«Вони роблять неможливе»

«День» — про медиків, які у військових госпіталях по всій країні рятують життя і успішно справляються з найскладнішими пораненнями наших бійців.

У серпні ми вже писали про військові госпіталі по всій країні (матеріал «Допомогти захисникам», «День» №145 за 8 серпня 2014 року). Тоді ми зібрали потреби медзакладів у столиці та регіонах, а також дізналися, як відбувається процес лікування військових за кордоном. Цього разу ми вирішили написати про тих, хто безпосередньо лікує та рятує, про те, як вони справляються зі складною ситуацією — великою кількістю пацієнтів, багато з яких мають складні поранення, та що про лікарів думають їхні пацієнти — хлопці із зони АТО.

«Поранені надходять, як і влітку... Щодня кілька десятків»

Попри перемир’я, пацієнтів у харківських госпіталях не меншає. Багато бійців прагнуть швидше повернутися на передову

«Як справи зараз у шпиталі під час перемир’я? Чи поменшало поранених?» — запитую в Ярини Чаговець, відомої в Харкові як сестра милосердя АТО, засновниці громадської організації з такою ж назвою. «Поранені надходять, як і влітку, щодня кілька десятків. Є дуже важкі, — сумно відповідає волонтерка. — Вчора молодому хлопцю ампутували ногу... Яке перемир’я? Стріляють, як і раніше. Погано, що люди про це не знають, думають, що боїв немає, та майже перестали перераховувати гроші на волонтерські рахунки. А в наших поранених навіть білизна закінчилася. Не кажучи про теплі речі, яких не вистачає».

     У шпиталі в кожній палаті — дитячі малюнки та листи-обереги для військових. Літній поранений на ім’я Олександр підтверджує — кладуть ці малюночки під каски та бронежилети, вірять у рятівну силу.

ПОРАНЕНИЙ БОЄЦЬ ОЛЕКСІЙ, ЩО ЛІКУЄТЬСЯ В ХАРКОВІ, ЩИРО ЗРАДІВ ПОДАРУНКУ ВІД «Дня» / ФОТО АВТОРА

     В одній із палат три бійці — всі з-під містечка Щастя на Луганщині — Йосип, Олексій та Артур.  23-річний Артур Шепеленко — кулеметник, родом із Харківщини, з Куп’янска, прибув сюди кілька днів тому. Пішов до лав армії 3 березня, бо зрозумів, що країні загрожує небезпека. До того працював у Білій Церкві та в Харкові на різних підприємствах. Одразу потрапив до 92-ї механізованої бригади в Башкіровку, там проходив навчання. А з 6 вересня відправився на передову, під селище Щастя. Розказує, що українські військові тримають оборону під регулярними обстрілами супротивника з Веселої Гори. «Постійні обстріли — це страшно, тільки дурень може не боятися, — каже Артур. — Стріляють з «Градів», мінометів. Також підбігають до нас через «зеленку», ми їх бачимо в бінокль зі своїх постів. Сепаратисти замінували і місцевість навкруги селища, всюди поставили розтяжки». На одній із таких мін у середині вересня підірвався ротний з бійцем. Хлопці вважають, що Артуру пощастило. Серед ночі в бліндаж, де він сидів, залетіла міна, розірвалася зовсім близько, могла його вбити, але тільки поранила ногу осколком. Тепер у бійця другий день народження, а попереду — тривала реабілітація. Артур запевняє, що після одужання готовий знову йти воювати. Бійці не думають, що бойові дії припиняться найближчим часом, і чекають на важку зиму. «Вже зараз холодно спати під мостом та купатися в річці. І в лютому буде гірше. Якби не волонтери, ми б вже загинули. Вони нам допомагають в усьому, молодці», — розповідають хлопці в палаті. «Починаючи від шкарпеток та закінчуючи меблями, комп’ютерами, навіть БТРами — все тримається на волонтерах, вся армія», — долучається до розмови медсестра Настя, яка піклується в палаті про поранених.

     Артур розповідає, що важко тримати оборону під постійними обстрілами, але відповідати вогнем не можна. «Як тільки ми починаємо стріляти у відповідь, приїжджають представники ОБСЄ та забороняють. Так було, коли я востаннє попав під обстріл», — згадує Артур. Боєць розповідає, що рота сиділа близько двох з половиною годин під вогнем з «Градів». Але при перших  пострілах з української сторони по рації передали, що прибули представники ОБСЄ, які вимагають припинити вогонь.

