Два нацiоналiсти, або «Фашист» Степан Бандера та «російський патріот» Iван Iльїн

Коли в Кремлі відчули реальну небезпеку поширення впливу Майдану на територію Росії, з вуст В. Путіна та його «вірнопідданих» почастішали звинувачення України у потуранні неонацизму. Використовуючи аргументи періоду холодної війни, російська верхівка через потужні інформаційні ресурси почала робити все аби переконати світ у тому, що в Україні до влади рвуться «націоналісти», «неонацисти», «антисеміти», «русофоби», «ідейні послідовники Бандери — прихвосня Гітлера». Із цією метою в Київ був навіть направлений пропагандистський десант «Всесвітнього конгресу російськомовного єврейства», щоб представити терміново видану в Москві «Білу книжку нацизму», де стверджується, що в Україні відроджується фашизм, який несе загрозу виникнення Третьої світової війни з нашої території!

Найбільш поширеним пропагандистським кліше стало звинувачення України у спробах домогтися історичної та правової реабілітації ОУН-УПА, героїзації лідерів українського національно-визвольного руху 30 — 50-х років ХХ століття. Ясна річ, російським історикам й політикам «нєвєлєно» ставити під сумнів сталінсько-беріївські пропагандистські штампи, не кажучи вже про можливість врахування історичного контексту в оцінці видатних учасників українського національно-визвольного руху. Марно також чекати від них сприйняття аргументів на користь того, що боротьба мельниківців, бульбівців, бандерівців за незалежність України мала не тільки антирадянський, а й антифашистський характер; що на ідеологічному підгрунті між ними виникали запеклі та кровопролитні конфлікти; що зі зміною обстановки на фронтах Другої світової війни пріоритети коригувались; що у складі УПА воювали представники різних національностей та армій, нагороджені радянськими орденами та медалями, а принаймні один з них був Героєм Радянського Союзу; що ставлення Сидора Ковпака, Семена Руднєва та інших прославлених організаторів радянського партизанського руху в Україні до «української партизанки» було далеко не однозначним.

•  Дискусії з російськими опонентами в пресі та на різноманітних телевізійних шоу, як правило, починалися й закінчувалися навішуванням ярликів «зрадники», «колабораціоністи», «союзники фашистів» тощо. Було очевидним, що в Росії, за наявності колосальної кількості розкиданих по різних відомствах архівних матеріалів, відсутнє бажання наблизитись до об’єктивної оцінки діяльності ОУН-УПА; факти співробітництва сталінського й гітлерівського режимів до 22 червня 1941 року свідомо приховуються; причини перебування Степана Бандери з 1942 по 1944 роки у концтаборі Заксенхаузен, страти О. Теліги, О. Ольжича, репресії щодо їхніх соратників під час німецько-фашистської окупації України замовчуються. А коли ж В. Путін особисто публічно принизив внесок українського народу в Перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941 — 1945 років, стало зрозумілим, що така позиція російської правлячої еліти є елементом державної політики. Парадоксально, але до такої ортодоксальної позиції Російської Федерації в Україні вже почали звикати. Ми поблажливо сприймаємо, як непереборний рецидив імперського мислення, вживання російськими політиками прийменника «на Україні» замість «в Україні», кепкуємо з нерозуміння ними різниці між «бандерівцями» — послідовниками одного з лідерів українського націоналістичного руху Степана Бандери й «бендерівцями», ймовірно, мешканцями міста Бендери або фанатами Остапа Бендера з «Дванадцяти стільців», «Золотого теля» І. Ільфа і Є. Петрова, чи персонажа популярного американського мультиплікаційного серіалу «робота Бендера». І навіть обмовка постійного представника РФ в ООН Віталія Чуркіна, який під час виступу на засіданні Ради безпеки ООН переплутав командувача УПА Романа Шухевича з першим головою Верховної Ради незалежної Білорусі Станіславом Шушкевичем, потішила й гострих емоцій не викликала.

Однак після одностайного схвалення депутатами Федеральних Зборів РФ дозволу на війну з Україною й анексії Криму задля перетворення півострова на військову базу, у взаємовідносинах двох слов’янських народів відбулися тектонічні зміни, які вимагають від українського суспільства адекватної реакції на все, що відбувається в Росії.

