Росія удосконалює навики грубої сили
«Право дає силу, але не навпаки», — заявив президент Обама під час свого виступу в Трояндовому саду кілька тижнів тому. Нам усім добре відомо, що він мав на увазі: у епоху м’якої сили великі держави можуть знайти друзів не за допомогою грубої сили, а за допомогою своїх книжок і фільмів, розвинених економік, технологічних інновацій і передусім своїх привабливих і надихаючих національних ідеалів.
Можливо, так і є, принаймні у низці випадків. Проте у тих, хто вважає використання м’якої сили проблематичним, у розпорядженні залишається груба сила. Минулого тижня, коли американський президент виголосив свою промову в Трояндовому саду, події на іншому кінці світу ще раз довели, що сила, поза сумнівом, може давати право.
Поки увага світової громадськості зосередилася на російсько-американських дипломатичних переговорах у сирійському питанні, у себе на батьківщині президент Володимир Путін здійснив набагато менш помітний, але в перспективі досить значимий дипломатичний переворот. Після трьох років інтенсивних переговорів Вірменія, найближчий сусід Росії, вже готувалася підписати угоду про асоціацію — зокрема й всеосяжну торговельну угоду — з Євросоюзом. Але 3 вересня — в самий розпал сирійської кризи — уряд Вірменії несподівано заявив, що він відмовляється від участі в цьому проекті. Замість того щоб приєднатися до найбільшої в світі зони вільної торгівлі й найрозвиненіших демократій Вірменія прийняла рішення залишитися з Росією, Білоруссю й Казахстаном і вступити до Євразійського митного союзу.
Ніхто навіть не намагається вдавати, що Росія схилила Вірменію на свій бік за допомогою м’якої сили. Президент Серж Саркісян заявив, що Вірменія залежить від Росії в питанні безпеки й що в Росії живе чисельна вірменська діаспора. Це звучить досить дивно: більшість альянсів, спрямованих на забезпечення безпеки, зокрема НАТО, не вимагають від своїх членів вступу до митного союзу, а присутність іммігрантів в одній країні зазвичай не впливає на торгівельну політику в іншій. Проте за останні кілька тижнів Росія змусила Вірменію неабияк похвилюватися у зв’язку з її дипломатичними заграваннями з Азербайджаном, головним ворогом Вірменії, а також антиіммігрантськими висловлюваннями російських чиновників. Вірмени зрозуміли натяк: якщо вони підпишуть торговельну угоду з Європою, Росія може почати продавати ще більше зброї їхньому противникові й висилати вірмен, які проживають на її території.
Поза сумнівом, вірмени пильно спостерігали за діями Росії у відносинах з сусідніми країнами, в яких просліджується певна тенденція. 11 вересня Росія заборонила імпорт молдавських вин під приводом того, що вони небезпечні для здоров’я. Така ж доля спіткала український шоколад. Крім того, у випадку з Україною Росія досі вдається до тактики використання постачань газу як інструменту політичного впливу. По суті, Росія чітко дала зрозуміти українцям, що якщо вони припинять переговори з Євросоюзом і вступлять до Євразійського митного союзу, ціна на природний газ, який вони імпортують з Росії, зменшиться більш ніж удвічі.
Це дуже вигідна пропозиція, настільки вигідна, що мені здається досить дивним те, що українці досі на неї не пристали. Проте Україна досі міркує. Навіть ті українські політики, які вкрай прихильно ставляться до Росії, розуміють, що це рішення є не короткостроковим фінансовим рішенням, а довгостроковим цивілізаційним вибором між відносно відкритими ринками й прозорою політикою Європи й тісним простором колишнього Радянського Союзу. Один опозиційний вірменський політик пояснив наслідки рішення своєї країни відкинути пропозиції Європи на користь Росії так: «Вірменія, яка віддала перевагу Митному союзу перед угодами з ЄС, залишиться країною олігархів і монополій, подібною до Росії».
Проте Росія хоче, щоб її сусіди зробили цей вибір. Поза сумнівом, Росія має бути зацікавлена в тому, щоб ділити кордони з державами, що мають значні міжнародні зв’язки, швидше економічне зростання, доступ до західних ринків і, таким чином, забезпеченіших споживачів, які можуть купувати російські товари. Поза сумнівом, Росія має бути зацікавлена в тому, щоб у довгостроковій перспективі теж дістати доступ до західних ринків. Немає жодних причин вважати, що у випадку, якщо Європа укладе угоди про асоціацію з Вірменією, Україною й Молдовою, вона не захоче зрештою укласти подібний договір і з Росією.
Пояснення ситуації, що склалася, цілком очевидне й досить сумне: російська правляча еліта на чолі з Путіним не хоче діяти на користь Росії. Російська еліта керується виключно власними інтересами. Наразі вона переконана в тому, що економічний націоналізм і мова неоімперіалізму допоможуть їй заручитися підтримкою суспільства й принесуть їм прибуток. Цікаво, скільки ще прості росіяни з цим миритимуться.
The Washington Post, 20 вересня 2013 р., переклад ИноСМИ.Ru