     Усі військові запевняють, що чекають наказу наступати і гадають, що по-іншому зупинити терористів не вдасться. «Який у нас настрій? Бойовий! Якщо перейдемо в наступ, то за місяць ми їх виженемо!» — каже поранений Йосип з Чернівців. Головна потреба військових — нове обладнання та техніка. «Всі БТРи тримаються на чесному слові! — розповідає Олексій. — Якось під час навчань їхали на кордон 70 кілометрів майже одинадцять годин! Машини ламалися через кожні кілька кілометрів. А ми ж — механізована бригада, маємо бути мобільними. А тепер, коли будуть морози, техніка може просто стати!» Тим, хто стоїть на передовій, потрібні дальноміри, тепловізори, засоби зв’язку, оптичні прилади, карти. Наразі на всю роту на передовій лише один тепловізор.

     Бійці радіють книжкам від газети «День» та фотоальбому з історичними вже світлинами зими 2013-2014 року, коли було запущено процеси змін у країні. Вони сподіваються, що ці зміни допоможуть створити міцну непереможну армію, бо наразі людська складова для неї вже є.

Альона СОКОЛИНСЬКА,  Харків

Книжки для «кіборга» Паші

Кожен пацієнт військового госпіталю в Луцьку має свою, часто драматичну, історію

22-річного Павлика Козбана з легкої руки волонтерки Наталі Толмачової прозвали «кіборгом»: він був серед захисників Донецького аеропорту. Ще майже дитина, а вже справжній герой. Як каже сама Наталя,  до Паші-«кіборга» приходить багато друзів, відвідують його й члени «Правого сектору», а також забігає багато дівчат-волонтерок. І всі сходяться в одному: цей невисокий міцний хлопчина  з позивним Данте — надзвичайно сонячний і добрий, з великим серцем і щирою душею українського патріота. Паша — інвалід із дитинства третьої групи, від народження мав заячу губу. Переніс в дитинстві багато операцій, тому був комісований і мобілізації не підлягав. Але це не завадило хлопцеві знайти «Правий сектор» і вирушити з ними в тренувальний табір, а потім і на фронт. Тренування, навчання на танкіста й чергування  давалися Павлові легко, адже він тривалий час займався в ковельському спортивному клубі «Аперкот» і має звання кандидата в майстри спорту з пауерліфтингу.

Сім’я в Паші, розказує волонтер, невелика, батько виїхав на проживання в Росію, зв’язок з родиною майже не підтримує й не розділяє прагнення сина воювати за Батьківщину. Сестра проживає в Києві, а в Ковелі, в маленькій однокімнатній квартирі, залишилася мама, військовий пенсіонер. Місячний дохід сім’ї — 800  гривень пенсії по інвалідності сина та 1200 гривень пенсії мами. Як на ці кошти ще й лікувати сина, який потребує довгої реабілітації? Сам же Павло — яскравий та енергійний, веселий і балакучий. Його мрія — мандрувати автостопом, побачити весь світ.  Незважаючи на  юний вік, хлопець мислить дорослими категоріями, вміє підтримати розмову, читає та багато роздумує.

«Він читає!» — радісно повідомляла Наталя Толмачова на сторінці волонтерів госпіталю в соціальній мережі. Адже «кіборг» зазнав важкого поранення в бою за Донецький аеропорт. Він дуже хотів потрапити саме на цей бойовий рубіж і виявив себе тут як справжній герой. Проте не можна було без сліз читати хвилюючу Наталину розповідь про те, як лучани доставляли хлопця зі сходу на Волинь. Спеціально за ним посилали реанімобіль. Начальник госпіталю хірург Олександр Хоменко сам оперував Пашу, виймаючи з його рани шматки берців, штанів і шкарпеток.  Під час операції боєць був притомний і тримався дуже мужньо, хоча пошуки осколка в живій рані  — заняття надзвичайно неприємне. Зараз Павло лікується в шпиталі, але мріє якнайшвидше повернутися до своїх друзів і продовжувати захищати Україну.

Нині без волонтерів неможливо уявити існування військового госпіталю в Луцьку. Вони тут дбають про все: від каструль, які потрібні були на кухню,  до операційного столу, який придбав благодійний фонд, бо до того в госпіталі були два столи виробництва 1968 та 1973 років. Госпіталь отримав автомобіль, дороговартісну медичну апаратуру, а вже прості, як кажуть, люди закупили й постільну білизну, й одяг для поранених. Бо ж багатьох із них з поля бою доставляли в чому прийдеться. Нині волонтери збирають кошти на апарат МРТ, адже возити поранених  в інші медичні заклади міста для діагностики досить незручно. Приміщення госпіталю — це колишній монастир тринітаріїв, будинок перебуває під охороною ЮНЕСКО як культурна спадщина. Тому тут височезні сходи, на яких через статус споруди ще й не можна облаштувати пандуси. Наразі благодійники вирішили поставити приставний ліфт. Адже на процедури чи на діагностику в іншу лікарню пацієнтів із поверхів доводиться носити на руках.

