Iсторія без політиканства

«Хто не пам’ятає власного минулого, приречений ще раз його пережити», — писав Джордж Сантаяна. Українці вже давно звикли до того, що зі зміною влади в державі автоматично змінюється погляд на хід історії України, зокрема щодо ключових історичних постатей. Часто сфера історії стає ареною політичних та ідеологічних змагань або вигадок «дилетантів від науки», що призводить до того, що пересічний українець має перекручену, недостовірну інформацію. Часом професійним історикам доводиться докладати величезних зусиль, щоб знову й знову підкріплювати авторитетність незаангажованої й якісної історії.

Цього року виповнилося 300 років із часу написання унікального правового документа — Бендерської Конституції Пилипа Орлика. Минулий місяць для наукової спільноти пройшов під знаком міжнародної історичної конференції «Ad fontes» у Києво-Могилянській академії, що зібрала для обговорення Конституції провідних спеціалістів із України та Європи. «Договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною і козацтвом Війська Запорозького, який визначав права й обов’язки всіх членів Війська», було укладено 1710 року. Це, як зазначив на конференції професор М. Козюбра, чи не перший на європейських теренах документ, що став відправною точкою для написання інших конституцій модерного часу, зокрема для польської «Конституції 3 травня» й конституції США. Оригінал Бендерської Конституції, написаний староукраїнською мовою, а також оригінальний, підтверджений диплом Карла ХІІ на обрання Пилипа Орлика гетьманом, були знайдені в Російському державному архіві давніх актів (РДАДА) у жовтні 2008 року відомою російською дослідницею із Санкт-Петербурзького університету, професором Тетяною Таїровою-Яковлєвою.

Тетяна Таїрова-Яковлєва — російський історик, яка, відкинувши різноманітні, насаджувані часом ідеологічні кліше та психологічні стереотипи, намагається показати історію Гетьманщини та ранньомодерної України в об’єктивному та неупередженому світлі. Робота цієї людини говорить сама за себе: це публікації архівних документів із фондів російських архівів, що належать до доби бароко на території України та Росії, низка наукових статей і монографій, присвячених епосі Мазепи й Орлика, Петра І і Карла ХІІ. Незабаром заплановано опублікувати повне видання документів з Батуринського архіву, а також опис документів Малоросійского приказу, які нині зберігаються в Російському державному архіві давніх актів (РДАДА). Перу дослідниці належить біографія гетьмана Івана Мазепи, що війшла до популярної й відомої на пострадянському просторі серії «Життя видатних людей», яка, за словами В. Щербака, була позитивно сприйнята істориками й громадськістю як одне з найбільш виважених науково-популярних видань із цієї тематики.

Про стан сучасних досліджень петровсько-мазепинського часу, особистість і діяльність Пилипа Орлика, про історію без політиканства — у нашій розмові з Тетяною Таїровою-Яковлєвою.

Тетяно Геннадіївно, події й персоналії епохи першої половини XVIII століття, зокрема Іван Мазепа, Пилип Орлик та інші, викликають неоднозначну характеристику в науковому середовищі істориків України й Росії. Як російські вчені нині розглядають ці теми?

Нині в Росії є дві точки зору щодо гетьмана Івана Мазепи. Одна з них — традиційна: зрадник, негідник, «зрадник усіх і усього». На щастя, останнім часом з’явилася досить авторитетно представлена думка, що все було як мінімум не так просто. Саме навпаки, усе було дуже складно, суперечливо, і Полтавська битва 1708 року — це подія, до якої треба ставитися обережно, об’єктивно, і розглядати її в історичному контексті, не переносячи події 300-річної давнини на сучасність. Така точка зору представлена багатьма відомими істориками на чолі з Євгеном Анісімовим — провідним у Росії фахівцем із доби Петра I. Крім того, є низка зважених і спокійних висловлювань, які самі по собі позначають дуже позитивну зміну в дискусіях щодо зазначеної теми, яка окреслилася останнім часом.

Донедавна Пилипа та Григорія Орликів у російській історіографії часто називали «ворогами Російської імперії». Чи змінився погляд російських істориків на ці персоналії?

Одразу ж хочу звернути увагу, що Пилипа Орлика російська історіографія фактично не розглядає. Так само, як у російській історіографії фактично немає праць, присвячених Прутському походу. Ці теми — білі плями в історії Росії, про які ніхто не пише, якими ніхто не займається, про які фактично мало хто знає. Наприклад, Конституція Пилипа Орлика — документ, практично невідомий у Росії, навіть серед істориків.

На нинішній конференції «Ad fontеs» у Києво-Могилянській академії, присвяченій 300-річчю Конституції Пилипа Орлика, ви виступили з доповіддю, яка стосувалася взаємин Пилипа Орлика та церкви. Чим був викликаний ваш інтерес до цієї проблематики, адже гетьмана Орлика частіше досліджують у плані його політичної діяльності?

