Уроки китайського

Нещодавно закінчився черговий XVII з’їзд Комуністичної партії Китаю, що намітив плани на найближче майбутнє однієї з країн світу, які найбільш швидко розвиваються. І знов багато хто в нас і в інших країнах СНД уже сакраментально запитують: чому вийшло у Ден Сяопіна і не вийшло у Горбачова? Чи можна було реформувати СРСР, хоча б так, як пропонував Андрій Дмитрович Сахаров, який готував проект конституції Вільних Держав Європи і Азії? І таких запитань досить багато, тільки вичерпних відповідей на них отримати складно, а іноді і неможливо. Є тільки версії.

НЕ ДУЖЕ СХОЖІ

Повалення Цинської династії внаслідок Синьхайської революції 1911 р. розпочало тривалий і болісний процес формування сучасної китайської держави. Народу довелося пережити іноземну інтервенцію, боротьбу мілітаристів між собою і фактичний розпад держави, тривалу громадянську війну, курс трьох червоних прапорів у вигляді великого стрибка і майже десять років смути так званої культурної революції, задуманої Мао Цзедуном як заключний акорд боротьби за владу. Комуністичний режим у Китаї, хоч і був в якійсь мірі подібний режиму СРСР, але мав і серйозні відмінності. Та й взагалі знайдеться не дуже багато спільного між китайськими і в’єтнамськими комуністами з їх товаришами в Північній Кореї чи на Кубі. Хоча прапори, під якими вони виступають, «цвета одного».

Архітектор китайських реформ Ден Сяопін народився 1904 р. в провінції Сичуань, там же народився і майбутній прем’єр Державної ради Чжоу Еньлай. Дружба двох прагматиків часто допомагала Ден Сяопіну у важкі періоди його життя. Батьки назвали його Ден Сяньшен. Родина була не бідна, на хліб з маслом вистачало. Дитину віддали до школи, де він серед іншого опанував французьку мову, що дуже допомогло в майбутньому. У школі отримав прізвисько Ден Сисянь, яке вже у Франції, куди він поїхав вчитися, було замінено на Ден Сяопін. Два ієрогліфи його імені перекладаються як маленький і рівний. За зростом він дійсно був невеликий, а ось що стосується рівного, то на цей рахунок є різні думки. Його гострі і часто ущипливі висловлювання розлючували вкрай, наприклад, радянського ідеолога Михайла Суслова. Сам Мао Цзедун говорив: «Ден мене поважає, але на засіданнях політбюро сідає від мене подалі. Знає, що його жарти я не терплю». У 1926—1927 рр. Ден Сяопін під прізвищем Дроздов навчався в Москві в університеті ім. Сунь Ятсена. Тут він слухав лекції Миколи Бухарина, до якого на довгі роки зберіг почуття поваги. Коли прийшла пора реформ, то на першому етапі саме праці Бухарина слугували теоретичною основою шляху до соціалізму з китайською специфікою. Тоді ж московський період життя Ден Сяопіна виробив у ньому критичне ставлення до радянського досвіду і до Сталіна. У періоди протистояння Комінтерна, КПРС і КПК він завжди підтримував лінію Мао Цзедуна, наполягаючи на тому, що радянський досвід не є прийнятним для Китаю. У липні 1963 р. саме Ден Сяопін як генеральний секретар очолював партійну делегацію на останніх переговорах КПРС і КПК в Москві. Після цього стався розрив між партіями і значно погіршилися міждержавні відносини.

Після захоплення влади комуністами і проголошення КНР розпочався перехід до планової економіки. Проте навіть у часи великого стрибка і культурної революції плануванням було охоплено тільки 1200 найменувань товарів у той час, як у СРСР планувалося виробництво 25 мільйонів видів продукції. Такої доведеної до абсурду централізації китайська економіка ніколи не знала, що потім зіграло величезну роль у процесі реформування. У СРСР державний сектор охоплював 95-97% економіки, а в Китаї тільки 19%. Майже 71% населення був зайнятий в бездотаційному сільському господарстві, тоді як в СРСР воно було цілком збиткове і в ньому працювало тільки 5—16% населення в залежності від регіонів.