У госпіталі тепер часто бувають концерти, бо моральний дух треба підтримувати. Серед періодики, яку приносять лучани, завжди є й газета «День», одна з небагатьох, яка тримає руку на пульсі подій цієї неоголошеної війни. Альбоми про Майдан та книжку «Дня» «Україна Incognita. ТОП-25» ми мали передати начальнику госпіталю Олександрові Хоменку. Але реалії внесли зміни: операції, операції... І подарунок від «Дня» з вдячністю прийняла волонтерка (а взагалі — нотаріус) Наталя Слупко. Книжки читає не тільки Паша-»кіборг», а й інші хлопці. Бо рани заліковуються, а думати й робити висновки книжки дуже допомагають, каже вона.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

 Iван ГАЙДА: «Нам нелегко, але колегам важче...»

Начальник Військово-медичного клінічного центру Західного регіону — про  щоденну працю та готовність до важкої ситуації

На даний час військовим лікарям у Львові роботи поменшало. На момент запису інтерв’ю в установі  перебувало 34 поранені. Також — чотири травмовані (це — бійці, що зазнали не вогнестрільних травм). Чотирнадцять осіб доправили до госпіталю з гострими захворюваннями або загостренням хронічних захворювань.

Масово бійців приймають у медичному центрі з моменту активних дій, тобто з кінця червня.  Загалом за цей час — 729 осіб. Із них поранених — 465, травмованих — 154, хворих — 110 військових. Також, зазначає полковник Гайда, певне число хворих потрапляє до госпіталю повторно, на етапне лікування.

ВІЙСЬКОВА МЕДИЦИНА ВИЯВИЛАСЯ ГОТОВОЮ ДО ЦІЄЇ ВАЖКОЇ СИТУАЦІЇ,  ВВАЖАЄ ІВАН ГАЙДА,  НАЧАЛЬНИК ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНОГО КЛІНІЧНОГО ЦЕНТРУ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ / ФОТО РОМАНА БАЛУКА

Більшість — 60%  доправлених до Львова  із зони АТО — з пораненими кінцівками. Також доволі високий відсоток бійців із ураженням органів черевної порожнини, грудної клітки та судин.  Госпіталю ще 2007 року було визначено спеціалізацію,  це — нейрохірургія, судинна і кардіохірургія та травматологія. Тому до госпіталю й доправляли здебільшого бійців  із нейрохірургічною патологією (включно з пораненнями в хребет і голову)  — на лікування та відновне лікування. 

На жаль, зазначає пан полковник, є померлі. Цифри не озвучує: «Їх небагато». Не хоче називати й числа таких, що на все життя залишаться інвалідами: «Не на часі розмова — про це варто говорити після закінчення АТО». 

Вочевидь, варто сказати, що військовий госпіталь у Львові завжди був однією з найкращих лікувальних установ, яка зажила слави не тільки кваліфікованими лікарями, а й умовами, які створювали для пацієнтів. І, вочевидь, варто сказати про те, що військовий госпіталь як армійський підрозділ також зазнавав упродовж десятиліть нищення разом зі збройними силами — кажу передусім про мізерне фінансування та скорочення штату. В цьому контексті й намагаюся вести розмову з полковником медичної служби Іваном Гайдою.

— На жаль, упродовж 23 років належного ставлення до ЗСУ не було. Слава Богу, нарешті — шкода, що такою ціною, — всі  збагнули, що армія країні потрібна. Щодо того, в якому стані військова медицина... Я не жаліюся й ніколи не жалівся... Та й загалом, військові ніколи не жаліються, бо це — люди, котрі спроможні оцінити ситуацію й виконати завдання, котре перед ними ставиться. Військова медицина виявилася готовою до цієї складної ситуації. Проблеми були, є й будуть. Навіть при ідеальному забезпеченні. Передусім маю сказати про проблему кадрів — саме про скорочення кадрів у попередні роки. Цей процес називали по-різному: оптимізація, реорганізація... На 625 ліжок у нас сьогодні замало працівників. Не маю права називати цифри працюючих, але вважаю, що їх би мало бути принаймні удвічі більше. Ми дожилися до того, що не було молодших медичних сестер (санітарок. — Ред.).

«СЬОГОДНІ МАЄМО ПОТУЖНУ КОМАНДУ ФАХІВЦІВ  — ГРАМОТНИХ І НАЙКРАЩИХ В УКРАЇНІ»

— Як виходили із ситуації, коли прибуло стільки важких пацієнтів, і більшість — лежачих, котрим був потрібний постійний догляд?

— Трошки поліпшилася ситуація після анексії Криму, коли до нас прийшли лікарі-офіцери із сімферопольського та севастопольського госпіталів і нам дозволили збільшити штати. Також згодом я порушив перед Міністерством оборони, Міністерством соціальної політики, перед Верховною Радою питання про нові умови протезування військових і реабілітації військових інвалідів. Після вирішення питання нам ще додали штатних одиниць. І це хай трохи, але полегшило нам ситуацію. На сьогодні маємо,  особливо у відділенні відновлення та реабілітаційного лікування клініки нейрохірургії та неврології, потужну команду фахівців  — грамотних і найкращих в Україні. І репутація нашого госпіталю поступово відновлюється.

