Рік з Обамою
Як стрімко біжить час! Здається, ще вчора — а насправді у жовтні 2008 року — ми, учасники традиційного IX Українсько-американського круглого столу, вислуховували в урочистій залі бібліотеки Конгресу США палкі промови емісарів, що їх прислали до нас кандидати у президенти США — Джон Маккейн та Барак Обама. Нову політичну афроамериканську зірку представляла Селеста Воландер, довголітня співробітниця Збігнєва Бжезинського, яка приїздила з метром до Києва і добре знає українські реалії. Пані Воландер натхненно розписувала програму Обами для України (я вів майже стенографічний запис її виступу). Незважаючи на майстерно структурований текст із черговими обіцянками «підтримувати суверенітет, демократичні цінності та територіальну цілісність України» й розвивати «стратегічне партнерство», виникали великі сумніві у спроможності демократичного кандидата (на відміну від Маккейна) перейнятися проблемами й тривогами України з огляду на ситуацію, в якій опинилася Америка після катастрофічних поразок Дж. Буша у внутрішній і зовнішній політиці.
І ось знову тепла (+24оС), багатобарвна американська осінь. Знову Вашингтон і ювілейний — X — круглий стіл на тему: «Непорушні двосторонні зв’язки: США — Україна та Канада — Україна». Знову зал бібліотеки Конгресу США (цього разу трохи скромніший), і знову ми слухаємо пані Селесту Воландер, яка виступає вже в іншій, набагато важливішій, ніж рік тому, ролі: як заступник помічника міністра оборони США з питань Росії, України та євразійської політики.
Втім, перш ніж розповісти про українсько-американський круглий стіл (про це — наприкінці статті), хотів би поділитися з читачами своїми спостереженнями щодо ситуації в США через рік після обрання 44-го президента — Барака Гусейна Обами. І хоча реальну владу Обама отримав лише в січні 2009 р., його політична філософія, погляди на сучасні проблеми світу, плани на майбутнє суттєво вплинули на глобальне політичне середовище з моменту тріумфальної перемоги на виборах 4 листопада 2008 р.
1. МІСІЯ ОБАМИ: ОБІЦЯНКИ ТА ДІЙСНІСТЬ
Обама став унікальним явищем навіть для американської історії, багатої на несподіванки: маловідомий політичний аутсайдер, темношкірий, замкнутий у собі інтелектуал із холодно-аналітичним стилем мислення, вчинив погром верхівки демократичної партії на праймеріз, і, не прийнявши ще жодного виконавчого рішення, не маючи ще президентських повноважень, миттєво перетворився на харизматичного лідера нації, надію Європи, фігуру світового значення. Якщо справедливою є народна мудрість про те, що кожен новий керівник (контори, міністерства, країни) буде докорінно відрізнятися від попередника, то кращого прикладу (Обама після Буша) годі шукати. Глобальні тектонічні зрушення початку ХХІ століття кинули Сполученим Штатам жорстокий виклик, погрожуючи нестабільністю і втратою лідерських позицій у світі.
Перед Обамою-кандидатом стояли два надзавдання:
— рятувати економіку США від породженої нею ж світової фінансової кризи;
— змінити в світі (передовсім у Європі) брутальний войовничий образ США, створений Дж. Бушем: образ країни, що насамперед спирається на жорстку мілітарну силу (hard power) і приймає однобічні рішення (унілатеральність) без урахування позицій союзників.
Були в кандидата в президенти також інші потаємні мрії, цілком «соціалістичні» з погляду американських консерваторів: провести широку реформу системи охорони здоров’я та системи освіти.
З нестримною енергією й послідовністю Обама-президент узявся за втілення своєї передвиборної програми. І ось результат: за десять місяців реального перебування у владі він не вирішив жодної з проблем. Американське суспільство, як і в часи Буша, залишилося розколотим — в якомусь сенсі, можливо, глибше, ніж суспільство українське. Якщо рік тому 54% опитаних американців вірили, що Обама подолає партійну роз’єднаність США, то зараз у це вірять лише 29%. І хоча в Америці продовжується хвиля «обамоманії» — подивитися хоча б на сувенірні крамнички, переповнені фігурками Барака та Мішель, їхніми зображеннями на майках, магнітах, тарілках та іншому дріб’язку — вже зазвучали жорсткі антиобамовські голоси, і не лише з республіканського боку. Найдошкульніше питання, що лунає сьогодні на ТВ та в поважних газетах: «Пане президенте, чи ви збираєтесь закінчити виборчу кампанію і взятися за вирішення нагальних проблем, що стоять перед країною?»
