Чудове місто Миргород

Невелика, обсягом у 60 сторінок, «Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем» — завершальна у знаменитій гоголівській збірці «Миргород» (1835 р.; ще восени 1834-го повість була вперше надрукована в альманаху відомого книговидавця А.Смірдіна «Новоселье»). Є підстави вважати, що цьому твору Миколи Васильовича в певному розумінні «не пощастило». У свідомості багатьох сучасників повість залишилася як своєрідний «пікантний анекдот», весела, забавна історія (хіба що трохи не відповідає загальному «сміховому» настрою дещо похмурий епілог...). Щоправда, ще звучали докори автору за те, що він зосередив свою увагу на буденних, навіть низьких сторонах життя. Газета «Северная пчела» (Санкт-Петербург) обурено запитувала: «Навіщо ж показувати нам це дрантя, це брудне лахміття, хоч як би воно майстерно було представлено? Навіщо малювати неприємну картину заднього двору життя й людства без будь-якої видимої мети?». Отже, з одного боку, перед нами — забавна «дрібничка», а з іншого — картина, змальована в повісті, «неприємна». Якою мірою це так? Спробуємо розібратися.

Передусім варто зауважити, що це — твір глибоко український, один із найбільш українських у Гоголя. І річ не тільки в тому, що повість дуже густо насичена місцевими полтавськими реаліями (починаючи зі славнозвісного опису миргородської «удивительной лужи», «единственной, какую только вам удавалось когда видеть! Она занимает почти всю площадь. Прекрасная лужа! Домы и домики, которые издали можно принять за копны сена, обступивши вокруг, дивятся красоте ее» і закінчуючи звучними прізвищами: двох головних героїв — Перерепенко і Довгочхун — а ще: Антон Прокопович Голопузь, козак Дорофій Бокитько...). Повість вписана (дуже тонко!) в національний історичний контекст і виводить на сцену низку колоритних українських характерів. Людина, яка знає минуле України, може дізнатися чимало цікавого.

Зав'язка сюжету (знаменита горезвісна сварка) дуже точно локалізована у часі: дія відбувається літом 1810 року. Обидві основні дійові особи, Іван Іванович Перерепенко та Іван Никифорович Довгочхун, потомствені дворяни , чим обидва дуже пишаються, часто наголошують на своїй «честі» та «званні» (день народження Івана Івановича записаний в особливій метричній книзі, що знаходиться у церкві Трьох Святителів, «равно как и день крещения»). По ходу дії автор демонструє нам старий мундир Івана Никифоровича («дворянський», «з гербовыми пуговицами» та «отъеденным воротником»), потім «синий козацкий бешмет, который шил себе Иван Никифорович назад тому лет двадцать, когда готовился было вступить в милицию и отпустил было уже усы». З того ж ряду — добротна, але вже дещо проржавіла рушниця, що належала все тому ж пану Довгочхуну (через суперечку з приводу цієї рушниці, яку Іван Іванович, як відомо, пропонував виміняти на буру свиню та два мішки вівса, і почалася горезвісна сварка...).

Отже, повість ненав'язливо, непомітно, небагатьма словами, але дуже акуратно вплетена в тканину історії. Перед нами — нащадки давніх козацьких родів, а нині — миргородські поміщики-обивателі, дрібномаєтні дворяни, вірні піддані Російської імперії. Починаючи з часів Катерини II тисячі й тисячі таких новоспечених дворян (а ще зовсім недавно — козаків) стали з насолодою господарювати на плідних землях Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини... Яким же змальовує Гоголь світ патріархального Миргорода?

