Шарж у газеті, куля в лобі

Карикатура — особливий газетний жанр. Малюнки світлої пам’яті Анатолія Казанського — талановитого карикатуриста «Дня» — мають здатність, за висловом головного редактора Лариси Івшиної, «розсувати час». Прикметно, що роботи, виконані Казанським ще 1997 року, є яскравими ілюстраціями і до теперішньої української дійсності. Пам’ятаючи про своїх, «День» уважно стежить також за творчістю іноземних карикатуристів, у тому числі російських. Художник з Камчатки Денис Лопатін здався нам цікавим, сміливим автором та певною мірою навіть безжальним до недоліків російської політичної еліти. Сьогодні ми подаємо його роботи, а також розмову з Денисом журналіста радіо «Эхо Москвы».

Цього року камчатський художник Денис Лопатін став дипломантом відразу двох визначних міжнародних конкурсів — один відбувся в Німеччині, інший — в Португалії. Причому португальський «World Press Cartoon» вважається найпрестижнішим у світі форумом майстрів шаржу і карикатури. Досі ніхто з російських художників нічого на ньому не вигравав...

На Батьківщині теж відзначали роботи Лопатіна. У його послужному списку чотири судові повістки за карикатури на камчатського віце-губернатора, виклик в прокуратуру за газетний комікс, попередження від комісії з нагляду за ЗМІ, заборонена виставка, а також букет усних погроз від чиновників різних рівнів...

— Денисе, ще кілька років тому твої малюнки регулярно публікувалися в камчатських газетах. Сьогодні їх можна побачити нечасто. Чому?

— Зараз такий час, що будь-яку газету можуть «притягнути» за що завгодно. Редактори просто не хочуть ризикувати. Тим паче, що в деяких видань через мої малюнки неприємності вже були. Місцеві політики «вигодувані» радянською пропагандою. Для них бути намальованим у карикатурному вигляді в газеті — це щось страшне. Вони за старим звичаєм думають, що це позначиться на їхній кар’єрі.

— Яким чином чиновники чинили тиск на редакторів?

— Зазвичай справа закінчувалася телефонними дзвінками з погрозами. Хоча один із віце-губернаторів «здогадався» надіслати в редакцію газети офіційного листа з вимогою припинити публікації шаржів і карикатур. Одного дня за справу взялася прокуратура. Мене викликали на допит, з’ясовували — чи мав я намір посіяти міжнаціональну ворожнечу? В Європі тоді розгорався карикатурний скандал після публікації малюнків на Пророка Мухаммеда. Ісламізм активно протестував, висував вимоги до влади. Я намалював комікс про те, на що перетворяться європейські міста, якщо всі вимоги протестуючих будуть виконані. Взагалі- то малюнок був безневинний. Мусульмани, в усякому разі, не висловлювали претензій.

— Тобі зустрічалися політики, яким подобалося, як ти їх змальовуєш?

— Я підозрюю, що потайки шаржам на себе завжди радів колишній камчатський губернатор Михайло Машковцев.

— Проте саме він свого часу намагався заборонити твою виставку?

— Як мені пояснили, афішу виставки він побачив буквально за дві години до її відкриття. І, що називається, рознервувався — кинув у бій важку артилерію в особі начальника Управління культури. Той прибіг у виставковий центр і у властивій йому нецензурній манері змусив зняти картини зі стендів. Це був 2005 рік. Ситуація на Камчатці тоді була відносно демократичною. Експозиція благополучно перекочувала в підвальне приміщення Будинку преси. Там виставка пройшла з величезним успіхом. І це не дивно — адже губернатор забезпечив чудову рекламу. До речі, сьогодні я розумію, що комуніст Машковцев, виявляється, був дуже волелюбним політиком у порівнянні зі своїми послідовниками.

— Жінок-політиків твої малюнки, напевно, обурюють сильніше, ніж чоловіків?

