Сльоза дитини

Сучасний французький письменник Ерік-Еммануїл Шмітт написав роман «Оскар і Розова Дама» про 10-річного хлопчика, який вмирає від лейкемії. Сьогодні погляд на життя з позиції смерті як вищої точки — очевидно, єдино вірна можливість достукатися до байдужих сердець... Ми всі постійно кудись поспішаємо, і цей поспіх — далеко не завжди усвідомлений вибір. Швидше — броунівський рух у шаленому ритмі, встигай лише швидко перебирати ногами, і час тебе понесе. Ми не помiчаємо дуже багато що. Найголовніші речі в нашому житті відбуваються майже непомітно. Здається, навряд чи щось може зупинити і примусити на мить задуматися. Сьогодні завдяки mass media ми навчилися спокійно ставитися навіть до загальнолюдських трагедій, якщо вони не стосуються безпосередньо нас. Беслан, Скнилів, американські теракти… Байдужість і абсолютний внутрішній спокій, що б не відбувалося, — це симптоми душевного розкладу. І лише смерть, коли з нею стикаєшся лицем до лиця, виводить із цього заціпеніння. Майже завжди — пізно.

Дивний збіг, а може, й не збiг, що в дворічному від народження Театрі «Ательє 16» вже є вистава про смерть дитини — «Яйце коня» Роже Вітрака. Два французькі автори, з різницею у 80 років, торкнулися однієї страшної та безсумнівно хвилюючої теми, вибудувавши своєрідний міст iз ХХ сторіччя в ХХI. Хоч, на мій погляд, історія, розказана Шміттом більш світла — цьому сприяють і християнські мотиви.

…За білою шторкою вгадуються слабі контури новорічної ялинки — злегка розмиті, немов акварельні, в мерехтінні різнокольорових лампочок — символ надії. Шторка ця явно лікарняна: такі пізнаєш відразу, здається, неначе вони просякнуті запахом ліків і відчуттям смутку. Дуже худий хлопчина з ребрами, які стирчать, в сріблястому комбінезоні, який повторює шкіру, і лисою головою якось дивно схожий одночасно на інопланетянина і маленького принца. Але в худенькому хворому тільці живе величезна любов, віра і сміливість. «Вдивися в обличчя Бога на хресті: він зазнає мук фізичних, але не моральних, тому що вірить. І одразу цвяхи вже не такi жахливі. Ось переваги віри».

Цю постановку слід би назвати моновиставою. У ній грає одна акторка — Алла Даруга. Проте моновиставою її не назвеш — на сцені постійно присутні, як мінімум, два персонажі: хлопчик Оскар і його Розова Дама — бабуся Роза, жінка, яка підтримує і розуміє малюка краще, ніж його власні батьки. Як це відбувається? Ми бачимо Розову Даму очима хлопчика, крізь його сприймання: ледь помітний перехід інтонації, погляду, пози — і перед нами з’являється бабуся Роза. Процес перевтілення практично не помітний, але результат — приголомшує. Він поза площиною матеріальною, цей процес внутрішній, духовний — сумнозвісна сценічна метафізика, яка подібна до дива.

Оскарові відміряно лише 12 днів. Але за ці дні він проживає 120 років. Розова Дама розповідає хлопчикові легенду про дванадцять пророчих днів: «Мені б хотілося, щоб ми з тобою в це зіграли. Тобто скоріше ти. Починаючи з сьогоднішнього дня, ти спостерігатимеш за кожним днем, уявивши собі, що один день іде за десять років». Дорослішання як гра і дорослішання як спосіб прожити своє життя повноцінно за якісь лічені дні… Оскар грає, ні, живе самозабутньо, раптом відкриваючи ті істини, для розуміння яких іноді мало цілого життя. Хлопчик помер, але помер щасливим, помер «проживши» ціле життя.

У фіналі на сцені з’являється Розова Дама (чомусь жінка-вамп із китайською рожевою парасолькою в руках, в якій важко пізнати акторку Аллу Даругу). Чесно кажучи, річ була зовсім не в чорній перуці, гримі та одягу. Ця Розова Дама була «нав’язливо реальною», анітрохи не схожою на ту, яка так допомагала хлопчикові в його останні дні... Після вистави самі собою спливають слова класика про те, що немає нічого дорожчого за сльозу дитини.