— За такої кількості важких пацієнтів як вдавалося вирішити проблеми з  медикаментами, перев’язувальними  та розхідними матеріалами, постільною білизною, засобами гігієни?..

— Щодо медикаментів, то було кілька шляхів наповнення нашої аптеки: централізовано (невеликий відсоток), децентралізовано  (тобто те, що ми могли купити собі по спецфонду), субвенціями від ЛОДА і ЛОР та Департаменту охорони здоров’я і коштом меценатів. Дуже допомагали в цьому процесі волонтери. І, до речі, вони також дуже допомагали із харчуванням, розхідними матеріалами та перев’язкою. Хоча з перев’язкою ми «виїжджали» за рахунок старих, ще радянських запасів. Як і з постільною білизною.

Щодо діагностичного обладнання, то воно в нас є, зокрема — два комп’ютерні томографи, але хотілося б мати магнітно-резонансний томограф. Як виходили із ситуації? Допомогу пропонували колеги з інших лікувальних установ Львова, де є МРТ: приймали й обстежувати наших хлопців у будь-який час доби. Щодо допомоги з-за кордону, то ми отримали функціональні ліжка. Інструментарій нам поставляли волонтери, але в основному ми користувалися нашими старими, добре збереженими запасами. 

«НЕНАЛЕЖНИЙ ПІСЛЯОПЕРАЦІЙНИЙ ДОГЛЯД МОЖЕ ЗВЕСТИ НАНІВЕЦЬ УСІ СТАРАННЯ НАЙВИЩОГО РІВНЯ ХІРУРГІВ»

—  Оперативне втручання — це лише половина справи. Для того, щоб хворий одужав, йому потрібен тривалий, а головне — кваліфікований догляд...

— Цілком слушне зауваження: неналежний післяопераційний догляд може звести нанівець усі старання найвищого рівня хірургів. Хочу подякувати середньому та молодшому медичному персоналові, котрий доглядав прооперованих. До важких хворих ми волонтерів не допускали. Але не відмовлялися від допомоги добровольців, коли пацієнти переходили з відділень інтенсивної терапії  у звичайні відділення. Перевагу, звісно ж, надавали родичам, які мали можливість доглядати за сином, братом чи батьком. На нашу думку, допомога близьких сприяє одужанню, вселяє впевненість і надію.

«ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ПОЧУВ ВІД СВОЇХ ПІДЛЕГЛИХ НАРІКАНЬ НА ПОНАДНОРМОВУ РОБОТУ»

— Знаємо, що зарплата медиків, а особливо — середнього та молодшого медичного персоналу, є невисокою. Чи не нарікали люди, котрим доводилося працювати чи не цілодобово, без вихідних, які мало отримують?

— Повірте зараз тому, що я говорю: жодного разу не почув від своїх підлеглих нарікань на понаднормову роботу і малу зарплату. Скажу більше: доволі велике число наших колег працювали на передовій — під «Градами» та мінами, щохвилини ризикуючи життям. Оперували, ампутували кінцівки, напряму переливали кров, на руках виносили поранених... І теж не нарікали!

— Хтось із ваших медиків отримав державні нагороди?

— Так, начальник відділення невідкладної медичної допомоги полковник Скуратівський і старший ординатор урологічного відділення полковник Кльофа.  Крім того, дехто з моїх військових здобув чергові військові звання, а дехто — позачергові.

— Військові люди — люди суворі й стримані, але... Чи був випадок, котрий особливо взяв за серце?..

— ...Їх було чимало. Надзвичайно гірко, коли робиться все від нас залежне, щоб врятувати життя, а не виходить. Нещодавно в нас був пацієнт, поранення якого перебігало алогічно. Ми працювали з ним, залучали найкращих колег-цивільних, але ніхто не міг збагнути, чому так відбувається. Хлопець помер... Не дожив до тридцяти. Та вони всі в нас молоді — привозять, зазвичай, 19-річних і трохи старших. Найстарший — 1962 року народження.

«НА ЖАЛЬ, НЕ МАЄМО СВОГО ПСИХІАТРИЧНОГО ВІДДІЛЕННЯ — НАМ ЙОГО КОЛИСЬ СКОРОТИЛИ»

— Зараз багато розмов точиться довкола того, що пораненим потрібна серйозна  психоемоційна реабілітація. Чи забезпечує госпіталь такий супровід? Та й загалом, чи справді бійцям потрібна допомога психологів?