Автор статті, що з’явилася в Wall Street Journal, Віктор Дейвіс Генсон, професор інституту Гувера Стенфордського університету (в інституті Гувера, до речі, зберігається найкраща колекція україніки від часів УНР до сьогодні) — порівнює Обаму з такими президентами США від демократів, як Г. Трумен та Дж. Картер: під час вступу на президентську посаду обидва не мали досвіду міжнародних справ, були наївними ідеалістами-лібералами. Проте Трумен знайшов у собі сили й хист протистояти червоній «імперії Зла» в різних регіонах світу і по справедливості увійшов до історії США як великий президент (нарівні з Дж. Кеннеді та Р. Рейганом); натомість Картер залишився в пам’яті свого покоління як слабкий лузер, що намагався умиротворити ворогів, замість того, щоб битися за інтереси Америки.
Генсон нагадує зовнішньополітичні ініціативи Обами, який скасував плани розміщення в Польщі й Чехії елементів ПРО, став приділяти менше уваги таким випробуваним партнерам, як Велика Британія, Франція, Ізраїль, Колумбія, Японія — і все це заради задобрювання Росії, аби вона посилила тиск на Іран. «Ми здаємося ненадійними союзниками, робимо поступки суперникам, виявляємо слабкість до ворогів», — стверджує Генсон. На думку ряду аналітиків, Обама має надзвичайно схематичну, ідеалізовано-раціональну картину світу, замість того, щоб визнати, що світ є хаотичним і нестабільним, де баланс сили є важливішим, аніж прекраснодушні ліберальні ідеї «голубів миру». Блискуча промова Обами в Єгипті, звернута до всього мусульманського світу з закликом до примирення, не дала бажаного ефекту: ісламські радикали проігнорували її, а американські консерватори затаврували миролюбний дух месиджу як неприпустиму слабкість щодо ворогів євроатлантичної цивілізації.
Простягаючи по всіх азимутах руку примирення, Обама досяг небажаного результату: популярність темношкірого президента-красномовця з захмарних висот перших днів перебування в Білому домі впала в жовтні 2009 р. до рівня, що не спостерігався за аналогічний період у жодного з президентів США від 1953 року: позитивно оцінюють діяльність Обами лише 52,3% опитаних, негативно — 43,4%.
Діяльність Конгресу США (демократичного) оцінюють набагато гірше: позитивно 25%, негативно — 66,8%. Напрямок, в якому йдуть США, оцінено як правильний — 39,6%, як хибний — 56,3%.
Недруги нового президента приліпили до нього образливе призвісько Сompainer-in-chief (головний учасник виборчої кампанії) замість офіційного звання commander-in-chief — верховний головнокомандуючий. Обама, який обіцяв скінчити бойові дії в Іраку і вивести звідти війська до 2012 року — а натомість зосередити зусилля в Афганістані, стоїть перед складним вибором: командуючий військами в Афганістані американський генерал Маккрістал наполягає на переміщенні додаткових 40 тис. військ до країни, в якій посилюють свої впливи «Талібан» та «Аль-Каїда».
Сполучені Штати вкотре розкололися навпіл: 47% опитаних вважають, що Обама мусить прийняти це драматичне рішення, 49% виступають проти відправлення до Афганістану додаткових військових контингентів.
Барак Обама, який обіймає найважчу посаду в світі, тримається на диво спокійно, незважаючи ні на що — навіть на хамську вихватку конгресмена-республіканця Дж. Вілсона, який привселюдно назвав президента брехуном під час об’єднаної сесії Конгресу США 9 вересня 2009 р., коли Обама представляв свій план реформи охорони здоров’я. Звідси й прізвисько Холодний президент, що його з повагою вимовляють недруги Обами. Кредо «холодного» президента — спиратись на висококваліфіковану команду, якій можна довіряти приймати рішення, засновані на інформації, а не емоціях, намагатися почути всі голоси в ході дискусій, що ведуться в Білому домі.
При такому підході — хоч би що казали суперники і вороги — Обама має шанс на успіх. Хоча й не стовідсотковий.