Після стабілізації обстановки в Україні нас неодмінно чекає ретельний «лабораторний аналіз» та професійна «робота над помилками», допущеними при формулюванні основних загроз національній безпеці держави. Що це було, черговий прояв малоросійської хуторянської ментальності чи, можливо, виконання волі «стратегічного партнера», покаже час. Утім, не менш, а можливо, й більш важливим для розуміння логіки прийняття стратегічно важливих рішень слід вважати дослідження духовних та ідеологічних мотивів, які були використані російським керівництвом при визначенні основних засад зовнішньополітичного курсу сучасної Росії. Це дасть змогу зрозуміти, як можна відвертою брехнею виправдовувати месіанське прагнення керівництва Росії захистити «принижене російськомовне населення України», насамперед «багатостраждального Криму», від погромів, знищення храмів, інших православних святинь та синагог. Тим більше що Кремль активно використовує ці аргументи не лише для масованої інформаційної атаки на мільйони й без цього зомбованих путінською пропагандою жителів Росії, а й у переговорах з Генеральним секретарем ООН, членами Ради Безпеки ООН, лідерами держав СНД, Євросоюзу, США, Китаю, Індії та іншими.

•  Як відомо, одним із учених, чиї концептуальні погляди були активно використані кремлівськими політтехнологами для формулювання оновленої «російської національної ідеї», став філософ, юрист, письменник і публіцист, противник комунізму й більшовизму Іван Олександрович Ільїн (1883 —1954), який з 1922 року і до кінця своїх днів прожив в еміграції.

Як переконаний прихильник сильної авторитарної національної держави, І. Ільїн твердо й послідовно відстоював єдність Росії, устої народності, державності і православ’я, гостро критикував плани Заходу «розчленувати державу», впевнено говорив про «самостійний шлях» Росії до демократії, зауважував важливість легітимності влади, непорушності приватної власності, високої правосвідомості населення.

До початку перебудови ім’я І. Ільїна в СРСР майже не згадувалося. Це й не дивно, адже І. Ільїн свого часу відзначився тим, що нищівно розкритикував філософську працю «Матеріалізм і емпіріокритицизм» свого однофамільця Вл. Ільїна, під псевдонімом якого приховувався В. Ульянов (Ленін). Цікаво, що вождь світового пролетаріату поціновував науковий дар свого давнього опонента. 1922 року перед висланням І. Ільїна з Росії на сумнозвісному «філософському пароплаві» В. Ленін написав Ф. Дзержинському записку такого змісту: «Ільїн хоча й не наш, але талановитий, відпустіть».

•  Попри те що творчий доробок І. Ільїна перевищує 50 книжок й понад 1000 статей російською, німецькою, французькою й англійською мовами, перші праці І. Ільїна почали публікуватися в Росії тільки 1989 року. Лише за підтримки влади наукова спадщина І. Ільїна стала в Росії надзвичайно популярною. Особиста бібліотека й архів І. Ільїна 2006 року були перевезені з Мічиганського університету (США) в Москву до Наукової бібліотеки МДУ імені М. В. Ломоносова, а, починаючи з 1993 по 2008 роки в Росії видано 28 томів його вибраних творів. Вслід за В. Путіним, який 2005 року активно використовує уривки з творів І. Ільїна у своїх публічних виступах та статтях, його праці почали синхронно цитувати лідер КПРФ Г. Зюганов, голова конституційного суду РФ В. Зорькін, колишній генеральний прокурор РФ В. Устинов та інші. До особистості І. Ільїна у своїх творах зверталися О. Солженіцин, М. Міхалков, В. Распутін, документальні фільми про нього транслюються на центральних каналах Росії, його ім’я присвоюється навчальним закладам, відкриваються меморіальні дошки.

Переконаний, що виключно росіянам вирішувати, кого з видатних співвітчизників вважати месією, ідеологом, творча спадщина якого допомагає їм шукати відповіді на споконвічне питання про роль і місце Росії в сучасному глобалізованому світі, сформулювати основні орієнтири проекту розвитку посткомуністичної держави. Слід з розумінням, на мій погляд, ставитися також до встановлення російською владою певних обмежень на доступ до інформації про окремі факти з біографій видатних діячів минулого, замовчувати чи навпаки популяризувати їхні вчинки. Однак коли президент донедавна «братської держави», з метою інформаційного забезпечення воєнної агресії, особисто очолив пропагандистську кампанію із навішування ярликів «фашисти», «неонацисти», «антисеміти» на сотні тисяч громадян України, важливо привернути увагу до деяких маловідомих фактів з життя І. Ільїна та його теоретичних поглядів. Це видається надзвичайно важливим, оскільки І. Ільїн вважається «інтелектуальним наставником» В. Путіна, а вплив цього політика на процеси громадсько-політичного життя Росії вже десятиліття є домінуючим.

