Майдан, рівність, братерство

66-річний Бернар-Анрі Леві  — французький філософ, письменник, журналіст, співзасновник групи «Нові філософи». Написав понад 20 книжок, переважно на злободенні політичні теми. Критик як сучасного марксизму, так і ультраправих, профашистських, сил, принциповий опонент тоталітарних режимів і релігійного фанатизму. У 1990-х висвітлював конфлікти в колишній Югославії, виступав на захист боснійських мусульман, косовських албанців. Під час війни в Південній Осетії 2008 року вів репортажі з Грузії. Підтримував Зимову революцію з самого початку, виступав на Майдані.

«Готель «Європа»» — роздуми вголос, оформлені в монолог, який відштовхується від двох питань, двох загальноєвропейських викликів — боснійського й українського. Герой-автор — фактично сам Леві — намагається, зачинившись у готельному номері в Сараєвому, написати промову для виступу на заходах, присвячених 100-літтю з початку Першої світової війни. Робота не складається, бо насправді уроки і тої війни, і війни в Боснії так і не були засвоєні.

Основна думка — Європа втрачає сенс існування, відмовившись від цінностей  свободи й демократії, дозволивши загинути величезній кількості боснійців, дозволяючи зараз гинути українцям. У Європі панує недобрий дух Мюнхена — тобто зради союзників, «душок тридцятих», в ній усе більше ваги набирають продажні нацисти під орудою Марі Ле Пен та їй подібних, а економікою займаються хтиві й безпринципні банкіри.

«Готель «Європа»» виставою не назвеш. Леві — не актор; тримати потрібні паузи, відпрацьовувати емоції в жесті чи міміці він не здатен, однак це — не про гру.  Він займався тим, що вміє найкраще: читав лекцію. «Готель...» є саме лекцією з певними елементами театралізації: слайдами й титрами на задньому плані, музичним чи шумовим супроводом у записі, перемиканням промінів софітів, що окреслювали межі умовної готельної кімнати з мінімальним набором меблів. Леві переважно сидів за столом з ноутбуком, інколи лягав у велику ванну або на канапу, продовжуючи виголошувати текст. Найголовніше — текст.

Ця п’єса  — спроба автора вписати любу йому Україну в Європу на всіх доступних рівнях: історичному, міфологічному, актуально-політичному. Уявна Європа Леві схожа на такий собі культурно-політичний Елізіум, де Богдан Хмельницький стоїть поміж Камю та Вірджинією Вульф, а прах Сергія Нігояна упокоєно в одному пантеоні з Пазоліні, Альберто Моравіа й антибільшовицькими заколотниками Крондштата.

Це не Європа здатна порятувати Україну — це саме Україна чи Боснія здатні порятувати Європу. Саме тут є та «революційна вакцина», котрої бракує Старому Світу. «Набрати краплю Києва чи Сараєва в піпетку і закрапати кожній із цих агонізуючих європейських інституцій».

Те, що робить виставу подією, — енергія висловлення, напружена пульсація думки, потік стривоженої свідомості декартівського інтелектуала, котрий тримає достатню дистанцію від подій, щоб бачити їх з усіма наслідками та відлуннями, і водночас, маючи необхідний баланс скептицизму й ентузіазму, вводить нові величини у свій звичний культурний краєвид.

Майдан  для Леві є такою величиною — насправді ще одним означенням поняття, найціннішого для будь-якого європейця, — свободи.

P.S. Якщо ми говоримо про європейські цінності, тоді не обійтись без прикрого постскриптуму. Чималій кількості глядачів — рядових громадян, не політиків, зірок або чиновників, котрі заповнили партер,  дісталися місця на балконах другого й третього ярусу. Склалося враження, що про цей простий люд просто забули: титрів перекладу (окрема подяка Ірині Зайцевій) з французької, що проектувалися на задник сцени, з тих рівнів не було видно, а на третій ярус ще й не поклали жодного буклету з тим таки перекладом. Таким чином, значну частину глядачів позбавили можливості повноцінно дивитися виставу. Жодного злого умислу: вочевидь, просто не врахували особливості конкретного залу Опери, тримаючи в голові передусім помпезний антураж імпрези. І тут теж є свій маленький урок, бо Європа — це не тільки про свободу й про повагу до індивіда, а й про якість роботи.