2. ВІЙНА ОБАМИ
Лідер «Талібану» в Пакистані Байтулла Мехсуд гарячої літньої ночі вийшов на дах будинку свого тестя в селі в Південному Вазірістані. Розвалившись на лежаку, Мехсуд підставив руку для внутрішньовенної ін’єкції: хворий на діабет та ниркову недостатність, він потребував крапельницю для лікування.
Оперативники ЦРУ в Ленглі, неподалік від Вашингтону, уважно вдивлялися в екран, на якому чітко виднілося обличчя одного з найнебезпечніших терористів Пакистану. Картинку з цієї далекої від США країни передавав безпілотний літак (БПЛ) «Предетор» («Хижак»), що летів у двох милях від домівки Мехсуда. ЦРУ запустило з БПЛ дві ракети «Гелфайр» («Пекельний вогонь»). Коли пил від вибуху розсіявся, на екрані можна було побачити понівечені залишки Мехсуда; разом із ним загинули його дружина, тесть, теща, заступник та сім охоронців.
Упродовж одного року, з липня 2008 р., 11 з 20-ти найбільш розшукуваних лідерів «Аль-Каїди» в Пакистані були знищені або захоплені — багато з них за допомогою «дроунів» (БПЛ). Президент Обама, головним болем якого (як колись М. Горбачова) є війна в Афганістані, ця зловісна у своїй безнадійності копія в’єтнамської війни, вкрай непопулярна як у США, так і в Європі, серед країн-членів НАТО, у жовтні 2009 р. відвідав Національний антитерористичний центр; побував у так званій Печері летючих мишей — надтаємному затемненому приміщенні, де перед комп’ютерами чаклують співробітники, що відстежують оперативно-тактичну ситуацію в Афганістані та Пакистані. На жаргоні військових цей регіон називається «АфПак» і Обама добре розуміє, що його політична доля великою мірою залежить від того, як складеться тут ситуація: розвал Пакистану і перехід Афганістану під повний контроль «Талібану» й «Аль-Каїди» означатиме потрапляння пакистанської ядерної зброї до рук терористів й виникнення нового геополітичного утворення ісламських радикалів й наркоторговців у загрозливій близькості до пострадянських «станів», у підчеревині Росії, поряд з Іраном, Індією та Китаєм. Це стане катастрофою, новим і грізним явищем ХХІ століття.
Отож, Обама стоїть перед вибором:
— американські генерали вимагають все більше й більше військових США в Афганістані;
— Демократична партія вимагає все менше й менше американських солдат;
— віце-президент Байден пропонує воювати в «АфПаку» за допомогою «дроунів», а не військовослужбовців.
Прислухаючись до думки свого віце-президента, Обама за десять місяців перебування в офісі санкціонував набагато більше запусків ракет із «дроунів», ніж Дж. Буш за три попередні роки. Вбито, за розрахунками ЦРУ, від 326-х до 538-ми людей, серед яких — не тільки терористи, але й невинні сусіди бойовиків та їхні діти. Тиск на Обаму посилюється, адже війна в Афганістані триває вже вісім років. В США зростає песимізм щодо можливості виграти цю війну — і третина населення переконана, що американські війська мають бути виведені за один рік.
Колишній віце-президент США Дік Чейні (як і решта лідерів республіканців) жорстко звинувачують Обаму — верховного головнокомандуючого збройних сил США — у нерішучості та затримці з прийняттям рішень в ситуації, що погіршується. Якщо дії Обами в Афганістані у квітні підтримували 63% опитаних американців (і 51% членів Республіканської партії), то до жовтня загальна підтримка впала до 45% (серед республіканців — до 22%). Понад 60% американців переконані, що адміністрація Обами не має чіткої стратегії дій в Афганістані.
Популярний публіцист Томас Фрідмен (автор книг «Лексус і Оливкове дерево» та «Плаский світ»), пишучи в ліберальному «Нью-Йорк Таймс» на тему війни в Афганістані, зазначає: США не мають в Афганістані партнерів, бо підтримка з боку НАТО слабка; війна в Афганістані не користується підтримкою вдома, в США; країна не має достатніх фінансових ресурсів чи національних інтересів, щоб займатися побудовою демократичної держави в Афганістані. З гіркотою пише Фрідман про те, що Китай, Росія та «Аль-Каїда» вітають ідею Америки, «яка довго й повільно спливає кров’ю в Афганістані» і виступає проти цього, бо слабка, знекровлена Америка стане катастрофою для цілого світу.
