Від «нульових» до «десятих»
Не виключено, що зони світових конфліктів ХХІ століття визріватимуть саме вздовж ліній розламу між дев’ятьма (за Гантінгтоном) цивілізаціями: західною, латиноамериканською, африканською, ісламською, китайською, індійською, православною, буддійською та японською.
Один з розділів своєї книги С. Гантінгтон присвятив Росії та Україні. Посилаючись на факти відносно ліберального та неагресивного правління Б.Єльцина часів 1992—1994 рр., автор стверджував, що Росія будуватиме блок із колишніх православних республік Радянського Союзу і що світ погодиться з цією системою. Стосовно України, поділеної автором на дві частини — європеїзовану та русифіковану — Гантінгтон передбачив три можливих варіанти розвитку подій:
1. Збройний конфлікт з Росією (малоймовірний з погляду автора);
2. Поділ України на дві окремі державні одиниці, з приєднанням східної частини до Росії;
3. Найбільш імовірний сценарій — Україна зберігає свою єдність і незалежність і тісно співпрацює з Росією.
Але навіть Гантінгтон з його інтуїцією не міг передбачити карколомних стрибків російської історії першої декади ХХІ століття — декади Путіна. Конфлікт з непримиренними ісламськими рухами, жорстоке «замирення» північного Кавказу, повномасштабні терористичні акти на території Росії, — все це парадоксальним чином сублімувалося у ворожнечу і ненависть до православних сусідів — Грузії та України. Війна Росії проти Грузії та безпрецедентна ворожість Кремля проти «націоналістичної» України повністю суперечить гантінгтоновій ідеї «зіткнення цивілізацій».
Це не «зіткнення» цивілізацій, а зіткнення параноїдальних ідей расової, національної, державницької вищості Москви над вчорашніми «братами», зіткнення ядерного месіанства зі здоровим глуздом народів, які хочуть бути вільними й незалежними.
Втративши таких традиційних православних союзників, як Болгарія, Сербія і Грузія, Москва, схоже, не збирається припиняти спроби як «м’якого», так і жорсткого, силового тиску на Україну в ім’я побудови нової імперії в «десятих» роках, мріючи про реванш і перемогу.
Тільки перемога може виявитися пірровою. Будь-яка дестабілізація хисткого балансу відносин між Росією і Україною обернеться загальноєвропейською катастрофою. А між тим, Кавказ знову виходить з-під контролю Росії: кількість терористичних тактів тут зросла в 2009 р. на 30%.
2. УКРАЇНСЬКИЙ ПІДСУМОК
По справжньому, дві події увійдуть до історії нашої держави в «нульові» роки:
1. Помаранчева революція 2004 року, яка стала спонтанним спалахом народного мирного протесту проти зграї мерзотників, які зневажили й надалі хочуть зневажати «бидло», яке на їх думку, повинне було підтвердити саме їхнє «право» на панування в Україні.
Якими ж примітивними й антиісторичними є спроби російських КГБістів, що стоять при владі, переконати самих себе і населення РФ в тому, що помаранчева революція — це змова спецслужб США, а не масовий демократичний рух частини українського народу, яка не схотіла жити за радянськими принципами «керованої демократії», яка виступила проти позбавлення права людей на вільний вибір.
Абсурдне, шпигуноманське твердження про роль західних спецслужб перекреслює приклад самої Росії. Адже події, схожі на київський Майдан, відбувалися у Москві в 1991 р. перед Білим домом, коли саме народ спонтанно повстав проти ГКЧП: величезний синьо-жовтий прапор України, що висів у московському небі поряд з російським триколором — це що? Шпигунські ігри ЦРУ? Змова світової «закуліси»?
Події на Майдані — це лише початок тої багатоетапної революції, яка закінчиться новим політичним землетрусом десь у році 2012—2015 і може радше нагадувати жорстокі селянські повстання проти багатіїв у 1905 р., аніж мирну, сповнену добром і надії помаранчеву революцію 2004-го.
2. Другою за значенням (і близькою за духом до Майдану) подією історичної ваги є прозріння мільйонів українців щодо характеру і особливостей побудови нашої держави. Незважаючи на всі спроби сил, що стоять при владі, сховати за гламурною мішурою телевізійних поп-шоу правду про стан держави, люди повільно, але невблаганно починають розуміти, що різке погіршення внутрішньополітичної ситуації в Україні пов’язане з:
— невідповідністю пострадянської моделі побудови української державності європейським критеріям та вимогам ХХІ століття;
— нереформованістю політичної та економічної системи;
— зростанням корупції в державних і судових органах;
— феодальним характером олігархічної системи влади, що прикривається квазі-партійним структурами;
— посиленням світоглядного та регіонального розколу серед правлячих груп, загостренням боротьби за владу заради влади, а не в інтересах України;
— значною активізацією проросійських сил в Україні (політичні партії, групи та агенти впливу — те, що зветься «п’ятою колоною» Москви і свідомо руйнує основи державної влади).
