Рік колапсу «гарантій» безпеки

Відсутність рішучої протидії світової спільноти російській агресії проти України, конкретних міжнародних дій на захист її територіальної цілісності та непорушності кордонів з боку ядерних держав-гарантів у рамках Меморандуму «Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ, 1968 р.)» (Будапештський меморандум, 1994 р.) зумовила низку критичних зауважень міжнародного політикуму і громадськості, зокрема й Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна та багатьох інших відомих політиків світу.

5 грудня ц.р. минатиме 20-та річниця укладення Будапештського меморандуму, проте цей «ювілейний» рік став роком повного колапсу та руйнації усіх «гарантій», закладених у цьому міжнародно-правовому документі. Агресивні дії Росії стали також порушенням значної низки інших принципово-важливих міжнародно-правових актів, серед яких насамперед: Статут ООН, Хельсінський заключний акт 1975 р. та десяток інших основоположних документів ОБСЄ, рамковий Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією від 1997 р., інші двосторонні домовленості, ДНЯЗ та інші міжнародні документи.

Серед основоположних принципів міжнародних відносин, зафіксованих у Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах є визнання непорушності кордонів, незастосування сили та право держав на самооборону від агресії. Важливим механізмом гарантування глобальної міжнародної безпеки є міжнародно-правові режими нерозповсюдження зброї масового знищення (ядерної, хімічної та бактеріологічної). Наріжним каменем міжнародно-правового режиму нерозповсюдження ядерної зброї є ДНЯЗ, сторонами якого є більшість країн світу, за винятком Ізраїлю, Індії, КНДР і Пакистану — держав, які фактично володіють ядерною зброєю, хоча й офіційно не визнані «ядерними». Як відомо, гарантії територіальної цілісності та непорушності кордонів, що надавалися Будапештським меморандумом, були принциповою умовою приєднання України до ДНЯЗ як «неядерної» країни. Не спрацювання цих гарантій негативно впливатиме на переговорні процеси врегулювання існуючих у світі проблем нерозповсюдження, серед яких насамперед найбільш резонансні: Корейська та Іранська ядерні проблеми.

КОРЕЙСЬКЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ МАЄ ЦИКЛІЧНИЙ ХАРАКТЕР

Розпад СРСР та біполярної системи на початку 1990-х років послабив міжнародні позиції КНДР, що було сприйнято її тоталітарним керівництвом, як загрозу існуванню режиму та активізовано програму створення «зброї ядерного стримування». 2003 року під тиском міжнародної спільноти почалися «Шестисторонні переговори» з врегулювання Корейської ядерної проблеми за участю КНДР, Республіки Корея, США, Китаю, Росії та Японії, що просуваються з великими труднощами і періодично перериваються через відсутність довіри між КНДР і США. Тричі (1994, 2004 і 2013 рр.) КНДР, шантажуючи світ, заявляла про вихід з ДНЯЗ проводячи чергові випробування ядерних пристроїв, що у відповідь супроводжувалося політичним тиском та економічними санкціями з боку світового співтовариства. 

Наприкінці вересня 2014 р. пролунала чергова заява офіційних представників США і Південної Кореї — керівників делегацій цих країн на «Шестисторонніх переговорах» про те, що для виходу з дипломатичної ізоляції КНДР має зробити перший крок у напрямі денуклеаризації. Її у черговий раз закликали відмовитися від програми розробки ядерної зброї не прописуючи при цьому будь-яких конкретних міжнародно-правових гарантій щодо подальшого існування північно-корейського режиму, що фактично є головною вимогою та мотивацією КНДР на «Шестисторонніх переговорах».

Корейське врегулювання має циклічний характер, і світова спільнота мала б сподіватися, що черговий віток спіралі нового циклу стане більш результативним, ніж попередні. Разом з тим, цьогорічна агресія Росії щодо України, безпрецедентна за своєю зухвалістю протиправна анексія Криму, участь російських регулярних підрозділів у військових діях на південному сході України та активна її підтримка проросійських бойовиків фінансами, зброєю та військовою технікою показали примарність «гарантій» навіть з боку великих «ядерних» держав — постійних членів Ради Безпеки ООН суверенітету і територіальної цілісності нашої держави в обмін на її відмову від ядерної зброї, зафіксованих у Будапештському меморандумі. Такий розвиток подій є сигналом усьому світові, що чи не єдиним надійним шляхом забезпечення національної безпеки є розвиток власної ядерної зброї. Не один десяток «порогових» країн і таких, що мали наміри та технологічні можливості створення такої зброї, глибоко замислилися сьогодні над цим питанням, і ситуація навколо України стає для них наочним прикладом примарності покладання надій на «гарантії» ядерних держав. Вбачається, що Північна Корея є найпершою державою, яка робитиме відповідні висновки, тим паче що серед учасників «Шестистороннього механізму» врегулювання Корейської ядерної проблеми три «ядерні» держави (США, Росія і Китай) приєдналися до Будапештських гарантій Україні. Таким чином, маловірогідними у коротко- і середньостроковій перспективі уявляються очікування принципових зрушень навколо переговорного процесу щодо врегулювання Корейської ядерної проблеми. Не маючи жодної можливості реально протидіяти США та їх союзникам у регіоні традиційними військовими засобами та побоюючись інтервенції з їхнього боку або інших дій, спрямованих на повалення північно-корейського режиму, КНДР, очевидно, продовжуватиме розвивати свою ядерну програму як єдину гарантію збереження правлячого режиму. Фактичний провал Будапештських та інших міжнародних гарантій для України має зміцнити остаточну упевненість північно-корейських «яструбів» у вірності обраній стратегії подальшого розвитку ядерної зброї та засобів її доставки. Наочним для КНДР прикладом слугує також Ірак, який 2003 р. зазнав інтервенції та повалення правлячого режиму С. Хусейна, незважаючи на певну співпрацю з МАГАТЕ та дотримання відповідних резолюцій ООН. Відсутність довіри та дієвих гарантій фактично зводить нанівець можливості розв’язання Корейської ядерної кризи.