Запитання: Обама — президент миру чи програної війни? — залишається відкритим.
3. МАЛЕНЬКІ РАДОЩІ ОБАМИ
Присвоєння Нобелівської премії миру Обамі стало несподіванкою не тільки для всього світу, але й для головного героя. Йому терміново треба відпрацьовувати лауреатство, дане йому авансом. І хоча Росія навряд чи стала за час «перезавантаження» близьким другом афроамериканського мрійника, московські дипломати у спішному порядку працюють разом з американськими колегами (серед яких — згадувана Селеста Воландер) над доведенням тексту нової угоди зі СНО до можливого підписання напередодні 10 грудня — дня, коли Обама отримує Нобелівську премію миру в Норвегії. Автор політики «перезавантаження» з Росією має бути задоволений: зменшення ядерних арсеналів та кількості ракет-носіїв двох найбільших ядерних держав світу слід вважати неабияким досягненням амбіційного президента США, це стане гарним додатком до Нобелівської премії миру.
Другою доброю новиною для Обами (можливо — найважливішою) стало зростання економіки США у ІІІ кварталі 2009 р.: ВВП збільшився на 3,5%. Якщо у І кв. показник ВВП впав на 6%, а в ІІ — лише на 0,7%, то зростання ВВП восени трактується в США як закінчення рецесії.
Рішучі заходи адміністрації Обами з порятунку фінансової системи і автопрому (всього закачано 787 млрд. доларів державної допомоги, ліквідовано понад 100 проблемних банків) дали позитивний результат, привівши до зростання споживацьких видатків. Федеральна резервна система зменшила процент на банківські кредити практично до нуля, реанімувавши іпотечну систему: кожен покупець першого в своєму житті будинку отримував 8 000 доларів як перший внесок за житло. Ті, хто здавали старі автомобілі, отримували 4 500 доларів на придбання нового. Ці програми користувалися великою популярністю й сприяли оживленню економічного життя в країні.
Позитивно зустрінуті жорсткі заходи адміністрації щодо зменшення надприбутків місцевих «олігархів» — керівників семи найбільших компаній США — подеколи на 90% (від багатомільйонних надбавок до зарплати — до «лише» 500 тис. дол. на рік). В Сполучених Штатах, які наближаються за показниками кричущої суспільної нерівності в зарплатах до країн третього світу (зокрема, до України), соціалістична ідея «вирівнювання» прибутків користується значною популярністю. Чи можна собі уявити подібне в Україні — коли президент чи прем’єр-міністр скорочують заробітну платню олігархам на 90%?
Незважаючи на зростаючий опір страхових компаній та лікарсько-фармацевтичних кіл, доволі успішно поки що просувається реформа медичного страхування: суть її полягає в значному (на мільйони громадян США) збільшенні кількості людей, охоплених обов’язковим медичним страхуванням, причому страховку мусять працедавці.
За свідченням науковців із Гарвардської медичної школи, щорічно в США помирає приблизно 45 тис. громадян через відсутність медичної страховки. У випадку успіху цього проекту Сполучені Штати значно «соціалізуються» — до рівня Великої Британії чи Канади, що суперечить вільноринковим ліберальним традиціям, сформованим в Америці ще у ХVІІІ—ХІХ століттях.
Ось чому до Обами вперто ліпиться ярлик «соціаліста» (як в Україні до певних осіб — табірний номер «націоналіста»). Але навіть його люті недруги, ті, що називають Обаму «людиною порожніх обіцянок», «посередністю», «найбільш невідомим диваком, який став президентом США», «молодим Гамлетом» і т.ін., визнають, що він має шанси бути переобраним на другий термін, якщо цикл одужання і нового розквіту американської економіки припаде на 2010— 2012 роки.
4. ОБАМА І УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ
Власне, це — найменш зрозумілий напрям Обамової політики, який, на мій погляд, розмістився у числі сьогоднішніх пріоритетів США десь на 40—50-му місці.
Як і слід було очікувати, X круглий стіл у Вашингтоні не дав відповіді на запитання, які стоять перед українськими політиками: чи дійсно стала Україна розмінною монетою в ході «перезавантаження» відносин Обами з Медведєвим — Путіним?