— Я вже і так прагну робити їх максимально гарними. Але вони все одно зляться. Віце-губернатор Третьякова, як мені сказали, погрожувала припинити фінансування газети, яка помістила шарж на неї. Отже, я розумію редакторів, які не публікують мої малюнки. Їх же можуть і рублем покарати. Зарплату журналістам нічим буде платити. Практично у всіх газет зараз є гачки, за які власті можуть їх зачепити. А ось який гачок у директора крайової бібліотеки, мені складно зрозуміти. Надавши приміщення під мою виставку, вона висунула умову — жодної політики й жодних шаржів на камчатських керівників. Напевно, гачки в деяких людей — у головах.

— Непросто живеться художникові на Камчатці?

— У інших російських регіонах я не жив, тому порівняти не можу. Але тут, принаймні, краще, ніж у Білорусі, де мені довелося працювати. Там, щоправда, цікавіше. Все чітко, як на війні: з одного боку — диктатор, з другого — незалежна преса.

— У Білорусі є незалежна преса?

— Є. Але виходить вона недовго. Як правило, один номер.

— Як ти ставишся до приголублених владою суперзірок радянської карикатури — Бориса Єфімова, Кукриніксів?

— У світовому масштабі вони, звісно, зовсім не зірки. Рівень шаржу і карикатури в радянській Росії був украй низький. Справжні майстри після революції втекли з країни. Кукринікси — талановиті художники, але й вони дуже програвали іноземним колегам. Що ж до Бориса Єфімова, то він ще при царі друкував свої картинки в гламурних журналах. А надалі якимсь унікальним чином примудрявся підстроюватися під будь-яку владу. Його творчість ідеально відображала кожен зигзаг генеральної лінії партії. А в перебудову він устиг ще й позбиткуватися з партапаратників. Мене завидки беруть, звісно, що Єфімов прожив 108 років. Але як він їх прожив? Завжди був флюгером. Як на мене, це крайня точка в діапазоні творчих біографій художників. Інша крайність — латиноамериканські карикатуристи, які встигали намалювати один шарж на диктатора, діставали кулю в лоба й залишалися в історії. Вони мені, безумовно, ближче, ніж Борис Єфімов. Та й до цього краю доходити б не хотілося.

— Правда, що шарж — це найскладніша форма портрета?

— Лише в тому випадку, якщо він зроблений якісно. Коли малюєш шарж, треба завжди уявляти справжній образ людини і на його основі створювати новий образ — гротесково-перебільшений. Зробити це не так вже просто.

— Замовники шаржів висловлюють які-небудь незвичайні побажання?

— Подарункові шаржі люди, зазвичай, замовляють своїм близьким. І, природно, хочуть, щоб вони виглядали красиво. Часто доводиться просто малювати портрет людини, але з маленьким тільцем. Ще краще, якщо ця людинка робить що-небудь смішне. До речі, іноземці, навпаки, невдоволені, коли їх недостатньо шаржують. Західні художники до нестями спотворюють риси обличчя. Якщо, наприклад, малюють футболіста Рональдіньйо, який має кінську щелепу, то на шаржі вона просто волочиться по землі. Якщо малюють Обаму, то він схожий на Чебурашку.

— Ти коли-небудь малював шарж, щоб комусь помститися?

— Ні. Та так, напевно, й не вийшло б. Емоції все-таки потрібні високі.

— Тобто, коли ти змалював обличчя функціонера «Единой России» у формі дупи, тебе високі емоції надихали?

— Вважаю, що глядач розгледів другий сенс цього малюнка. Дупа — це метафора суспільної та політичної діяльності чиновника-єдинороса.

— Спасибі за бесіду, Денисе. Можеш на прощання розповісти анекдот, який тобі здається смішним?

— Краще я розповім не анекдот, а епізод з історії. Батько Александра Македонського — Філіпп — ішов зі своєю армією через Балкани когось завойовувати. Треба було зупинитися на нічліг, і Філіпп запропонував для стоянки дуже красиве і мальовниче місце. Але помічник сказав, що зупинятися в цьому місці не можна, оскільки довкола немає трави, отже, віслюкам з обозу не буде чого їсти. «Ось наше життя: живемо так, щоб ослам було до смаку», — відповів Філіпп.