Передусім у цьому світі патологічно величезне місце відводять двом речам: власності (у нашому випадку — дрібної) та заздрості . Віртуозно вигаданий Гоголем оповідач, від імені якого ведеться розповідь, звичайнісінький миргородський обиватель, навіть і не приховує своєї прямо-таки гарячкової заздрості до Івана Івановича, власник «славной, отличнейшей» бекеши («Господи боже мой! Николай Чудотворец, угодник божий! Отчего же у меня нет такой бекеши!»). Іван Іванович Перерепенко свариться зі своїм нерозлучним другом Іваном Никифоровичем Довгочхуном, власником уже згаданої рушниці, не сторгувавшись із ним про ціну рушниці (або її обміні); свариться так, що незабаром подає прохання до суду, де клопочеться, щоб колишнього друга «яко повинного в зажигательстве, в оскорблении моего чина, имени и фамилии и в хищническом присвоении собственности, а паче всего — в подлом и предосудительном присовокуплении к фамилии моей названия ГУСАКА, ко всысканию штрафа присудить и самого, яко нарушителя, в кандалы забить и, заковавши, в городскую тюрьму препроводить» ... Не поділили власність (рушницю!) Не відстає й Іван Никифорович, прямо вимагаючи відправити колишнього приятеля не кудись, а до Сибіру...

Заздрість до речей заслоняє розум — ось про що «смішна» повість Гоголя. Мимоволі думається: адже якщо допустити, що подібна психосоціальна ситуація відтворювана й нині, то сучасний Іван Никифорович, можливо, і не марнуватиме час на судові тяжби, а просто «замовить» недруга (багатства, можливо, й більші, ніж у гоголівського прототипу, та спосіб і масштаб мислення — ті самі; нехай навіть йтиметься не про рушницю, а про солідну валютну суму — злоба, ненависть ті самі...). Але повернімося до «чудового» міста Миргорода, «честю» та «окрасою» якого були вже знайомі нам «два почтенные мужа». Що ще ми можемо сказати про нього?

Миргородці поважають «освіту» й науки, але блискучим зразком їхнього мислення слугує міркування оповідача гоголівської повісті: «Пронесли было, что Иван Никифорович родился с хвостом назади. Но эта выдумка так нелепа и вместе гнусна и неприлична, что я даже не почитаю нужным опровергать ее перед просвещенными читателями, которым без всякого сомнения известно, что у одних только ведьм, и то у весьма немногих, есть назади хвост, которые, впрочем, принадлежат более к женскому полу, нежели к мужескому» . Легко сміятися над такою «освіченістю». Але чи на висоті деякі наші сучасники, які вірять у магію, екстрасенсів, полтергейст та інші паранормальні речі?

У Миргород без «подношений» (читай — хабарів!) не вирішуються навіть найдрібніші судові справи, у місті процвітає корупція. Але з якою незрівнянною іронією показує це Гоголь! «На площадь выступает крыльцо (миргородського повітового суду — І.С. ), на котором часто бегают куры, оттого что на крыльце всегда почти рассыпаны крупы или что-нибудь съестное, что, впрочем, делается ненарочно, но единственно от неосторожности просителей». Ясно — до установи невпинно йдуть хабародавці, «приправляючи» свої прохання різними підношеннями — харчем, крупами тощо. Але гоголівському оповідачу неначе до цього немає діла: він готовий докоряти лише «необережності прохачів». Але саме хабарництво є природним.

А миргородський городничий... Він на щоденних рапортах запитує «квартальних», чи знайшовся дев'ятий гудзик від його мундира, що відірвався два роки тому! Але головне — ця втрата має для нього не менше значення, ніж проблема міського благоустрою. І чи такі вже абсурдні (на цьому тлі) взаємні тяжби Івана Івановича та Івана Никифоровича, що тривають понад 20 років... Нагадаємо: прослухавши гоголівську повість, Олександр Пушкін наприкінці читання став дуже похмурим і сказав: «Боже, яке сумне видовище — наша Росія!» Але слід уточнити: дія повісті відбувається не у власне Росії, а в українському Миргороді на Полтавщині, в рідних місцях Гоголя! Письменник дає нам блискучий урок: будь-якій нації можна й потрібно подивитися на себе з боку, побачивши усе найгірше в собі «в дзеркалі сміху». І чи так уже важливо, що події, про які йдеться, сталися майже 200 років тому...

Микола Васильович писав: «Смех — великое дело: он не отнимает ни жизни, ни имения, но перед ним виновный — как связанный заяц». І трагічно фарсова історія поважних громадян «чудового Миргорода», цих двох «існувачів» — блискучий доказ цього.