Офіційні промови американських представників звучали заспокійливо. Так, заступник помічника державного секретаря США Деніел Рассел ритуально похвалив Україну за здачу ядерної зброї в 1994 році й розсипався у компліментах щодо європейського вигляду сучасного Києва. Рассел підкреслив, що «наша політика прямолінійна: президент Обама не відійде від підтримки України, що підкреслив під час свого візиту до Києва віце-президент Байден». Разом із тим чиновник заявив, що народ України «має сам вирішити свою долю» (хто ж проти? Якщо тільки цьому святому народові не накинуть чужу волю!), а США підтримає український вибір. Кажучи про нові відносини США з Росією, представник держдепу зазначив, що «відкрито нову сторінку, яка дозволить позитивно впливати і на стосунки РФ з Україною». Згадавши про стратегічне партнерство США і України (спільна комісія з партнерства збереться наприкінці року), пан Рассел зробив особливий наголос на тому, що Сполучені Штати не робитимуть ставку на жодного з кандидатів у президентських перегонах в Україні.
Селеста Воландер як представник Пентагону відзначила, що між міністерствами оборони обох країн існують добрі відносини стратегічного партнерства. Вона, як і її колега з державного департаменту, процитувала слова віце-президента Байдена щодо підтримки демократичного курсу України. Пані Воландер підкреслила, що у випадку, «якщо населення України проголосує за вступ до НАТО, США готові підтримати цей процес». Не було тільки сказано, який процент підтримки вимагається за новими американськими нормами? 51,6? Чи 79,2%? Або, може, як у радянські часи — 98,8% мають висловити своє бажання бути в НАТО?
Навівши позитивні приклади співпраці МО України з НАТО, пані Воландер мимохіть, із докором згадала відмову нашої славної Верховної Ради від проведення спільних навчань українських підрозділів із НАТО («Сі-бриз», «Трайдент»).
Після цих холодно ввічливих заяв високих представників адміністрації США стало зрозумілим, що справа порятунку України і виведення її з сірої зони безпеки — в руках самих українців. Все ж таки демократія — велика річ. Ніхто з американських урядовців навіть не згадав в контексті наявних загроз нашому суверенітету про Будапештський меморандум 1994 року, що містив тьмяні запевнення в безпеці України (а не гарантії), дані Росією та іншими ядерними державами, насамперед Сполученими Штатами, після набуття Україною без’ядерного статусу.
І тільки відомий друг нашої держави і народу, колишній посол США в Україні Білл Міллер у пристрасній промові визнав різке погіршення геополітичної ситуації України й закликав повернутися до Будапештського протоколу з метою забезпечити надійні гарантії безпеки нашій державі.
Українські учасники зустрічі висловили серйозне занепокоєння зміною пріоритетів США і країн НАТО щодо України і можливими оборудками Заходу з Москвою за рахунок безпекових інтересів України.
Гостро тривожною була промова члена канадського парламенту від Ліберальної (опозиційної) партії Бориса Вжесневського — канадця українського походження. На його переконання, завадити московським імперським планам щодо України може тільки об’єднаний військовий щит НАТО. Парламентарій заявив: Україна не лежить на периферії інтересів Канади: так, Канада готова надати Україні дієву допомогу в зменшенні енергетичної залежності від Росії. В кулуарах велися розмови про те, що Канада, зіткнувшись із зазіханнями Росії на ті зони Арктики, які традиційно вважалися сферою канадських інтересів, почала з більшим розумінням ставитися до зростання загроз на пострадянському просторі.
У багатьох учасників круглого столу склалося враження, що американські чиновники, на відміну від минулих років, займають тепер щодо України більш стриману й відчужену позицію, намагаючись при цьому зберегти «добру міну» колишніх стратегічних партнерів. Можливо, це лишень суб’єктивне бачення автора — добре, якби було так. Скоріше за все, причиною цьому є позиція адміністрації Обами — таких собі простих парубків з Чикаго, яких карикатуристи змальовують із широкими усмішками на молодих обличчях та з бейсбольними бітами в руках. Намагаючись завоювати прихильність Росії, яка начебто може змусити Іран зупинити ядерні програми, не звертаючи увагу на зростаюче занепокоєння пострадянських країн і держав Центральної Європи, адміністрація Обами почала небезпечний експеримент, в ході якого можна і нових друзів не знайти, і старих загубити.
Згадаймо, що схожим ілюзорним шляхом «нового мислення» від Ванкувера до Владивостока спробував був повести Радянський Союз його харизматичний і велемовний лідер — Михайло Сергійович Горбачов. Що з цього вийшло — усім добре відомо.