Це було пов’язано з тим, що я недавно написала науково-популярну книжку з дев’ятьма біографіями гетьманів — починаючи з давніх часів і до скасування гетьманату в Україні. Серед інших я розмістила там біографії Пилипа Орлика та Данила Апостола. При написанні цих життєписів мене дуже цікавило питання протиставлення цих двох людей — гетьмана в еміграції й гетьмана в Україні. Мені важливо було з’ясувати, хто з них був позитивною фігурою, хто — негативною, чи обидві постаті були суперечливими. Одним із чисто людських аспектів, які мене зацікавили в Орлику, був досить суперечливий момент — його ставлення до церкви, релігії, а також ті складні перипетії, які він пройшов на шляху від православного віруючого до віруючого, близького за переконаннями до уніатської церкви, і навіть виступаючого за союз із Папою Римським. Якби в той час цей факт став відомий у широких колах козацтва Гетьманщини, це б зустріли однозначно негативно. Ось тому питання щодо діяльності Орлика мене дуже зацікавило, крім того, мені хотілося висловити свої сумніви й думки із цього приводу.

Якими термінами, на ваш погляд, можна описати взаємини церкви й українського козацтва за часів Орлика? Про які особливості ми можемо говорити?

Я доходжу такої думки, що формування української національної ідентичності наприкінці XVI — на початку XVII століть було якнайтісніше пов’язане із православною церквою й боротьбою за збереження цієї церкви в Україні. Мені здається, що це був головний сполучний момент: православ’я й козацтво — це дві точки опори, які, власне, і створили модерну ідентичність України. Гетьмани відігравали дуже велику роль у православ’ї. Так склалося фактично із часів Петра Сагайдачного, який відновив структуру православної церкви в Україні. Кінець XVII — початок XVIII століть, власне, доба Мазепи, характеризується найтіснішим співробітництвом між гетьманами і православною церквою. З одного боку, гетьман дуже енергійно підтримував церкву, інвестував великі гроші, а з іншого — церква всіляко підтримувала українське гетьманство й ідею державності, яку уособлював Мазепа. Це був тісний і близький союз, втілений у всіх досягненнях українського бароко в різних сферах його прояву.

Говорячи про Пилипа Орлика як про політичного діяча, складається дивне враження, що на тлі Івана Мазепи цей діяч губиться, затьмарюється своїм історичним попередником. Отже, гетьман Орлик — це «діадох» Мазепи, чи самостійний гравець на політичній арені Європи XVIII століття?

Якщо порівнювати з Мазепою, у нас є набагато менше джерел по Орлику. По Івану Мазепі в нас є колосальний комплекс документів, більша частина з яких ще не освоєна істориками і не порівняна з документальною спадщиною інших гетьманів України. Я вважаю, що порівнювати Мазепу й Орлика складно, бо Мазепа — це людина, яка 20 років реально управляла Україною. Це роки дуже великих досягнень для України — і в економіці, і в політиці, і в культурі, і у військовій сфері. Попри трагічний кінець Мазепи, вся його історія — це шлях величезних успіхів у різних сферах діяльності.

Щодо Орлика, то ми говоримо про людину, яка Україною, у принципі, ніколи не управляла. Він був гетьманом де-юре, а не де-факто. Він після свого обрання гетьманом практично лише одного разу був на Правобережжі. Деякі успіхи в нього були, його зустрічали досить добре, але все одно справа ніколи не доходила до реального управління територією. Власне, як «правитель країни» Орлик розглядатися не може. Можемо говорити лише про людину, яка, по-перше, була близькою до Мазепи, входила до його оточення, і, по-друге, згідно з висловленою на конференції концепцією, сформувала модерне ставлення Європи до України. Безумовно, його величезна енергія, створення всіляких європейських коаліцій, спрямованих проти Російської імперії, його праця з презентації України, запорізького козацтва перед основними європейськими дворами зробили цю постать, а також Україну в цілому, відомою, популярною в Європі значно більшою мірою, ніж вона була до нього. Мені здається, що персона Орлика в цьому плані дуже цікава.

Я думаю, що Вольтер не написав би про Мазепу, якби він не був знайомий зі спадщиною Пилипа Орлика, збереженою його сином Григорієм. Те, що Орлики стали такими відомими у Франції, зумовило той інтерес до України, котрий починається з Вольтера та його «Історії Карла ХII», і триває через Байрона й Пушкіна.

У колах істориків існує думка: те, що Мазепа думав, Орлик втілював. Чи можна говорити про останнього як фігуру самостійну, як діяча-новатора?

Безумовно, Пилип Орлик був новатором. Гетьманові Мазепі не спадало на думку створення європейських коаліцій. Мазепа до останнього моменту був прихильником збереження союзу з Петром I, з Росією. Так склалося, бо він був більш консервативним, ніж Орлик, представляв інше покоління, добре розумів складності союзу з такими європейськими державами, як Річ Посполита або Швеція. В Орлика ж не було виходу і йому доводилося шукати європейські комбінації.

Створення Бендерської Конституції 1710 року, 300-річчя якої відзначається цього року, — це теж плід новаторства й політичного генія Орлика?

