоб не дозволити представникам громадськості втручатися в складні зовнішньополітичні метання між силою і дипломатією. Для початку існує традиційна думка, що політика закінчується на вододілі, де хаотичні внутрішні суперечки повинні поступитися місцем абстрактній моделі єдиної держави з загальними національними інтересами.

Подібний аргумент полягає в тому, що внутрішні політичні процеси можуть завадити державі у великій грі в покер або шахи, чим, по суті, і є міжнародна політика. Як Обама щойно виявив, наявність законодавчого органу, який явно не хоче йти на війну, ослаблює виконавчу владу на міжнародних переговорах.

Питання часу — це ще одна проблема. Законодавчі процеси протікають повільно і часто звивисто, тоді як міжнародна дипломатія може змінитись миттєво через зсув коаліцій, непередбачені можливості і добре приховані пастки.

Більше того, дипломатія процвітає за рахунок залаштункових операцій на кшталт тієї, яку держсекретар США Джон Керрі і міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров щойно уклали щодо хімічної зброї Сирії. У переговорах високого рівня останнє, що потрібно гравцям, — це громадське обговорення карт, які вони тримають на руках. Небезпека переходу від розмов до танків має бути цілком реальною, проте вона не буде такою, якщо опонент може просто підрахувати голоси і дізнатись, чи є необхідна більшість у законодавчому органі.

Та все-таки Джефферсон був правий. Хоча звернення до законодавчого органу може виявитись незручним, дратівливим і навіть контрпродуктивним, це буде правильним рішенням із трьох причин. По-перше, застосування сили є витратним методом з точки зору життів, грошей та енергії й уваги лідерів. Люди оплачують ці витрати, тому їхні представники повинні вирішити, чи варто їх нести.

По-друге, для демократії немає приводу важливішого, щоб дотримуватися своїх процедур і обстоювати свої принципи, ніж озброєний конфлікт із недемократичними учасниками. Сирійський народ, пригноблений і підданий жорстокому поводженню з боку власного уряду, повинен бачити, що у американських громадян інші стосунки зі своїми лідерами.

Нарешті, одним з основних складових елементів демократії є набір правил і процедур, розроблених для того, щоб публічні посадові особи виправдовували свої дії такими причинами, які можуть бути прийняті або спростовані в публічних дебатах. Розмірковуючи про іноземне воєнне втручання, лідери повинні пояснювати свої дії так, щоб було зрозуміло, які стратегічні і моральні інтереси країни поставлено на карту — наприклад, як неприборкана агресія і жахливі страждання можуть перетворюватися на незагоювані рани і поширюватися.

Лідери воліють говорити мовою легко вимірюваних інтересів. Розмови про турботу і моральні вагання — це незручний і ненадійний ѓрунт. Як висловився Мустафа Акйол, турецький політолог, для більшої частини населення Туреччини «турбота про Сирію не означає, що «ми повинні піти і звільнити її». Проте лідери, які хочуть заручитися підтримкою народу для вирішення складних, взаємопов’язаних проблем за межами своїх кордонів, повинні соціалізувати їх у світі XXI століття, де турбота без активних дій ставить під загрозу всіх нас.

Ці аргументи не означають, що лідери періодично не застосовуватимуть силу, не звертаючись перед цим до свого народу. Обама справді має конституціональні повноваження завдавати обмежених воєнних ударів для заборони й обмеження можливостей президента Сирії Башара аль-Асада застосовувати хімічну зброю. Всі лідери можуть відправити свої війська воювати в разі надзвичайного стану в країні або для самооборони. Вони повинні зберегти свої правові й оперативні можливості діяти швидко і рішучо за необхідності.

Але два століття по тому після Джефферсона держави — вже не просто кольорові фігурки на карті; дедалі більше вони стають прозорими і відкритими територіями, які розглядаються як дім для мільйонів дружніх людських істот. Таким чином, ще важливіше, щоб люди однієї країни брали участь в ухваленні рішень про напад на людей іншої країни.

Проект Синдикат для «Дня»

Анн-Марі СЛОТЕР — колишній директор з питань політичного планування в держдепартаменті США (2009—2011 рр.). Нині професор політики і міжнародних відносин у Прінстонському університеті.