За влучним висловом одного західного аналітика «радянську ідеологію ліквідовано, проте радянська методологія залишилася незмінною». Розчарування народу в державі, відчуження від влади, зневіра в політиків — один із найтяжчих підсумків «нульових».
Ніякі підмальовки гнилої системи, ніякий косметичний ремонт в ході наступних президентських та парламентських виборів ситуації не зарадять. Очевидним є тимчасовий характер наступного президентського правління й парламентських комбінацій. Історія ставить Україну перед вибором: або — новий вибух народного гніву, цього разу з великими людськими жертвами, матеріальними втратами і встановленням напіввійськової влади, або — прихід нових лідерів, яким однаково повірять на сході та заході країни, лідерів, які спроможні будуть вивести країну з пострадянського колапсу.
В ході таких змін комуністична ідеологія і практика будуть засуджені нарівні з ідеологією нацистською, а існуючі партії (бізнес-клуби за інтересами) будуть ліквідовані й на їх місці виникнуть нові всеукраїнські організації ліберального, соціал-демократичного і націонал-демократичного спрямування.
Одним зі смертельних гріхів правлячих в «нульові» роки груп (не повертається язик назвати їх «елітами») є небажання прищепити українському суспільству ідею модернізації, ідею безупинних перегонів за краще місце на міжнародній арені. Не було зроблено щонайменших зусиль мобілізувати суспільство, об’єднати його навколо великої мети, роз’яснити громадянам згубність тривалого відпочинку жебраків, розслаблення ледарів у світі, в якому відбуваються стрімкі зміни і йде жорстока боротьба за ресурси, нові технології та нові знання.
Десятки держав використали мирний час глобалізації для зміцнення своєї економіки й геополітичних позицій: поминаючи Китай — супердержаву №2 у світі, — згадаймо Бразилію, Мексику, Туреччину, Індію, Південну Корею, Польщу, Південну Африку, які послідовно реформували свої економіки й будували демократичні інституції. Зростання ВВП на душу населення (у прямому грошовому вимірі, а не в індексі РРР) у Туреччині з 3210 доларів у 2001 р. до 9370 дол. у 2010, у Болгарії з 1890 дол. до 6720 дол., у Румунії з 1770 дол. до 8680 дол., у Польщі з 4866 дол. до 12490 доларів неспівмірне з жалюгідним «прогресом» України, де ВВП на душу населення в 2001 р. становив 642 долари, а в 2010 р складатиме 2670 доларів! (The World in 2010. The Economist). Такими, як в Україні, показниками 2010 року може похвастати Індонезія (2440 дол./душу населення), Шрі-Ланка (2410 дол.), Болівія (1940 дол.), Парагвай (2140 дол.), Єгипет (2500 дол.) та зруйнований війною Ірак (2910 дол.)!
Висновок напрошується сам собою:
— Україна пограбована правлячо-олігархічною системою і цинічно викинута «земляками» в зону зубожіння, де панують — недоїдання дітей, туберкульоз, СНІД, нестача медикаментів та коштів на збройні сили;
— Україна, в якій ціни на харчові продукти і товари споживання у 2—3 рази вищі, ніж у середньому в країнах Європи, США та Канаді й неспівмірні з заробітною платнею, перебуває в блокаді, вміло і жорстко організованій торговельно-промисловою мафією, і при збереженні такого стану приречена посісти останнє місце в Європі за основними параметрами людського розвитку. В основу такої блокади покладено відсутність конкуренції, що прикривається базіканням про «інтереси вітчизняного виробника».
— Україна, незважаючи на самохвальство щодо епохальних успіхів демократії — зокрема свободи слова, — сидить на голодному інформаційному пайку приватних телеканалів, в яких, за невеликими виключеннями, неможливо знайти достовірні аналітичні системні данні щодо подій у державі та у світі, щодо тих процесів, які формують порядок денний на нове десятиліття. Майже немає серйозних політичних і економічних розслідувань. Ми не знаємо, що відбувається в Польщі та Словаччині, Румунії та Болгарії, Узбекистані, Вірменії та Казахстані. Псевдо-політичні ток-шоу засмічені брудом взаємних звинувачень, потоками брехні та ненависті. Україна перетворилася на відстійник російської попси, практично позбавлена якісного телевізійного культурного продукту з Лондона, Торонто, Варшави чи Берліна. Про яку європейську самосвідомість за цих умов можна говорити?