Так, російськими засобами масової інформації та пропаганди робляться спроби зробити з І. Ільїна такого собі непримиренного борця з фашизмом, жертву радянського і гітлерівського режиму одночасно, якого переслідувало гестапо й змусило тікати у 1938 році з фашистської Німеччини до нейтральної Швейцарії. Водночас замовчується, що насправді ж ставлення самого І. Ільїна до ідеології й практики німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму було м’яко кажучи, своєрідним й коригувалося залежно від розвитку історичного процесу.

•  Проживаючи з 1922 по 1938 роки у Німеччині, І. Ільїн був свідком перемоги націонал-соціалістів і, як учений, не міг обійти увагою «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, «Доктрину фашизму» Беніто Муссоліні та інші програмні документи цієї людиноненависницької ідеології. Але залишається загадкою, чому філософ такого масштабу у статтях «Листи про фашизм» (1925 — 1926 роки), «Про російський фашизм» (1928 рік), «Націонал-соціалізм. 1. Новий дух» (1933 рік) та інших творах демонстрував прихильність до фашизму, відверто захоплювався діячами цього руху, схвалював їхню тверду послідовність у боротьбі з інтернаціоналізмом, комунізмом та більшовизмом, уникав критики печерного антисемітизму нацистів. Навіть після Нюрнберзького процесу, на якому були викриті й засуджені нелюдські злодіяння нацистів, І. Ільїн, аналізуючи у статтях «Стратегічні помилки Гітлера» і «Про фашизм» причини виникнення й поразки фашизму, не зміг приховати свого позитивного ставлення до його антикомуністичної спрямованості:

•  «Фашизм виник як реакція на більшовизм, як концентрація державно-охоронних сил направо. Під час настання лівого хаосу й лівого тоталітаризму — це було явищем здоровим і необхідним... Фашизм правий, оскільки шукав справедливих соціально-політичних реформ... виходив із здорового національно-патріотичного почуття, без якого жоден народ не може ні утвердити свого існування, ні створити свою культуру»;

«Європа не розуміє націонал-соціалістичного руху. Не розуміє й боїться. І від страху не розуміє ще більше. І чим більше не розуміє, тим більше вірить усім негативним чуткам, усім розказням «очевидців»;

«Видаляється все, причетне до марксизму, соціал-демократії; видаляються всі інтернаціоналісти й більшовизани; видаляється більшість євреїв»;

«Я категорично відмовляюсь розцінювати події останніх трьох місяців у Німеччині з точки зору німецьких євреїв, урізаних у їхній публічній правоздатності, у зв’язку з чим постраждалих матеріально чи навіть тих, хто залишив країну. Я розумію їх духовний стан; однак не можу перетворити його в критерій добра й зла, особливо при оцінці й вивченні таких явищ світового значення, як німецький націонал-соціалізм»;

«Я відмовляюсь висловлювати міркування про рух німецького націонал-соціалізму за тими ексцесами боротьби, окремими зіткненнями чи тимчасовими перебільшеннями, які висуваються і підкреслюються його ворогами»;

«До цього часу громадська думка все тільки й стверджує, що в Німеччині прийшли до влади крайні расисти, антисеміти; що вони не поважають права; що вони не визнають свободи; що вони хочуть вводити якийсь новий соціалізм; що все це «небезпечно» і що ця глава в історії Німеччини «слід надіятися, буде короткою». Навряд чи нам вдасться пояснити європейській громадській думці, що всі ці судження чи поверхневі, чи короткозорі і пристрасні».

«Що зробив Гітлер? Він зупинив процес більшовизації в Німеччині і надав цим найбільшу послугу всій Європі... Поки Муссоліні веде Італію, а Гітлер веде Німеччину — європейській культурі дається відстрочка»;

«Бувають вожді, які висуваються самі, — своєю ідеєю, талантом, відвагою, волею, успіхом. Таким був Юлій Цезар, таким був Наполеон Бонапарт, останнім з них був Муссоліні».