— Так, потрібна. Чому? Та тому, що ніхто до війни їх психологічно не готував. На жаль, немає в нашій армії такої структури. У якому дусі нас всіх виховували 23 роки? Нема ідеї, нема мети... Ми жили в аморфному середовищі, не знали, чого хочемо й куди йдемо. Скасували в Україні строкову службу. Мами були раді. Але ж мало хто тоді думав про те, що в армії виховували мужчину, воїна, який би міг допомогти слабшому, жінці, старшій людині... А ми від цього відмовилися, натомість нічого не створили. Крім того, скільки в Україні неповних сімей, де хлопця виховують жінки, й це, здебільшого, бабусі... Із пораненими працюють госпітальні психіатри. Нажаль, не маємо свого психіатрично го відділення — нам його колись скоротили. Маємо психіатричний кабінет і двох лікарів. Допомагають волонтери -з Асоціації психологів Львівщини. Також приходять до хлопців священики. 

«КОЖНОГО ДНЯ МАЛИ БОРТ, ЯКИМ ДОСТАВЛЯЛИ ВІД 15 ДО 38 БІЙЦІВ»

— Іване Михайловичу, ви так спокійно про все розповідаєте, начебто весь цей час виконували звичайну планову роботу, начебто не було лавини важких і вкрай важких поранених, начебто ви були всім забезпечені...

— Ми кожного дня мали інтенсивне доправлення хворих. Кожного дня мали борт, яким доставляли від 15 до 38 бійців. Кожного дня привозили до нас пацієнтів поїздом чи автомобільним транспортом. Було складно, але ми знали, що ще складніше колегам із Харківського військового медичного центру,  який стояв у другому ешелоні госпіталів; із Дніпропетровського військового госпіталю, котрий скоротили далі нема куди; Обласній клінічній лікарні Мечнікова; як непросто було в мобільних госпіталях, зокрема в Одеському після Іловайської трагедії...  Уявіть собі: впродовж трьох годин — 120 поранених. Вертольоти стояли в каруселі... Так, нам було тяжко. Так, було таке, що мої лікарі, медсестри, а особливо — анестезіологи по кілька діб не виходили з операційних. Одначе кожного ранку на госпітальній конференції звучала фраза: «Нам нелегко, але колегам важче...» Зрештою, не могли ми опускати рук — бо хто б допомагав хлопцям? Вони дивилися на нас із упевненістю, вірою... До речі, багато хто просився на госпіталізацію саме до нас: «Хочемо до Львова». 

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів

Унікальний лікар – про унікальну операцію

«День» подарував полковнику медичної служби Олександрові Варченку свої книжкові новинки й розпитав, як він зберіг зір пораненому в АТО Романові Бовсунівському та в польових умовах допомагав іншим бійцям

 Ми прийшли до Вінницького військового шпиталю в чітко вказаний час. Піднялися на шостий поверх головного корпусу — тут розташована клініка щелепно-лицьової хірургії, стоматології, отоларингології та очних хвороб — і чекали на зустріч із полковником медичної служби Олександром Варченком. Саме цей лікар свого часу відновив обличчя та допоміг зберегти зір пораненому в АТО Романові Бовсунівському. Про цю унікальну операцію тоді писали всі газети, адже досі подібних в Україні не відбувалося...

Згадуючи про ту подію, ми й не зчулися, як за спиною пролунав серйозний чоловічий голос: «Кореспонденти? Швидко роздягайтеся!» — «Що ж ви так довго, давайте швиденько», — почувся черговий наказ. Будь-як одягнувши бахіли, ми підняли очі й побачили, що черговий лікар розпливається в усмішці.

Те, що у військових медиків все в порядку з гумором, ми вдруге переконалися, коли зустрілися з начальником клініки щелепно-лицьової хірургії, стоматології, отоларингології та очних хвороб Олександром Варченком. Від його історій не раз надривали животи колеги та підопічні — пацієнти. Їх він, як добродушний господар-батько, турботливо називає «синочками», каже, що по-іншому із цими хлопцями-героями просто не можна.

«У свої молоді роки вони побачили те, про що генералам навіть й не снилося, —  говорить полковник медичної служби. — Сам там був і бачив, як наші хлопці воюють. Медична бригада, яку я очолював, була прикомандирована до 17-ї танкової бригади й базувалася під Ізюмом Харківської області. Тоді там ще не було бойових дій, тільки війська стягувалися до східних кордонів, але позаштатних ситуацій вистачало, бо хворі є завжди. Найбільше здивувало те, що левова частка контрактників, які служать у війську, беззубі у прямому значенні цього слова. Живемо в «беззубій» країні. На жаль, вилікувати всіх не вдалося, бо стоматологові для цього треба стоматологічне крісло й цілий набір «причандалів», але елементарні маніпуляції здійснили.