Існували документи, які стали основою, від якої відштовхувався той самий Орлик при створенні своєї Конституції. Такими документами, на мій погляд, були й Гадяцький договір, що закладав ідею державності України, й знаменитий «Універсал» Івана Виговського до європейських держав. Сама ідея апелювати до європейських країн була закладена вже за гетьмана Виговського. Інша справа, що, будучи людиною дуже добре (за європейськими мірками) освіченою, Орлик пішов уперед, внісши до свого документа певні нововведення — ідеї розподілу трьох гілок влади, парламентаризм тощо. У цьому плані можна говорити, що Конституція Пилипа Орлика закладала той основний комплекс ідей, які увійшли в багато європейських конституцій.

Ви згадували, що текст Бендерської Конституції — це практично невідомий для російських істориків документ. Чим, на ваш погляд, викликана така ситуація? Чи пов’язано це з неактуальністю теми барокової історії в Росії, чи потрібно говорити про щось інше?

У Росії взагалі дуже погано знають твори українського бароко. Це стара радянська традиція, яку непросто зламати. Ну, а Пилип Орлик довгі роки був забороненою темою.

Серед українських істориків певний час існувало твердження про те, що Конституцію Пилипа Орлика можна називати першою європейською конституцією. Яка нинішня позиція російських істориків, зокрема, ваша, з цього приводу?

Я особисто вважаю, що в цьому документі було декларовано багато ідей, які потім знайшли відображення в польській та американській конституціях. Автори були людьми освіченими, талановитими, вони замислювалися про високі матерії та вміли формулювати свої думки.

Чи можна сьогодні, на вашу думку, говорити про активізацію й спрощення процесу передачі архівних матеріалів, які стосуються історії козацтва, з російських архівів в українські?

З погляду роботи в архівах РФ ніяких обмежень немає. Просто там дуже складна, століттями заплутана структура, і без відповідної підготовки розібратися неможливо. До того ж, треба знати палеографію й т. ін. Чесно кажучи, дуже мало моїх українських колег буває в російських архівах.

Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід роботи з архівними документами, що належать до «орликіани». Чи важко зараз дослідникам із Росії та зарубіжжя (наприклад України) отримати доступ до потрібних матеріалів петровського й пізнішого часів? З якими труднощами довелося зіштовхнутися вам особисто?

Все дуже просто: за 25 років регулярної роботи в архівах потроху починаєш орієнтуватися. Також велике значення мають особисті контакти з архівістами, які можуть щось підказати, вказати напрямок пошуку. Адже, приміром, Російський державний архів давніх актів (РДАДА) — це мільйони (!) документів. Не всі з них описані, до того ж описи недостатньо повні. Загалом, все просто — роки роботи плюс везіння. Ну, й талант, напевно.

В Україні вас знають як російського історика, який робить усе можливе, щоб подолати стереотипи щодо історичного минулого України й Росії. Чи знайшлося нині в РФ історичне виправдання «зрадникам» і «ворогам» Російської імперії, зокрема Пилипу Орлику та його синові Григорію?

Особисто в мене ставлення до Пилипа Орлика неоднозначне. Не тому, що він «зрадник». Я не беруся вирішувати, що вірно — емігрувати й боротися за кордоном чи залишитися й жити в найважчих умовах. У Росії це було дилемою білої гвардії. Наприклад, мій дід залишився, а його рідний брат емігрував до Парижа.

26—27 квітня цього року в Астані пройшов Перший з’їзд учителів і працівників системи освіти країн-учасниць СНД, на якому обговорювався проект спільного підручника історії для країн, які входять до цього об’єднання. На вашу думку, чи потрібен такий підручник, і чи буде на його сторінках місце гетьману Орликові та його Конституції?

Думаю, спільний підручник — це утопія. Він вийде надто поверховим. Навіть «Історія України» або «Історія Росії» — надто вузькі. Адже в них немає ні історії Криму, ні історії Татарстану, ні історії Великого Новгорода...

У нашій розмові ви згадували про свою останню книжку, присвячену біографічним портретам гетьманів. Чи йдеться про українські історичні персоналії або ж про когось іншого? Як скоро ви презентуєте це видання в Україні?

Книжку очікую буквально днями. Там дев’ять біографій гетьманів від Петра Сагайдачного до Кирила Розумовського. Є там і біографія мого улюбленого Івана Богуна, з якого почалося моє захоплення історією України.

Поділіться, будь ласка, вашими враженнями від міжнародної конференції «Ad fontеs» у Києво-Могилянській академії, присвяченій особистості й діяльності Пилипа Орлика. Чи є надія, що ця подія в науковому житті України та сусідніх країн матиме свій резонанс, увіллє нові сили у вивчення історичного та культурного контекстів доби бароко?

Звісно, ця конференція зробить свій внесок. Адже такі ювілеї бувають нечасто, і видання, їм присвячені, привертають увагу. Конференція зібрала визнаних корифеїв історичної науки, дискусія була суто діловою, без політиканства й фантазій. Особисто для мене вона дуже багато дала.