Найважливішим відмітним чинником є аграрні відносини. Хоча землю після 1949 р. було націоналізовано, але в процесі її роздачі на початку 50-х рр. минулого століття обійшлося без розкуркулення і депортації «справних господарів». Навіть у народній комуні земля була закріплена за виробничими бригадами, а селяни часто працювали на своїх же ділянках. Після розпуску комун кожний залишився на тій ділянці, яку до цього і обробляв. Селянство в Китаї, на відміну від СРСР, було привілейованим класом. Його не морили штучним голодом, не висилали і не розстрілювали. Китайський селянин завжди був індивідуалістом. Він не знав, що таке громада, і завжди виживав самостійно, оскільки сподіватися йому не було на кого. Ніякого почуття патерналізму в нього не було, тому реформи кінця 1970-х рр. були з ентузіазмом підтримані, і країна скоро наїлася досхочу. Велика маса сільського населення, яка ще мала навички самостійного господарювання, забезпечила країну необхідною кількістю продовольства і створила потрібні умови формування внутрішнього ринку товарів і послуг.

ІСТОРИЧНІ СТРІЛКИ

Свої історичні стрілки СРСР проходив кілька разів. Виникала можливість повернути на шлях реформ, але справедливі очікування закінчувалися черговим розчаруванням. Хоч об’єктивні передумови для цього були. Але в СРСР двічі перемагала «банда чотирьох» — вперше 1927— 1929 рр. в особі Сталіна і його оточення, а вдруге 1953—1954 рр. на чолі з Хрущовим. Незважаючи на неодноразові спроби, реформи вмирали на кореню і насамперед із суб’єктивних причин. Настав момент, коли СРСР реформуванню не підлягав. Що і підтверджується провалом перебудови. Летальному кінцю запобігти було вже неможливо. Китаю пощастило в тому, що завдяки Ден Сяопіну з історичними стрілками не запізнилися.

Деякі об’єктивні обставини, що сприяли реформам у Китаї, ми зазначили вище. Були й інші, тісно переплетені з суб’єктивними.

Ще перед Другою світовою війною в СРСР було створено величезний військово-промисловий комплекс. У період холодної війни вся країна працювала на оборону, до того ж генерали ВПК після деяких конфліктів (ленінградська справа, справа авіаторів, адмірала Кузнєцова) порозумілися з партійними бонзами в центрі і на місцях. Настав момент, коли ВПК уже почав працювати не на оборону, а на себе. До 1990 р. СРСР мав 40 тисяч танків, тоді як США тільки 6000. І так по кожній позиції озброєнь. Вироблені боєприпаси просто нікуди дівати і їх залишається підривати, отруюючи атмосферу і марнуючи матеріальні цінності. Червоні директори, насамперед оборонних заводів, у переважній більшості категорично не хотіли змін і гальмували, а часто і просто саботували їх, наскільки це було в їх силах. Карикатурна конверсія тому наочна ілюстрація. У Китаї на другу половину 70-х рр. великий ВПК ще не був створений і останній не міг бути гальмом реформ.