Упродовж останнього десятиліття Україна поступово зникала з інтелектуальної карти Європи і світу, адже крадії мільярдів народних грошей не спромоглися налагодити трансляцію програм українського телебачення англійською мовою закордоном. У списку журналу Foreign Policy за 2009, що містить прізвища 100 найвищих інтелектуалів світу, ви знайдете представників США, Японії, Бразилії, Ірану, Німеччини, Перу, Канади, Китаю та інших країн, але не українців. Наших сусідів представляють чех Вацлав Гавел і поляк Адам Міхнік. Далі — чорна діра ігнорування України. Ми принижено звикли до відсутності українців серед нобелівських лауреатів, до втечі мільйонів співвітчизників закордон у пошуках не лише вищих заробітків, а й порядніших, справедливіших, чистіших умов життя і перспектив для дітей.
Натомість в Україні в «нульові» з’явилася група політиків-рейдерів, що представляють різні політичні сили, але разюче нагадують СС-манів (не лише шрамами на обличчі) та чекістів-карателів, горлодерів з геббельсівського чи ждановського пропагандистського апаратів, здатних перегризти горлянку кожному, хто стоїть на їхньому шляху до влади. Україна почала і успішно виграє змагання з Європою за кількістю страшних автомобільних катастроф і безкарних наїздів на безневинних перехожих, за експортом жриць секс-індустрії та дитячого порно вітчизняного виробництва.
Будь якій здравомислячій людині зрозуміло, що далі так жити не можна. Держава, нація, суспільство деградують і фіналом цього процесу може стати нове поневолення, криміналізація, знедержавлення України, подальша доля якої вирішуватиметься саме в «десяті» роки.
3. БЕЗПЕКОВА СИТУАЦІЯ НАВКОЛО УКРАЇНИ
Новим глобальним «криголамом» світової історії став Китай. Країна, ВВП якої за останні 20 років зріс у 12,6 рази, промислове виробництво — у 19 разів, експорт промислової продукції — у 28 разів; валютні запаси наблизилися до 1 трлн. доларів. КНР перетворилася на другу світову воєнну потугу, що має на озброєнні ядерну, ракетно-космічну та інші сучасні види зброї, виробляє найновіші винищувачі («здерті» з найкращих російських зразків, але удосконалені) та морські кораблі: будівництво військово-морських баз у Пакистані, Кенії та на Сейшельських островах має забезпечити Піднебесній надійність постачання енергоносіїв і стратегічної сировини з Азії та Африки.
Поки що цей глобальний криголам тихо стоїть в межах китайських кордонів, примушуючи західних експертів ламати голови над майбутніми його маршрутами: в тому, що військова махина КНР не стоятиме на приколі вічно, не сумнівається ніхто. Все питання в тому, куди і коли вона рушить, отримавши наказ. Вважається, що це станеться в «десяті» роки.
В російському експертному середовищі зростає занепокоєння як станом російсько-китайського співробітництва, в якому РФ йде на безпрецедентні поступки і грає роль молодшого партнера та постачальника сировини «старшому китайському братові», так і загрозами територіальній цілісності Росії — зокрема, можливій китаїзації російського Далекого Сходу та Східного Сибіру. Росія, яка «піднялася з колін» й пихато проголосила антиамериканський, антизахідний, антинатовський курс політики, що суперечить її європейському «генотипу», в результаті кризи 2008—2009 рр. знову опинилася в нокдауні й змушена шукати нових шляхів відновлення своєї імперської величі. Звідси й «перезавантаження» відносин з США: взамін за транспортну (і не тільки) допомогу Сполученим Штатам та їхнім союзникам в Афганістані та сприяння в блокуванні ядерної програми Ірану, американці пообіцяли Росії, за цинічним висловом Дж.Фрідмана, голови глобальної розвідувальної компанії Stratfor (яку ще називають «тіньовим ЦРУ»), «триматися подалі від території колишнього СРСР» — з цілком зрозумілими наслідками для України і, в подальшій перспективі, для Польщі та країн Балтії.
На цьому «перезавантаження» забуксувало — ні Росія не бажає псувати відносини з ісламським світом заради інтересів США, ні американці не хочуть втрачати свої впливи у Східній Європі.
Американський державний «авіаносець», хоч і отримав серйозні пошкодження в «нульові», все ще залишається глобальною потугою, хоч і з дещо обмеженими фінансовими та мілітарними можливостями. Йдуть розмови про встановлення світового режиму G-2, коли Сполучені Штати і Китай досягнуть згоди між собою і диктуватимуть свою волю іншим країнам. Щодо «перезавантаження» відносин з Росією, то США підозрюють, що їхній російський партнер веде подвійну гру з «нульовою сумою» — бажаючи знесилення і знекровлення Америки і НАТО в Афганістані й не роблячи жодних спроб вплинути на Іран. Стосовно спроб Москви змінити існуючу систему європейської безпеки, то вони викликають тривогу в США і свідчать про наміри Росії повернутися до політики «сфер впливу» ХІХ століття, замість того, щоб перейти у століття ХХІ (Washington Post. 26.12.2009).
Обама перебуває під зростаючим тиском критиків, які вимагають не йти на поступки Москві в питаннях європейської безпеки, зокрема в праві народів вільно обирати участь в оборонних альянсах з власної волі. Нова президентська кампанія відбудеться в 2012 р. і перед Обамою стоїть нелегкий вибір — визначити курс американського «авіаносця» в «десяті» й переконати виборців у доцільності цього курсу. Основний стратегічний вибір США щодо України, Росії та Центрально-Східної Європи буде зроблено в 2014—2017 рр.
У «десяті» роки буде продовжуватися дрейф Росії від втрачених позицій глобальної супердержави до ролі держави регіональної і зменшення її впливів на світові справи. Криза, в результаті якої Росія випала зі списку БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай — нові економічні гіганти — тепер іменуються БІК), поставила питання про неефективність побудови її економіки (гігантські, неповороткі державні компанії) та всеохоплюючу державну корупцію. Від Стабілізаційного фонду, створеного в роки процвітання нафтогазового сектора і який складав 142.6 млрд. доларів, залишилося 94.5 млрд. дол., до яких тягнуться руки дружніх Кремлю олігархів, що потерпають від кризи. В цілому РФ пішла на скорочення докризових резервів на 200 млрд. доларів для того, щоб уникнути масових протестів населення та дестабілізації соціального життя. Тандемократія носить декоративний характер: якщо в 2008 р. 25% росіян вважали, що країною керує Медведєв, то в 2009 р. тільки 12% громадян РФ вірили в це. На думку західних експертів, у Росії панує застій (Андрю Вільсон. Полит.Ру, 2009).
Параноїдальне ставлення кремлівського режиму до «кольорових революцій» (насамперед до українського варіанта) буде в наступні роки посилюватися по мірі зростання вимог російського суспільства провести «хрущовізацію» чи навіть горбачовську «перестройку». Звучать голоси зневіри і з приводу майбутнього Росії, її політичної, жорстко керованої зверху, і економічної — негнучкої — конструкції. Навіть такий апологет сталінсько-російського імперіалізму, як А. Проханов, каже про «ощущение полной исчерпанности средств, с помощью которых власть управляет страной и полной исчерпанности страны, которая находится под дланью этой власти» і попереджає про відчуття «какого-то стратегического несчастья» (Эхо Москвы, 30.12.2009).
Девід Кремер, експерт вашингтонського інституту German Marshall Fund, підбиваючи підсумок десятилітнього путінського правління, зазначає, що не був використаний шанс модернізації Росії, Путін не упорався з епідемією корупції, конфліктом на Північному Кавказі. Більшість сусідів бояться Росію, впливи якої в цих країнах зменшилися, що є поразкою Путіна. Корнелій Охман, експерт німецького фонду Бертельсмана, без усяких недомовок каже, що «Росія йде до прірви» (Gazeta Wyborcza, 12.31.2009).
Сказане не означає, що двоголовий орел ось-ось розтисне свої пазурі й відпустить Україну у «вільне плавання» — до НАТО, яке саме перебуває у глибокій кризі. Швидше навпаки. Кремлівський режим може спробувати компенсувати свої внутрішні й зовнішні невдачі за рахунок перемоги над слабкою сусідньою країною.
За цих умов, Україна повинна зробити все, щоб отримати більш міцні й юридично зобов’язуючі гарантії, дані їй Росією, США та Великою Британією у Будапештському меморандумі 1994 р. у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Полишаючи в стороні теоретичний диспут двох вельмишановних дипломатів (О.Чалого і В. Василенка) щодо значення меморандуму, доцільно було б провести відповідні переговори, включно з оприлюдненням заяви про можливий вихід України з ДНЯЗ та РКРТ (режим контролю за ракетними технологіями) напередодні квітневої сесії 2010 учасників ДНЯЗ в Нью-Йорку, у разі якщо справедливі вимоги України не будуть задоволені.
Головним зовнішньополітичним пріоритетом України, незважаючи ні на що, мають залишатися інтеграція до Європейського Союзу і набуття членства в НАТО. Ні під яким зовнішнім і внутрішнім тиском не можна змінювати вказані цілі. Ні в якому разі Україна не повинна кон’юктурно міняти вектори своєї зовнішньої політики, не піддаватися на оманливі, небезпечні гасла «нейтрального» статусу. Треба відкинути спробу затягування України до євразійського блоку ОДКБ.
Навіть тимчасова зупинка (до 3—5 років) на шляху до членства України в НАТО не повинна вплинути на керівництво держави, його волю до надійного забезпечення національної безпеки, виведення України з «сірої» зони безпеки.
У «десяті» роки слід подбати про переозброєння Збройних сил України, створення надточних видів ракетної зброї з неядерними боєзарядами, посилення сил протиповітряної оборони.
Голос представників Збройних Сил, розвідки й контррозвідки повинен бути почутий керівництвом держави, інакше може прийти час, коли військові не почують розпачливих голосів цивільних політиків.
Майбутнє російсько-українських відносин у другій декаді ХХІ століття цілком залежить від керівництва Росії, мудрості українських лідерів, а також від позиції ЄС і США: на жаль, надто багато елементів стратегічної гри європейських країн щодо України починають нагадувати 1938—1939 рр. (мюнхенська змова і пакт Молотова—Ріббентропа), жертвами яких стали свого часу Чехословаччина і Польща. Не хочеться вірити, що в «десятих» роках така доля уготована Україні, але рахуватися з такою можливістю треба.
...Неважко робити прогнози у стилі журналу Newsweek — про перевороти в Пакистані й Венесуелі, розквіт Бразилії чи смерть Фіделя Кастро.
Набагато важче зануритись у темну течію майбутнього, побачити його несподівані стратегічні вибухи, які змінюють долю людства, так, як це сталося з неочікуваним для більшості розвалом СРСР. Важко бути жорстоким пророком чи Касандрою — носієм поганих новин. Але видається очевидним, що конфлікти «нульових» — явні, приховані чи «заморожені» — можуть з новою ядерно-глобальною силою спалахнути у другій декаді ХХІ віку на Близькому Сході (Іран — Ізраїль), у Пакистані та Афганістані, на Кавказі, у Центральній Азії, яка зробить спробу вийти з-під російської нафтово-газової «опіки», як це зробив Туркменістан, що простягнув трубопровід до Китаю. Не можна виключити розпаду НАТО і ЄС через зростання націоналізму, що призведе до спалаху конфліктів у серці Європи.
Будь-яка з вказаних подій обов’язково зачепить безпекові інтереси України, і тільки адекватне вимогам часу нове керівництво держави зможе успішно відстоювати національні інтереси відродженої (будемо сподіватися) країни.
4. ТРОХИ ОПТИМІЗМУ В МОРОЦІ ТРИВОЖНИХ ПЕРЕДБАЧЕНЬ
«Нульові» роки почалися не лише з крові і згарищ на місці терористичних актів. Людство увійшло в новий «вісьовий час» перебудови не тільки світоустрою, але й кардинальних світоглядних змін. На фоні телевізійного отупіння натовпів, що перебувають під впливом примітивних політичних технологій та маскульту, ясним променем світла стало створення в 2001 році найбільшої енциклопедії в історії цивілізації: Wikipedia сьогодні нараховує 10 млн. статей на 250 мовах, нею безкоштовно користується понад 340 млн. людей усіх країн світу — і це тільки початок. Це — творення нового штучного світу інтелекту, в якому кожна окрема людина матиме високий ступінь свободи, отримавши вільний доступ до суми всіх знань людства. І коли жменька київських інтелектуалів стає на захист будівлі, де міститься редакція української енциклопедії, створеної ще Миколою Платоновичем Бажаном, вони відстоюють право будь-якої людини в світі на свободу інформації, навчання і творчості, на нормальне життя без насильства.
Право, яке робить населення Землі людством, даючи йому гідність свободи і щастя вибору. Право, яке дарує надію, що майбутня декада не стане такою страшною, як роки 1910—1919.
