«Хочемо залишитися в Україні»

Родина Домбровських — одна з багатьох, що їм довелося тікати з Донбасу, враженому лихоманкою «русского мира». Юлія — за фахом бухгалтер, працювала в банку, мати-одиначка двох маленьких близнят Станіслава і Богдана; її брат Володимир — інвалід, добрий автомеханік; матір Юлії та Володимира, Ніна Леонідівна — пенсіонерка. У Стаханові їм довелося кинути квартиру, дачу та все, що нажили.

Наразі Домбровські мешкають у селі під Черкасами, в невеликому будинку з літньою кухнею та городом. У передпокої повно і їхніх, і хазяйських речей. Наразі доводиться жити на валізах, бо й цей прихисток тимчасовий.

Однак — і це вражає — і Володя, і Юля ні на мить не втрачають присутності духу, посміхаються й повні енергії у майже катастрофічних обставинах.

«ЦЕ ДАВНО ВИСІЛО В ПОВІТРІ»

— Юлю, Володю, ви обидва — корінні донбасці?

Юлія Домбровська: — Ми народилися в Стаханові. Наша мама з села Калинового, що за 15 кілометрів від Стаханова, батько — з Дніпропетровська.

— Чи могли б ви трохи розказати про місто?

Ю. Д.: — Десь із 100 тисяч населення. Працювало два великі заводи: вагонобудівний і феросплавний. Дехто їздив на заробітки в Росію.

Володимир Домбровський: — Багато будівництва було. Місто невелике, красиве, комунікабельне. Тихе, спокійне.

— І що сталося?

В. Д.: — Реакція на події на Майдані та «ленінопад». У нас Леніна кинулися охороняти, з цього й почалося.

Ю. Д.: — Під час Майдану 2004 року люди були налякані, але то минуло. Другий Майдан теж викликав страх.

— Чому, як думаєте?

В. Д.: — Через деякі гасла Майдану. Їх подавали перекручено. Повної інформації бракувало.

Ю. Д.: — Спекулювали на мовній темі.

В. Д.: — Хоча проблем із цим у нас ніколи не було.

— Такі настрої з’явилися через пропаганду? Чи насправді в Донбасі були готові почути те, що почули?

Ю. Д.: — Донбас завжди дотримувався проросійських поглядів. Дуже ідеалізували Росію.

В. Д.: — А от інформації з великої України надходило мало.

Ю. Д.: — Закрутилося в березні, після Майдану. Сепаратистські мітинги відбулися по всіх містах Донбасу в один і той самий день. Місцеве населення проти України так не зорганізувалося б.

В. Д.: — До того ж місцевих лякали «бандерами», яких ніхто не бачив.

Ю. Д.: — Ніхто не бачив, і коли запитувала: «Хто вони такі?» — пояснити не могли.

В. Д.: — Жодної конкретики.

Ю. Д.: — Просто ось прийдуть страшні бандерівці.

В. Д.: — У повітрі воно висіло давно. Ще до Майдану.

Ю. Д.: — Я все зрозуміла після Криму. А Володя відчув ще раніше.

«МИ ПОКИНУЛИ ВСЕ, СВІДОМО»

— Ось щодо конкретики. Що саме вас спонукало тікати?

В. Д.: — Діти.

Ю. Д.: — Безпека дітей і бажання жити в Україні.

— Ваша проукраїнська позиція не була в Стаханові таємницею?

Ю. Д.: — Не була. Я у студентські роки очолювала українську громадську організацію. З такими поглядами жити у нас виявилося психологічно важко. А останні місяці й фізично небезпечно. Я не могла спокійно гуляти з дітьми. Мусила контролювати, що говорю, приховувати прихильність до України. Скрізь «бандери», скрізь «убивати».

В. Д.: — Людей закликали до цього.

Ю. Д.: — Виїхали ми наприкінці червня.

В. Д.: — Перед початком активної фази АТО.

— Багато що довелося покинути?

Ю. Д.: — Помешкання, роботу. Покинули все, свідомо.

В. Д.: — Тікали, вважайте, в чому мати народила.

Ю. Д.: — Узяли пароварку, щоб дітям готувати їсти, блендер і йогуртницю. Трохи памперсів, трохи літніх речей на зміну. Тягли все на собі. Я зі взуття мала тільки босоніжки. На щастя, коли похолодало — друзі з Києва передали зимове взуття. Тоді ми відчули, що не покинуті, що від нас не відмовляються.

