Чи була та імперія «нашою»?

З якогось дива досі точаться дискусії між фаховими істориками на тему — а чим же була радянська Україна в СРСР? Одні стверджують, що окупованою територією, другі — що колонією, треті — що «слов’янською республікою» з особливим статусом, четверті — що одним із творців Радянського Союзу.

Усі ці дискусії не є суто академічними, вони виносяться на широкий загал, у них бере участь чимало представників громадськості, а головне — історики, які є їхніми учасниками, зазвичай працюють викладачами вишів, тобто з дня у день формують світогляд тисяч і тисяч студентів. А разом із тим певна частина цих істориків прямо чи опосередковано співпрацює з урядовими структурами, політичними партіями й окремими депутатами. Інакше кажучи, йдеться про формування політичного курсу Української держави на основі розуміння її минулого, про національну історичну пам’ять, що задає новим поколінням дороговкази в майбутнє.

Для того, щоб зробити правильні висновки, потрібні факти. Не поодинокі, а взяті й осмислені системно. Бо ж інакше може трапитися те, що трапилося з одним із провідних українських істориків, який наголосив, що у формуванні СРСР, мовляв, «Українська Республіка» (такий термін був ним ужитий) відіграла чи не основну роль. Ба більше, підкреслив він, радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її, на його думку, позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах — репресіях, колективізації, Голодоморі. «Зрештою, в Україні діяла не «советская власть», а радянська влада, яку будували «наші» — Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними», — було сказано цим істориком.

Хтось обуриться, хтось посміється, хтось погодиться зі сказаним... Але перш, ніж виявляти свої емоції, звернімося до численних фактів, які щедро надає та частина компартійної статистики, що була з недогляду Кремля та Луб’янки опублікована в минулі десятиліття. Ця статистика засвідчує, що у творенні СРСР ніякої «основної ролі» УСРР та українці не грали і грати не могли відповідно до реальної структури влади у більшовицькій державі — ця роль апріорі була зарезервована за політбюро ЦК РКП(б), в якому за всю його історію число українців за походженням не перевищувало 10% (і то майже виключно за рахунок часів після смерті Сталіна); що етнічний склад КП(б)У та керівних структур УСРР на період утворення СРСР (грудень 1922 — липень 1923 років) категорично не відображав етнічний склад населення; що серед генсеків й перших секретарів ЦК КП(б)У/КПУ аж до 1953 року не було жодного українця, а деякі перші особи (Хрущов, Мельников) узагалі не знали української мови — і так далі, і таке інше.

Отже, красномовна партійна статистика.

РАДЯНСЬКА ДОБА: УКРАЇНА БЕЗ УКРАЇНЦІВ?

1923 року в УСРР у колегіях республіканських наркоматів українців було тільки 12%, в держапараті в цілому — 14%. Серед членів і кандидатів у члени КП(б)У українців було «аж» 33%, а серед слухачів Комуністичного університету імені Артема у Харкові (тобто «кузні» майбутньої партійної еліти) українці за походженням становили 23%. 1926 року результатом політики українізації стало збільшення кількості українців у колегіях республіканських наркоматів до 38%, серед слухачів університету імені Артема — до 46%, а в лавах КП(б)У — до 47%. Це також різко дисонувало з етнічним складом населення, але дещо пом’якшувало загальне невдоволення політикою союзного центру.

Утім, цифри ці значною мірою були «дутими»; скажімо, саме в ті роки молодий активіст Леонід Брежнєв, щоб зробити комсомольсько-партійну кар’єру, записався до числа українців, не маючи на це жодних підстав. Якщо Микита Хрущов, який ніколи не вважав себе українцем, водночас мав певний сентимент до України — любив поезію Шевченка, витягав з-за ґрат діячів української культури та дослухався до українських науковців, зокрема, на підставі їхніх аргументів заборонивши на початку 1960 будувати на київській Оболоні атомну електростанцію, то Леонід Брежнєв жодних українських сентиментів не мав, і не випадково восени 1965-го він «творчо» ознаменував річницю свого приходу до влади у Москві масовими арештами української інтелігенції та запровадженням політики посиленої русифікації України. А ще у зрілі роки, вже на посаді генсека (це зафіксовано численними свідками), він постійно у сімейному колі та серед друзів збиткувався з української мови.