І. Ільїн був у захваті від «нового духу» німецького націонал-соціалізму, звертаючи увагу на такі його позитивні риси як: «Патріотизм, віра в самобутність німецького народу і силу німецького генія, почуття честі, готовність до жертовного служіння, дисципліна, соціальна справедливість і позакласове, братерсько-всенародне єднання». Він зауважував спорідненість ідей німецького націонал-соціалізму, італійського фашизму з ідеологією російського Білого руху, стверджував, що їх об’єднують «спільний і єдиний ворог, патріотизм, почуття честі, добровільно-жертовне служіння, потяг до диктаторіальної дисципліни, до духовного оновлення й відродження своєї країни»:

«Дух націонал-соціалізму не зводиться до «расизму»... Він висуває позитивні й творчі задачі. І всі ці творчі задачі стоять перед всіма народами. Шукати шляхи до вирішення цих завдань обов’язково для всіх нас. Заздалегідь освистати чужі спроби й злорадіти від їх передбачуваної невдачі — нерозумно й нешляхетно. Хіба не зводився наклеп на Білий рух? Чи не звинувачували його в «погромах»? Чи не зводився наклеп на Муссоліні? І що, невже Врангель і Муссоліні стали від цього меншими?»

Не випадково, як авторитетний в емігрантських колах учений і переконаний прихильник Білого руху, І. Ільїн став ідеологом створеного у 1924 році в еміграції бароном П. Врангелем РОВС (Русского Обще-Воинского Союза). А відтак, він несе історичну відповідальність за теоретичне обгрунтування співробітництва ІІ відділу РОВС на чолі з генералом А. А. фон Лампе з фашистською владою у Німеччині; участь членів РОВС 1940 року в кровопролитному радянсько-фінському конфлікті на боці маршала К. Маннергейма; каральні дії «Русского охранного корпуса» на Балканах проти югославських партизан; координацію діяльності РОВС з «Русской освободительной армией» (РОА) А. Власова.

•  Треба віддати належне, залишаючись послідовним антикомуністом, після поразки Німеччини у Другій світовій війні І. Ільїн публічно визнав помилковість колабораціонізму РОВС та інших представників російської еміграції з фашистами. У низці післявоєнних статей він критично переосмислив причини співробітництва російської еміграції з гітлерівською владою:

«Коли Гітлер заволав проти комунізму, багато хто з росіян повірили йому... Наївні російські емігранти чекали від Гітлера швидкого розгрому комуністів і звільнення Росії. Вони міркували так: «Ворог мого ворога — мій природний однодумець і союзник». Насправді ж, ворог мого ворога може бути нещадним ворогом. Тому тверезі російські патріоти не повинні були робити для себе ілюзій. Мета Німеччини була зовсім не в тому, щоб «звільнити світ від комуністів», і навіть не в тому, щоб приєднати східні країни, але в тому, щоб обезлюднити найважливіші області РОСІЇ й заселити їх німцями».

Проте й після закінчення війни, попри визнання діянь нацистів та їхніх союзників злочинами проти людяності, І. Ільїн не зрікся РОВС. До останніх днів свого життя він продовжував співробітничати з ним, розсилались свої статті виключно для членів цієї організації під грифом «тільки для однодумців». У них І. Ільїн не виключав можливості відродження нацизму. Так, розмірковуючи над перспективою проростання фашистських ідей на російському грунті, він застерігав «російських патріотів» проти використання терміна «фашисти», враховуючи «одіозне забарвлення, яке не втомлюються підкреслювати його вороги».

...У жовтні 2005 року прах І. Ільїна було перевезено зі Швейцарії і разом із останками царського генерала А. Денікіна урочисто перепоховано у Москві на території Донського монастиря. 2009 року на їхній могилі В. Путін, нібито за власні кошти, побудував меморіал. Виступаючи на його відкритті, глава Росії визнав за необхідне процитувати слова А. Денікіна про те, що Україна є «Малою Росією», а відносини між «Великою» і «Малою» Росією «завжди були справою самої Росії».

•  Якщо президент сусідньої держави так мислить, стає зрозумілим, чому за п’ять років він із легкістю знехтував зобов’язаннями гарантувати суверенітет і державну недоторканність України. А раз так, то виходить, що анексія Криму — це тільки один з етапів розвитку наших нових двосторонніх відносин, і ми приречені на тривалу боротьбу із хворобливим загостренням синдрому імперських амбіцій російських керманичів.

Приємно визнавати, що в скрутну годину серед народів демократичних країн світу у нас виявилося чимало щирих союзників. Однак розраховувати на перемогу у цій боротьбі ми можемо лише спираючись на власні духовні сили...