Коли наша бригада повернулася зі сходу, до госпіталю почали надходити перші поранені з серйозними осколковими ураженнями. Досі ми не мали подібних випадків. Ще Пигоров писав, що лікар набиває свою руку в польових умовах, а справжню практику отримує тоді, коли в країні йде війна. І це правда. Адже щодня доводилося проводити по декілька оперативних втручань. Та, напевно, найунікальніший випадок був із Романом».

Це трапилося 19 липня поблизу Лисичанська Луганської області. Бригада, в якій служив Роман, впритул наблизилася до противника. Він поливав наших захисників вогнем із «Градів», мінометів, гранатометів. Помітивши, що одного з побратимів поранили, Роман схилився над ним, намагаючись допомогти. У цей момент він відчув оглушливий удар по голові й побачив яскравий спалах (кажуть, що швидше за все, це була осколкова розривна куля із автомата Калашникова). Першу допомогу бійцю надали на полі бою, потім направили до Харківського шпиталю, а звідти санітарним літаком до Вінниці.

«Романа доставили до нас уночі, на другу добу після поранення. Чому привезли до нас, а не в Одеський шпиталь, де лікують і консультують фахівці з інституту Філатова, я не знаю, — коментує Олександр Варченко. — Але коли я вперше побачив Романа, то, відверто кажучи, жахнувся — половини обличчя не було. Але ми не розгубилися. До операції готували майже тиждень. Складність полягала в тому, що рана була вогнестрільною, а такі не можна відразу зашивати. Треба почекати, щоб вона загоїлася, тканини відновилися. Причому травма була не тільки на оці. У Романа була роздроблена гайморова пазуха, вирвана кістка на обличчі, ушкоджена шкіра й повністю відсутня нижня повіка».

Лікарі здійснили неможливе: поставили замість роздроблених кісток титанові пластини. Очне яблуко, яке було повністю розчавлене, витягли. А дрібні металеві осколки зібрали за допомогою медичного магніту. Після цього взялися за відновлення кістки обличчя. Для цього використали титанову сітку, надійно її закріпивши. Вийшов міцний каркас, який утримував кісткові краї лобного та щелепного відростків лицьового черепа. Крім того, з титанової пластини змоделювали й ушкоджене дно очниці.

«Під час першої операції, яка тривала близько п’яти годин, ми також провели гайморотомію. Втручання проводила бригада лікарів — офтальмологи, лор, хірурги-стоматологи. Після вдалої операції Роман був два місяці на реабілітації, а зараз знову повернувся до нашого госпіталю, бо треба провести ще одне оперативне втручання — повністю відновити нижню повіку. Це, по суті, вже пластична операція», — каже Варченко.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Вінницькі військові медики мають чималий досвід лікування та відновлення таких хворих, як Роман. Лікар зазначає, що часто поранені в АТО вимагають від них проведення пришвидшеного курсу лікування, бо треба повернутися до бойових побратимів у стрій. І, хоч як це  дивно, найтяжчі рани в таких оптимістично налаштованих пацієнтів заживають швидше. Однак є й такі, що зазнали важких психологічних травм, це здебільшого бійці, котрі потрапили в оточення або залишилися живими, втративши десятки своїх бойових друзів. Таким пацієнтам, як каже полковник медичної служби, слід лікувати передусім рани душевні, бо поки душа жити не хоче, тіло до одужання не змусити.

Реабілітацію проходять і військові медики, які повернулися із зони АТО. Їм дають відпустки, а за потреби призначають лікування. На щастя, команда вінницьких військових медиків не втратила жодного свого фахівця. Лише один лікар був серйозно поранений і зараз перебуває на лікуванні за кордоном. За мужність і відвагу газета «День» презентувала вінницьким військовим медикам свої найновіші видання. Лікарі пообіцяли поділитися книжками із пацієнтами.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

Хлопці ще й досі воюють...

У Кіровоградському обласному госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни під медичною і психологічною опікою лікарів — понад 60 учасників АТО

На одній лавці біля Кіровоградського обласного госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної сидять старенькі бабусі й дідусі. На іншій, поряд — молоді хлопці, які слухають сумні пісні та курять цигарка за цигаркою. Ветерани тихенько гомонять, проводжаючи поглядом чоловіків у камуфляжі, зітхаючи і кашляючи. А хлопці... А хлопці не можуть наговоритися про війну.

«Так він під ГРАДами картоплю смажив», — сміється блакитноокий юнак із перебинтованою рукою. Він запрошує в гості, обіцяє розповісти купу історій про перебування в АТО і відповісти на всі запитання. Насправді ж веселощі у госпіталі — рідкість. Набагато більше хлопців (їх тут проліковано вже понад  сотню, а перебуває на лікуванні 61) ще й досі воюють — подумки, у снах, у підсвідомості.