— Зв’язки в Стаханові обірвалися?

Ю. Д.: — Не всі, але, на жаль, багато з ким.

В. Д.: — Інформаційна війна своє зробила. Та народ, загалом, на Донбасі хороший. Там, як і всюди, потрібна робота. Там хочуть спокійно лягати спати, виховувати дітей. Є і патріоти.

Ю. Д.: — Чимало.

В. Д.: — Скажімо так, соціальною політикою уряду незадоволені, але за єдину Україну — безперечно.

— А загалом, яка ситуація в місті сьогодні?

В. Д.: — Люди просто виживають. Сало, м’ясо — 130 гривень, крупи — 40, олія — 40.

Ю. Д.: — Виживають завдяки заробленому ще за часів України. Пенсіонери голодують; багато хто із старих не може виїхати, переоформити пенсію. Банківську інфраструктуру повністю паралізовано. Мої колеги й далі ходять на роботу, але що там за робота? Зарплатні не отримують. Просто звикли ходити на роботу, бо так треба.

«ПРОБЛЕМА ЖИТЛА — ДУЖЕ ГОСТРА»

— Тож, коли ви приїхали сюди, що було найскладнішим?

Ю. Д.: — Змінити спосіб життя. Пристосуватися до нових умов.

В. Д.: — Дбати про дітей. Вони хворіли, лежали в лікарні.

— Що сталося?

Ю. Д.: — Складна форма ангіни. Довелося викликати «швидку». Пролежали в дитячому відділенні в Червоній Слободі цілий місяць. Почали видужувати, але Богданко мав ускладнення. Знову лікували — три курси антибіотиків. Після виписки через погані показники крові нас перевели до дитячого онкодиспансеру. На щастя, нічого не виявили. Але й досі ми щомісяця здаємо аналізи. Видужуємо повільно.

— Що у вас із житлом, роботою?

Ю. Д.: — Цей будинок — третій за дев’ять місяців. Проблема житла — дуже гостра. Про роботу говорити рано, бо я ще в декреті, але, за моїми спостереженнями, рівень зарплати, загалом рівень життя тут набагато нижчий, ніж у Донбасі.

В. Д.: — Тут без житла говорити про роботу немає сенсу.

Ю. Д.: — Важко весь час переїжджати, бо обростаємо речами.

В. Д.: — Не можемо навіть курей завести, бо раптом доведеться переїжджати знову.

Ю. Д.: — У нас домовленість, що в цій хаті живемо рік. Але господар будь-якої миті може передумати. Захоче продати будинок, наприклад.

В. Д.: — Як на пороховій діжці.

— Хто і як вам допомагає?

Ю. Д.: — Черкаська адміністрація, контактний центр при адміністрації не забувають нас.

В. Д.: — Для дітей було багато допомоги. Одяг, пелюшки і від місцевих, і від киян.

Ю. Д.: — Так, і речі, і свіжа городина. Ми тікали влітку, думали, восени повернемося. На холодну погоду нічого не мали. Надіслані від наших нових друзів речі нас просто врятували. Ми довго не мали холодильника — нам його подарували місцеві. Їм велике спасибі, бо вони й самі не розкошують.

В. Д.: — Купити теплі речі нереально. І ритм життя шалений. Коли ще в попередній хаті жили, то кіно можна було знімати — ніч, холодний дощ, біля колонки висить ліхтарик, і Юля качає воду, миє посуд. Милися водою з пляшок — сонце за день нагріє, сідали за кухнею, обливалися. Діти нервують. Якщо о першій ночі пообідаємо — це нормально.

Ю. Д.: — Соціальних виплат вистачає лише на їжу.

В. Д.: Щодо їжі — діти, наприклад, гарбузову кашу їдять, подяка місцевим — а я її тут досі не куштував, хоча теж дуже люблю. Грошей на лікування теж бракувало. Добре, що знижки на аналізи зробили, а в лікарні ще капеланська служба допомагала.

Ю. Д.: — Ми цього ніколи не забудемо.

— А що думаєте робити?

Ю. Д.: — Посадимо город, 20 соток тут маємо. Не знаю ще, чи вправимося.

В. Д.: — Бажання є, але нічого не плануємо. Спершу тут, наприклад, у дворі бите скло треба позбирати, щоб дітей випустити погуляти на свіже повітря. Вони весь час потребують уваги, а на інше ледь вистачає сил.