Але Брежнєву, який розпочинав кар’єру в радянській Україні і якому було до певного часу вигідно вважатися українцем, в цьому плані пощастило. З квітня 1938 року в паспортах, свідоцтвах про народження й інших офіційних документах, графу «національність» почали заповнювати не зі слів і не за бажанням самих громадян чи їхніх батьків, як це робилося раніше, а на підставі офіційних паперів з інформацією про національну належність батьків. Це істотно допомогло потім нацистам на окупованій ними території винищувати євреїв; при цьому, як завжди в СРСР, існували винятки на користь «першої серед рівних» нації: в число росіян українців і білорусів переводили без жодних проблем, особливо, коли йшлося про тих, хто народився в межах Російської Федерації. Космонавт Георгій Гречко вже у 1990-х жартував: «Ким міг виявитися я, народжений у Ленінграді син білоруса та українки? Звичайно ж, росіянином». Іншими словами, Кремль вирішив, що українців і білорусів уже достатньо, пора збавляти їхнє число.

Власне, нова хвиля деукраїнізації (перша прокотилася у 1932—1933 роках і була поєднана з Голодомором) піднялася за рік до цього, 1937-го. На той час із 12 областей УСРР тільки Донбаська мала російськомовну обласну газету. З ініціативи одного з найближчих до Сталіна членів ЦК ВКП(б) Лева Мехліса Кремль розпорядився з 20 грудня 1937 року розпочати випуск всеукраїнської газети російською мовою, а в Харкові, Одесі, Миколаєві, Дніпропетровську — й обласних щоденних російськомовних газет.

Тоді ж, 1937-го року, було прийняте рішення розформувати національні частини Червоної армії. У числі інших у ній були й українські територіальні формування. Зауважу, що в оборонній війні такі формування дуже ефективні, бо добре знають територію, яку захищають, і спираються на активну підтримку місцевого населення. У цих формуваннях команди віддаються національними мовами, і командний склад у них теж відповідний. І справді: у 1920-ті у Харкові працювала Школа червоних старшин, була розроблена українська військова термінологія (охочі можуть з нею ознайомитися хоча б у написаних Миколою Трублаїні на початку 1930-х нарисах про маневри). Все це радикально змінюється, коли підготовка до походу Червоної армії на Захід вступає в остаточну фазу, а сама ідея оборонної війни стає «ворожим шкідництвом». Для агресивної війни потрібні «універсальні солдати». Тому з середини 1930-х у школах запровадили обов’язкове вивчення російської мови, а 1940 року вийшла постанова про організацію навчання російській мові призовників, які нею не володіли чи володіли недостатньо. Іншими словами, у другій половині 1930-х хоча б номінально інтернаціональна Червона армія крок за кроком перетворювалася на російську армію. Це зауважив з-за меж СРСР і творець цієї армії, а з кінця 1920-х — політемігрант Лев Троцький: «Офіційна ідеологія нинішнього Кремля апелює до подвигів князя Олександра Невського, героїзму армії Суворова-Римнікського чи Кутузова-Смоленського, заплющуючи очі на те, що цей «героїзм» спирався на рабство і темряву народних мас і що саме з цієї причини стара російська армія виявлялася переможною тільки в боротьбі проти ще більш відсталих азіатських народів чи слабких і струхлявілих прикордонних держав на Заході. При зіткненні ж із передовими країнами Європи доблесне царське воїнство завжди виявлялося неспроможним». «Официальная идеология нынешнего Кремля апеллирует к подвигам князя Александра Невского, героизму армии Суворова-Рымникского или Кутузова-Смоленского, закрывая глаза на то, что этот «героизм» опирался на рабство и тьму народных масс, и что именно по этой причине старая русская армия оказывалась победоносной только в борьбе против еще более отсталых азиатских народов, или слабых и разлагающихся пограничных государств на Западе. При столкновении же с передовыми странами Европы доблестное царское воинство всегда оказывалось несостоятельным». 1941-го наслідки цієї посиленої ідеологічної обробки повною мірою виявлять себе...

Утім, у Сталіна було Радінформбюро, яке несло в маси правду і лише правду.

Далі буде