Тут лікуються хлопці родом з Кіровоградщини або ж військові з третього полку спеціального призначення, який дислокується в Кіровограді. За словами головного лікаря госпіталю Геннадія СЯБРЕНКА, спеціалісти цього медичного закладу були готові до специфіки людей, які потраплятимуть сюди на лікування. «Ми взяли на себе і медичну, і психологічну опіку хлопців, адже займаємося проблемами учасників боїв, учасників локальних конфліктів, учасників Великої Вітчизняної. У нас були свої напрацювання з психологічної допомоги, медикаментозної, відновлення після травм та контузій. Великою частиною психологічної роботи зайнялися волонтери», — розповідає Геннадій Петрович.

Сьогодні в госпіталі пліч-о-пліч лікуються і афганці, і учасники бойових дій на cході України. Парадокс, але найкращими психологами для молодих хлопців, які пораненими повернулися з АТО, стали саме афганці: вони як старші колеги підтримують воїнів, розповідають, як адаптуватися до мирного життя і що головне — намагаються допомогти усвідомити, що в алкоголі не варто шукати розради. Усі хлопці, які лікувалися або ж лікуються в госпіталі, проходять систему психологічних тестів, щоб фахівці мали змогу визначитись зі своїм подальшим завданням. «Через тести вже пройшли понад сто бійців. Деякими результати ми відверто шоковані», — розповідає Геннадій Сябренко.

Голова обласного осередку Української асоціації з подолання наслідків психотравмуючих подій Анна КОЛЄВА (вона разом із колегами опікується психологічними проблемами учасників АТО) розповідає, що досить часто її підопічні й самі не усвідомлюють, що потребують психологічної допомоги.

«Наприклад, нещодавно мені о першій ночі телефонує хлопець, який повернувся з АТО. Ще тиждень тому він запевняв мене, що передзвонить, коли відчує потребу в психологічній підтримці. І ось він дзвонить і кричить у трубку: «Я сім днів не сплю, але я нормальний! Я служив! Я десантник!» Протягом 15 хвилин він волав і не міг заспокоїтися... Це той випадок, коли людині вчасно не надали психологічну допомогу», — розповідає Анна Колєва.

Геннадій Сябренко не називає імен та прізвищ хлопців, які тут лікуються. Переконує, що журналістська увага лише нашкодить: «Хлопці, які були в полоні, розповідають страшні речі. Є в мене один... Учора я слухав його, виводив з апатії. Він повернувся з іловайського котла разом із двома товаришами. Тобто, за його словами, живими залишилося троє з півтори тисячі військових. Це простий 19-річний юнак із райцентру, який потрапив у полон. Він розповідає, що росіяни і кадировці проходили повз нього катованого заради цікавості й кидали своє: «Как дєля?», а ДНРівці намагалися не залишити живого місця, прострелили ногу...  Я запитав у нього: «А що ж ти далі будеш робити після госпіталю?», а він мені: «Воювати!» Так от, він сім днів у нас лежав, а на восьмий день попросив психолога...»

Відволіктися від спогадів про пережите хлопцям допомагає бібліотека. Її фонд складає близько 4,5 тисяч книжок, але нові надходження, розповідає завідувач бібліотеки Наталя БОКУЛЯРОВА, — на вагу золота. Як тільки у лікарні з’явилися поранені учасники АТО, відразу попитом почали користуватися книжки історичної та військової тематики. Звичайно, «День» не залишився осторонь і передав до бібліотеки Кіровоградського госпіталю свої найсвіжіші видання — книжку «Україна Incognita. ТОП-25 « та фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка» — для бійців із вдячністю за наш захист та лікарів, які ставлять на ноги наших захисників.

P.S. За словами головного лікаря госпіталю, медичний заклад забезпечений усім необхідним, але від допомоги благодійників не відмовляються. На столі у Геннадія Сябренка лежить рахунок на операційний стіл, який коштує понад 36 тисяч гривень. Кожен, хто хоче допомогти госпіталю, в якому лікують Героїв, може телефонувати за телефоном приймальні: (0522) 34-11-30.

Інна ТІЛЬНОВА, Кіровоград

 «Медики і волонтери дбають про нас, як про рідних»

Якби українських бійців так забезпечували озброєнням і професійно керували ними на фронті, як це робиться в госпіталі,  війна давно б закінчилася, вважають пацієнти в Мукачеві

У день нашого приїзду в Мукачівський військовий госпіталь більшість палат, де лікуються бійці з АТО, були... порожніми. Усі ходячі пацієнти зібралися в актовому залі госпіталю на зустріч із учнями розташованої за 80 кілометрів від Мукачева Великоберезнянської гімназії. Гімназисти вручили свої подарунки, читали вірші, співали пісень, дякували не набагато старшим від них захисникам Вітчизни за їхню мужність і патріотизм.