Ще одна важлива відмінність СРСР і Китаю. Партійний апарат унаслідок нескінченних струсів і перестановок під час великого стрибка був цілковито деморалізований, а за часів культурної революції частково вибитий і позбавлений влади. До 1976 р. він був настільки ослаблений, що не мав реальної сили і був ладен піти за ким завгодно, щоб тільки отримати такi довгоочікуванi визначеність і стабільність. Жодного спротиву реформам він не тільки не чинив, але був дуже зацікавлений в їх проведенні. Не випадково Ден Сяопін говорив: «Без смути культурної революції не було б і реформ». У період 1966— 1976 рр. за різними оцінками від політичних репресій загинуло від 200 до 800 тис. осіб. Переважно це були викладачі шкіл, вузів, гуманітарна інтелігенція. Інженерів, учених технічних спеціальностей, менеджерів ці репресії зачепили набагато меншою мірою. Навіть партійних функціонерів здебільшого не розстрілювали, а засилали в села чи маленькі міста. Ден Сяопін, незважаючи на свої 65 років, був змушений працювати на тракторному заводі в повіті Синьцзянь провінції Цзянсі. Правда, постраждав його син, студент університету, якого розлючені хунвейбіни викинули з вікна третього поверху, і він залишився на все життя інвалідом. Таким чином необхідний кадровий резерв був, треба було лише розставити всіх по місцях. У Ден Сяопіна цей процес тривав більше трьох років і тільки після цього реформи пішли швидкими темпами. У нас же в період 30-х — 40-х рр. усіх, хто хоч якось умів думати, розстріляли, згноїли в таборах, а вцілілих цілеспрямовано від цього відучували. Був момент, коли заціпенілий від страху партійний апарат був згодний на все — 1953 р. відразу після смерті Сталіна, але свого Ден Сяопіна тоді не знайшлося. Можливість реформ була втрачена остаточно.

Ще один консервативний елемент — армія. Збройні конфлікти, в яких брала участь китайська армія, від Кореї до В’єтнаму 1979 р. особливих лаврів їй не принесли. Перемоги, якщо вони і були, купувалися ціною великих людських втрат. Саме військова верхівка була рушійною силою на шляху реформування. Коли навесні 1976 р. Ден Сяопін у черговий раз був усунутий від влади і потрапив у немилість, міністр оборони маршал Є Цзяньінь і командувач Гуандунським військовим округом Сюй Ший вивозять його на курорт біля Гуанчжоу, де він і перечікує під охороною військових черговий напад революційності великого керманича. Є підстави вважати, що для доказу слабкості китайської армії і дискредитації тієї її частини, яка підтримувала «банду чотирьох» на чолі з дружиною Мао Цзедуна Цзянь Цин, було затіяно збройний конфлікт з В’єтнамом. У ньому китайська армія зазнала великих втрат людьми і технікою, і поставлених цілей не досягла. Генералів, не лояльних Ден Сяопіну за результатами кампанії, тихо відправили у відставку. Решта підтримала реформаторів, так китайські генерали розуміли, що тільки сильна економіка здатна дати їм сучасну військову техніку. У СРСР військова верхівка здебільшого складалася з переможців у Другій світовій війні і психологічно не відчувала потреби в змінах. Їй здавалося, що «от тайги до британских морей» рівних їм немає. Навіть війна в Афганістані не вплинула на відсталість маршалів і адміралів. Військові змінам чинили опір і були основою ГКЧП.

Свої історичні стрілки СРСР пропустив дуже давно. Провал реформ у середині 1960-х рр., які пов’язували з ім’ям голови Ради міністрів Олексія Косигіна, засвідчив, що партійний апарат, керівництво ВПК, маршали і генерали, керівники спецслужб нічого в країні міняти не хочуть і будь-які зміни відторгають. Навіть боязкі суто косметичні спроби хоч щось зробити у вигляді прискорення і інтенсифікації на початку горбачовського періоду були рішуче знехтувані і дискредитовані. Зараз мало хто пам’ятає справу АНТ. Її задумали вищі партійні функціонери і керівники спецслужб з метою дискредитувати кооперативний рух, що народжувався. Треба віддати належне — операцію провели з блиском, але реформам було завдано чергового сильного удару.

Піти китайським шляхом у середині 1980-х рр. і пізніше вже було неможливо. Для цього в країні були відсутні як об’єктивні, так і суб’єктивні передумови. Альтернативи не було. Попереду або революція, або розвал. Партійний і державний апарат виявився неспроможним навіть очолити революцію зверху, справа звелася до авантюри під назвою ГКЧП. Така держава існувати не могла. У СРСР залишився тільки один шлях — у прірву.