ІРАНСЬКА ЯДЕРНА ПРОБЛЕМА

Іншою гострою проблемою ядерного нерозповсюдження, врегулювання якої проводиться в рамках широкого багатостороннього формату (за участю США, Великобританії, Франції, Німеччини, Росії, ЄС, Китаю) є переговори з припинення іранської програми збагачення урану. Офіційний Тегеран в обмін на відмову від збагачення урану та виробництва плутонію намагається отримати гарантії США щодо відсутності планів військового усунення правлячого режиму Ірану, пом’якшення та подальшого скасування американських санкцій, які суттєво негативно впливають на економіку країни, а також безперебійного постачання реакторного палива для об’єктів мирної ядерної енергетики.

Можна прогнозувати, що й у цьому разі відвертий провал міжнародних гарантій Україні впливатиме на подальше формування позиції Ірану щодо ядерного нерозповсюдження та його довіру гарантіям західних партнерів.

Логіка керівництва Північної Кореї та Ірану може полягати у такому: якщо «гарантії» «ядерних» держав не працюють для України — європейської демократичної країни, добропорядного члена світової спільноти, то вони навряд чи працюватимуть для країн, які в західній риториці називають країнами «вісі зла», «ізгоями» та країнами «паріями».

Серед інших «неядерних» країн, які виявляють чи виявляли інтерес до атомної енергетики та володіють (або володіли) технічними можливостями, що дозволяють у майбутньому створити ядерні боєприпаси, можна назвати такі: Сирія, Японія, Республіка Корея, Тайвань, Алжир, Єгипет, Лівія, ПАР, Саудівська Аравія, Туреччина, Україна, Аргентина та Бразилія. Свого часу такі країни, як Австрія, Німеччина, Норвегія, Швейцарія та Японія, мали технологічні можливості створення ядерної зброї, але відмовилися від цього. ПАР (1991 р.) і Україна (1994 р.), які реально володіли такою зброєю, під тиском визнаних «ядерних» держав добровільно від неї відмовилися.

49,3% ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ВВАЖАЮТЬ, ЩО НАША КРАЇНА МАЄ ВІДНОВИТИ СТАТУС ЯДЕРНОЇ ДЕРЖАВИ

Складний комплекс проблем нерозповсюдження ядерної зброї, а також очевидний провал, здавалося би, надійних, міжнародних гарантій територіальної цілісності та непорушності кордонів України в обмін на добровільну відмову від ядерної зброї можна вважати серйозним дестабілізуючим фактором ерозії, якщо не руйнування, міжнародно-правових режимів нерозповсюдження зброї масового ураження, і не лише однієї ядерної зброї. Така невтішна ситуація з дотриманням міжнародних гарантій нашій державі руйнуючи довіру може також опосередковано вплинути на стабільність інших режимів нерозповсюдження — хімічної та бактеріологічної зброї.

У цій ситуації характерною є тенденція, яка спостерігається сьогодні в самій Україні та у настроях її населення. За результатами останнього опитування, проведеного Центром імені Разумкова, оприлюдненими 7 жовтня ц.р., 49,3% громадян України вважають, що наша країна має відновити статус ядерної держави. Не вдаючись до теоретичної дискусії щодо гіпотетичної можливості чи неможливості подібного розвитку подій (і до того, мала чи не мала Україна статус ядерної держави перед тим, як добровільно відмовилася 1994 р. від ядерної зброї, що залишилась їй у спадок від колишнього СРСР), принаймні сьогодні можна стверджувати про досить загрозливі тенденції зростання «войовничості» у настроях наших громадян, що може віддзеркалювати глобальну тенденцію еволюції настроїв населення багатьох країн світу, які не почуваються цілком у безпеці в сьогоднішніх складних умовах турбулентного світу. Головний фактор, що спричиняє такі тенденції є формування стійкої недовіри до «міжнародних гарантій», які стикаючися на практиці із зухвалою агресією та відвертим ігноруванням усіх міжнародних норм та принципів демонструють свою неефективність, безпорадність та безпомічність.

Ігор ЛОССОВСЬКИЙ — Надзвичайний і Повноважний Посланник України, кандидат фізико-математичних наук