Ю. Д.: — За літо треба адаптуватися тут.

В. Д.: — Тобто знову маємо виживати.

«ЦЬОГО МОЖНА БУЛО УНИКНУТИ»

— Думали про повернення?

Ю. Д.: — Думали, звісно. Але важко це уявити.

— Чому?

В. Д.: — По-перше, там це надовго. Не на рік і не на два. По-друге, вдома хочемо жити, в Україні.

Ю. Д.: — Ми щасливі, що ми в Україні.

В. Д.: — Це наш дім. Це Батьківщина наша.

— Добре, а Україна туди може повернутися?

Ю. Д.: — Донбас до 1930-х говорив українською.

В. Д.: — Аж до 1960-х.

Ю. Д.: — Села там і досі україномовні. Насправді Донбас був українським завжди. Але як це повернути?

В. Д.: — Ідеологія. Хоча б два покоління має змінитися, щоб її подолати.

Ю. Д.: — А було ж...

В. Д.: — Перші роки після помаранчевої революції.

Ю. Д.: — Носили вишиванки, віддавали дітей в українські школи, говорили українською. Мені навіть клієнтка в банку, пам’ятаю, казала: «Це ж зараз стильно, модно!».

В. Д.: — Ото якби підтримували таку лінію — цього нічого не трапилося б.

Ю. Д.: — А так на проросійських настроях зіграли.

В. Д.: — Телебачення, газети плюс соціальна нерівність.

— Чи можна було уникнути такого розвитку подій?

В. Д., Ю. Д. (разом): — Можна.

Ю. Д.: — Безперечно.

В. Д.: — Для цього була потрібна політична воля.

Ю. Д.: — Тимчасовий уряд не зреагував вчасно.

В. Д.: — Воно виросло як на дріжджах, різко і водночас, як у сповільненій зйомці. Не знаю, як краще сказати. Тобто стався вибух, але його можна було роздивитися в процесі.

«Я ЗВИКЛА ВСЬОГО ДОСЯГАТИ САМА»

— Чим ви займаєтеся, коли випадає вільна хвилина?

В. Д.: — Читаю книжки, філософію. Ніцше, Шопенгауер, стародавні китайці, дзен-будизм. Раніше захоплювався бодібілдингом, ремонтував авто.

Ю. Д.: — Вела активний спосіб життя. Ходила на байдарках по річках Харківщини й Донеччини, бачила дуже красиві місця. Спортзал, байдарки — тужу за цим. Багато подорожувала Україною як активіст. Друзів майже в кожній області маю.

— Маю зазначити, незважаючи на те, що вам випало, ви дуже добре тримаєтеся. Навіть оптимістично.

В. Д.: — Моя сестра — бойова, міцна, хоча тендітна. Бува, сльозу пустить. А мені, мабуть, реалізм допомагає: сніг білий, ворона чорна... Що тут складного? Труднощі не лякають. Найважче мамі.

Ю. Д.: — Вона за землею тужить. Навесні хотіла дачу поїхати провідати. У нас там великий сад, 30 кущів винограду — їм 15—20 років. Мама для душі займалася. Ми влітку все мали своє.

В. Д.: — Помідори рожеві, величезні, солодкі, як мед. Огірками можна було цвяхи забивати. А виноград — біла троянда, дамські пальчики, тамбовський, кардинал зимостійкий, «восторг», «тімур», вікінг, молдавський, шампанський, кримський... Вино — власне. Сам не вживав...

Ю. Д.: — Але добре робив.

В. Д.: — Все лишилося там.

Ю. Д.: — Я загалом позитивно налаштована. Така є. Звикла сама всього досягати. Дуже складно було в 1990-ті, коли батько помер. Не уявляла собі, де здобуватиму вищу освіту. Але оскільки з відзнакою закінчила школу, змогла вступити до Інженерно-педагогічної академії на держбюджет. Після навчання знову: де роботу шукати? Зв’язків немає, мама пенсіонерка. Пощастило: банк шукав фахівця з вищою освітою. Пройшла співбесіду, взяли, стільки щастя було! І одразу для себе вирішила, що здобуду другу вищу — економічну. Закінчила Луганський інститут праці й соціальних технологій зі спеціальності «фінанси». Все сама, ні на кого не покладаюся.

В. Д.: — А було й таке — на олівці для креслення гроші збирали.