У МУКАЧІВСЬКОМУ ГОСПІТАЛІ ЗАРАЗ — 54 УЧАСНИКИ АТО, ПЕРЕВАЖНО З ВОГНЕСТРІЛЬНИМИ ТА ОСКОЛКОВИМИ ПОРАНЕННЯМИ / ФОТО АВТОРА

«Такі події — не рідкість у нашому госпіталі, — каже його керівник підполковник медичної служби Ярема БЕКЕР. — У неділю наш «куратор» -волонтер Вожжов — організував для бійців екскурсію до Ужгорода, а тиждень перед цим -визначними місцями Мукачівщини. Хлопці побували в музеях міста, відвідали Святу літургію в Кафедральному соборі, де ужгородці зустріли їх щирими оплесками, а святі отці окропили святою водою, подарували молитовники та передали апостольське благословення.

За весь час бойових дій тут лікувалося 240 бійців. Зараз у госпіталі оздоровлюються 54 бійці АТО з різних міст України, переважно з вогнестрільними та осколковими пораненнями і психологічно-бойовими травмами. Усім необхідним — ліками, медикаментами, білизною, продуктами харчування — госпіталь забезпечено повністю. Усе, чого бракує або що просять хлопці, оперативно постачають волонтери. Вони також допомагають доглядати важких хворих, прибирати приміщення, організовують акції дозвілля», — каже Бекер.

«Ставлення до нас у госпіталі — чудове, — розповідає воїн 51-ї Володимир-Волинської бригади В’ячеслав ЛОГАЛЬ. — Лікування, догляд, харчування — на вищому рівні. Волонтери постійно влаштовують нам поїздки, концерти, балують цукерками, цигарками та іншими, не передбаченими розпорядком госпіталю, смаколиками». В’ячеслав каже: якби українських бійців так забезпечували озброєнням і професійно керували ними на фронті, як це робиться у госпіталі, — війна давно б закінчилася. Власний життєвий досвід дає підстави йому довіряти й завдячувати військовим медикам, а генералам і старшим командирам — ні.

Механік-водій 128-ї Закарпатської бригади Михайло Кобрин із Виноградова в зоні АТО був сапером, майже три тижні захищав Луганський аеропорт. При обстрілі «Градами» зазнав  осколкових поранень і п’ять днів чекав на меддопомогу під постійними обстрілами. До Мукачева потрапив після лікування в Харкові та Одесі. Каже, що всюди до поранених солдатів ставлення чуйне, але в Мукачеві — особливо.

Воїн 51-ї бригади Микола Деяк з Оноківців під Ужгородом пройшов крізь важкі кровопролитні бої під Іловайськом. Тут зазнав контузію і потрапив у полон до псковських десантників, які передали його терористам «ДНР». Після визволення з полону заліковує рани, потребує допомоги психолога. Твердить, що медики і волонтери дбають про них, як про рідних.

Щоб підтримати бійців  та медиків духовно та інтелектуально, «День» подарував пораненим хлопцям і персоналу госпіталю свої найсвіжіші новинки — фотоальбом «Люди Майдану. Хроніка» та книжку «Україна Incognita. ТОП— 25». Домовилися, що під час наступної зустрічі (а бійці також попросили передати їм газети з цим матеріалом) бійці поділяться враженнями від подарунків.

Насамкінець перебування в госпіталі ми завітали в палату добровольця батальйону територіальної оборони Львівщини Тараса Мельника з Радехівського району. Випускник  економічного факультету ЛНУ ім. І.Франка лейтенант запасу серед перших зголосився йти до армії захищати цілісність України. На початку вересня його відправили старшим гранатометної групи на Веселу гору. Біля Металіста на Луганщині бійці тербатальйону, залишившися без підтримки 1-ї танкової бригади, не могли зрушити, бо закінчилося пальне. 5 вересня група Т.Мельника взяла бензовоз і поїхала до них, але за Веселою горою потрапила в засідку терористів. Вісім із дев’яти бійців групи було поранено. Куля з ПКМ калібру 7,62 роздробила Тарасу гомілку — стопа трималася лише на шкірі. Група повернулася в Щастя, де першу допомогу Тарасу надав стрілець-санітар Олег Терещук. «Якби не він,  я б уже втратив ногу. Потім оперували в лікарнях Щастя, Харкова, а остаточну операцію зробили вже мукачівські хірурги 11 вересня. Тут настільки класно, що я навіть до Львова не хочу переводитися», — каже Тарас Мельник.

Молодий організм і кваліфіковані медики роблять свою справу — Тарас швидко видужує. Незважаючи на серйозне поранення, хоче стати професійним військовим у новій українській армії. Тепер більше переймається долею свого молодшого брата, який теж перебуває в АТО. Під час нашої розмови задзвонив мобільний телефон Тараса. Телефонував батько, який із волонтерами поїхав до молодшого сина й потрапив у... полон. У день публікації статті довідався: зусиллями побратимів-»афганців» батько Тараса Мельника вибрався з полону та благополучно дістався домівки.

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород