Альпініст Мар’ян Нищук: «Це більше, ніж назва…»

Альпіністи львівського клубу «Екстрем» започаткували неполітичну акцію «Герої України на вершинах світу» (див. «День» №123 від 18 липня і № 139 від 9 серпня). Нещодавно четверо скелелазів — троє львів’ян та один тернополянин — піднялися на одну із безіменних кавказьких гір, яка згодом отримає ім’я Степана Бандери. Про те, як відбувалося сходження на Кавказі, що спонукало альпіністів започаткувати цю акцію, ми спілкувалися із керівником групи альпіністів Мар’яном НИЩУКОМ після його повернення до Львова.

— Ідея про те, щоб здійснити сходження на вершину, яку б ми мали назвати шпилем Степана Бандери, виникла у мене взимку цього року. А львівські та тернопільські альпіністи цю ідею підтримали. Чому ми вирішили розпочати акцію «Герої України на вершинах світу»? Я вже тридцять років займаюся альпінізмом. За цей час піднявся на дуже багато вершин, які було названо іменами чужих для мене людей: Дзержинського, Павліка Морозова, Кірова. Ці гори є на Памірі, Тянь-Шані. Як відомо, у нас немає жодної світової вершини, яку було б названо на честь українського героя. Раніше ніхто їх іменами українських героїв не називав, адже ми як поневолений народ не мали на це права.

— Як грузинська сторона зустріла вашу ідею?

— Наші грузинські друзі-альпіністи допомогли підшукати необхідну вершину та зорієнтували нас. Спершу вибір упав на дуже складну вершину. Щоб піднятися на неї, потрібно було подолати маршрут 5-ї складності. Однак ми зупинилися на простішій, з погляду альпінізму, вершині, щоб у перспективі на неї можна було здійснювати масові сходження. Хочемо, щоб на неї могло піднятися багато людей. Ми залишили там пам’ятну дошку Степана Бандери, червоно-чорний прапор із записом про те, що ми там були. На тій вершині ніхто раніше не був, тому що зазвичай альпіністи залишають після себе знаки. А ми їх не виявили.

— Що потрібно для організації масового сходження?

— Перше масове сходження — від 50 до 100 людей — плануємо наступного року. Ми хотіли б, щоб воно було не тільки українським, а грузинсько-українським. Адже з грузинського боку ми зустріли неабияке розуміння та підтримку. Обов’язково запросимо туди священика, щоб він благословив нас. Масове сходження організувати непросто, адже з кожною людиною має бути проведено організаційну роботу. Вважаю, ми впораємося.

— Чи легко було піднятися на вершину, на якій до цього ніхто не бував?

— Вершина досить висока — 4272 метри. При цьому вона безпечна. Хоча для здійснення сходження треба перетнути льодове плато. Оскільки ми не знали цієї вершини, перед підйомом консультувалися не тільки зі звичайними альпіністами, а й із старожилами. Зокрема, з відомим альпіністом Саліко Кілікашвілі, який вже тривалий час є начальником загону альпіністів. Він був одним із тих, хто нам підтвердив, що ця вершина є незайманою. А також із Лєвом Саркісовим — патріархом грузинського альпінізму. Це — унікальна людина. Він у 64-річному віці зійшов на Еверест і став рекордсменом Книги Гіннесса. Ми з ним добрі знайомі.

Наступного року в планах не тільки піднятися на цю вершину, а й на іншу, яку ми назвемо на честь героїв УПА. Орієнтовно ми уже знаємо, де вона є. Ця гора є значно складнішою за пік Бандери — маршрут 5-ї складності: необхідно буде підніматися 600 метрів по вертикалі гори.

— Скільки часу може зайняти процедура присвоєння ім’я вершині?

— Небагато. Мені, мабуть, доведеться ще раз поїхати в Грузію для вирішення формальних питань. Це станеться приблизно наприкінці вересня. Тоді й буде присвоєно офіційну назву.

— Очевидно, найменування вершин іменами своїх героїв — не нова практика. Чи є щось подібне в інших країнах світу ?

— У світі цю практику започаткували німці та англійці. Вони відкривали Гімалаї та називали їх іменами своїх героїв. Територія Радянського Союзу була окупована іменами інших героїв — знову ж таки, Павліка Морозова, Дзержинського, Кагановича. До речі, Грузія починає активно відмовлятися від старих назв. Скажімо, щодо вершини «50-летия комсомола» грузинські альпіністи ставитимуть перед географічним товариством вимогу, щоб цю назву ліквідувати. Це зробити дуже просто, подібне відбувається із перейменуванням вулиць.

— Це своєрідний спосіб позначити територію?

— Так. Але піднятись на вершину — це більше, ніж назва. Для нас це певний символ визвольного руху. І не тільки для України. Степан Бандера мріяв про Конгрес поневолених народів, адже проблема поневолення була проблемою багатьох націй, а не лише українською. Він мріяв, щоб народи об’єдналися і стали в опозицію до поліцейського режиму, який і досі існує в Росії. Додому я спеціально полетів не з Тбілісі, а діставався через територію Росії. Кожні два-три кілометри при дорозі стоїть поліцейська машина, озброєні люди в бронежилетах. Ми чітко бачимо, до чого призвів цей режим у Росії. Через це в десятки разів поменшало туристів, які їдуть територією Росії на Кавказ. Водночас у Грузії, в районі Казбегі, сотні людей піднімаються в гори. Ця країна відкрита до світу.

— Який суспільний резонанс мало ваше рішення назвати вершину в Грузії ім’ям Бандери?

— Негативних відгуків я не чув, значна частина людей нас підтримала. Ми знаємо, що в Україні є проблема усвідомлення власної історії. Для когось історія України є нав’язаною. Але ні я, ні мої колеги не збираємося переконувати їх у тому, що історія України була саме такою, якою вона є. У нас є свої герої — Бандера, Шухевич, Йосип Сліпий, Андрей Шептицький. Про них складено сотні пісень. У них є інші герої — Каганович, Троцький, Сталін. Зрештою, про них я не чув жодної народної пісні.

— Гадаєте, своїми діями вам вдасться привернути увагу суспільства до проблем історії?

— Одразу хочу наголосити, що ми не переписуємо й не нав’язуємо нашу історію. Вона є такою, якою вона є. Бандера був героєм, який не боровся на чужій території — в Москві чи Петербурзі. Він боровся за свою землю на своїй території та загинув від найманих вбивць. До того ж, коли він змагався за незалежність України, в нього була доктрина захисту. Всі знають, що в той час у нас не було державності. Ми були між молотом і ковадлом — між нацизмом і комунізмом. Ця територія була, як написав Тімоті Снайдер, кривавими землями. Нам нічого не залишалося, як тільки захищатися. Тепер ми отримали державу, яку чомусь і далі захищаємо, нам доводиться захищати свою мову. А потрібно наступати. Але чи готове суспільство це зараз зрозуміти?

Фото надано автором