Ю. Д.: — Тобто ми вже такий період пережили в 1990-ті. А тут підтримку маємо, вашу зокрема. Тому духом і не занепадаємо.

В. Д.: — Якщо носа хнюпити — користі не буде.

Ю. Д.: — А багато моїх знайомих, яким теж довелося покинути оселі, хвилюються, плачуть. Кидати все було важко. Але ми розуміли, що відбувається. Розуміли, що хочемо лишитися в Україні.

P. S. Це лише одна з історій війни — але промовиста. Принаймні один висновок здається очевидним: причина війни, не менш вагома, ніж російська пропаганда, — соціальна. Адже Домбровські — це той середній клас, на який стільки надій покладають творці притомних економічних моделей — підприємливі, роботящі люди, котрі, власне, й створюють сучасне громадянське суспільство. З огляду на це, вся історія «ДНР»—«ЛНР» — мініатюрна репліка Жовтневого перевороту, з перетвореним на банальний грабунок прагненням справедливості, з загальним ресентиментом, коли краще майбутнє здається можливим у підпорядкуванні нелюдським міфам (про Росію обітовану, про знищення «бандер»), з тотальним беззаконням. Кінець «новоросійської» утопії буде не кращий, ніж утопії радянської. А Юля, Володимир і всі, хто вміє, як і вони, будувати власне життя, — люди реальності, люди землі. Саме тому вони переможуть.

Надії на більш ефективне вирішення проблем внутрішньо переміщених громадян українська влада покладає на... Міжнародну конференцію на підтримку України, яка відбудеться 28 квітня. Міністр соціальної політики України Павло Розенко заявив учора в інтерв’ю одному з агентств: «Вирішення цієї проблеми вимагає від нас величезних коштів, яких під час економічної кризи елементарно не вистачає. Тому на сьогоднішній день єдиним механізмом подоланням отакої катастрофи є об’єднання зусиль усіх державних структур, представників громадського сектору, волонтерів та міжнародних організацій».

Думка, очевидно, слушна, об’єднання зусиль потрібне. Проте, як говорять «Дню» волонтери, у ступені залученості різних сторін до вирішення проблем переселенців є явний перекіс. Надто багато лягає на плечі волонтерських організацій і простих громадян, які не байдужі до чужого лиха. Такої думки отримується Євген Каплін, координатор проекту «Гуманітарна місія допомоги мирному населенню в зоні військового конфлікту» (інтерв’ю з ним див. «День» № 45 від 16 березня цього року).

«Наша ініціатива працює з липня 2014 року, займаємося евакуацією громадян з окупованих територій. Із січня цього року, коли було загострення ситуації, ми вивезли орієнтовно 300 людей Це переважно багатодітні сім’ї, дитячі будинки, сім’ї з інвалідами, один хоспіс. Жодної допомоги держава і міжнародні благодійні організації нам не надають. Ми самі з іншими волонтерськими організаціями вибудовуємо схеми евакуації таких людей». Щодо співпраці з держструктурами, то Євген Каплін дякує МНС — за періодичну допомогу в наданні квитків на поїзди вимушеним переселенцям, а також управлінню соцполітики — воно на контрольованій території забезпечує гарячим харчуванням людей.

«Більше жодної співпраці з жодними волонтерськими організаціями на жодному етапі у держави не відбувалося. Щоб вирішити цю проблему, треба змінювати законодавство і політику — давати волонтерам працювати, а не створювати труднощі», — вважає Євген Каплін.

Нагадаємо, у нещодавній розмові з «Днем» народний депутат V, VI, VII скликань Андрій Сенченко також сказав, що в парламенті необхідно створити постійний орган (комітет чи комісію) з проблем окупованих територій і біженців. «Там має бути не просто ініціативна група, а структура, яка генерувала б зміну чи створення законодавчої бази, аби допомогти розв’язати нестандартні проблеми, що виникають», — говорив Андрій Віленович. «Безумовно, потрібен урядовий комітет, який має очолювати спеціальний віце-прем’єр, що відповідає за проблеми окупованих територій і переселенців. У цьому комітеті мають бути представники всіх відомств і міністерств — це має бути штаб з вирішення питань забезпечення життєдіяльності людей, які виїхали чи залишилися на окупованих територіях, всіх невоєнних проблем, які виникли у зв’язку з російською агресією».

Хіба для вирішення цих питань треба чекати Міжнародної конференції з підтримки України?