Мазепа продовжує завойовувати Росію

2007 р. професор Санкт-Петербурзького університету, доктор історичних наук Тетяна ТАЇРОВА-ЯКОВЛЄВА опублікувала книгу «Мазепа», що вийшла у відомій ще з часів Радянського Союзу «мега»-серії «Жизнь замечательных людей» видавництва «Молода гвардія». Видання стало сенсаційним та справжнім історичним бестселером (зважаючи на обсяги продажу, індекс посилань в інтернеті та кількість рецензій) не тільки на теренах Російської Федерації, але й України та інших пострадянських країн. Наша газета неодноразово писала про непересічну російську вчену та надавала свої шпальти для інтерв’ю з нею (Див.: «День» № 207-208 за 2010 р., № 187 за 2008 р.)

Нова книга російського історика «Иван Мазепа и Российская империя. История «предательства» щойно вийшла у Москві. Її наклад лише 2 500 екземплярів, а тому, на жаль, вона буде малодоступною для російських і українських читачів. Це видання обсягом 525 сторінок — не удосконалена «версія» попереднього, як це може здаватися при побіжному ознайомленні, воно є повноцінною науковою монографією з усіма необхідними вимогами та атрибутами академічної роботи. Це зовсім інше оригінальне дослідження, хоча воно, очевидно, містить окремі попередні авторські напрацювання.

У вступному розділі з гучною як для академічного видання назвою «Отказываясь от мифологии» автор відверто заявляє, що «Иван Мазепа — одна из самых политизированных личностей в истории Украины. Сиюминутные политические выгоды и гений Петра I породили устойчивый миф о гетмане-злодее, этот миф поддерживался царской цензурой, а затем самым невероятным образом перекочевал в советскую историографию. Истеричные вопли кликуш «Изменник!» долго не позволяли серьезно изучать правление Мазепы (самое продолжительное в истории Украинского гетманства). Советские историки были лишены возможности писать о мазепинской эпохе (если не хотели довольствоваться политизированными лозунгами)...». Саме такі суб’єктивні обставини, на думку Т. Таїрової-Яковлєвої стали причиною не тільки упереджено-негативного ставлення до українського гетьмана, але й того, що російський читач протягом довгого часу не мав змоги отримати правдиву інформацію про один із найяскравіших періодів української культури — т. зв. мазепинське бароко, а також багато інших сторінок російсько-української співпраці.

І сьогодні, зауважує автор книги, на сторінках російської політизованої літератури Іван Мазепа постає зрадником «від народження», який протягом усього часу свого правління тільки й думав, як би це краще зрадити Росію та царя Петра. Така позиція російських «ревнителів» міфологізованої старовини дивним чином накладається на погляди окремих українських «ура-патріотів», які намагаються довести неіснуючий факт патологічної ненависті гетьмана до Петра та всього російського. Автор переконана, що такі ненаукові погляди серед російської та української громадськості породжуються головним чином тим, що постать Мазепи виривають із історичного контексту епохи та подають його діяльність як унікальне явище. Поза тим, Т. Таїрова-Яковлєва пропонує звернути більш пильну увагу на політичну діяльність Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, М. Ханенка й, особливо, П. Дорошенка. Погоджуючися з таким твердженням російської колеги, додамо, що простежується подібність дій на міжнародній арені не тільки вищеназваних володарів булави, але й Б. Хмельницького, І. Виговського та І. Самойловича. Це дало нам змогу означити їхнє «зовнішньополітичне хитання» між сусідніми володарями як політику полівасалітету. Така гнучка дипломатія була притаманна правителям «малих держав» Європи (Прусія, Бранденбург, Курляндія, Лівонія, Молдавія, Волощина, Трансільванія, а в нашому випадку — Україна) й полягала у складному лавіруванні між сильнішими державними потугами.

Науковими завданнями автора, які вона задекларувала, стали: по-перше, «відмова від міфів, штампів і стереотипів» стосовно висвітлення особи Івана Мазепи й, по-друге, доведення тези про те, що «Иван Мазепа внес выдающийся вклад в создание Российской империи», тобто вивчення російсько-українських відносин кінця XVII — початку XVIII століть. Щоб досягнути поставленої мети, дослідниці довелося провести напружену довголітню роботу в архівах Росії та України. Зокрема, при аргументації своїх положень вона постійно посилається на оригінальні й часто-густо невідомі історичній науці документи та матеріали з фондів: архіву Санкт-Петербурзького Інституту історії РАН (це т. зв. Батуринський архів, а також «Похідна канцелярія О. Меншикова», «Колекція П. Толстого», «Акти Київської казенної палати», «Колекція Ліхачова», «Колекція Мезенцева» та ін.); відділу рукописів Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі; Російського державного архіву давніх актів; відділу рукописів Національної бібліотеки ім. В. Стефаника у Львові та Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського в Києві.

У вступі автор подає коротку історіографію досліджуваної теми «Іван Мазепа та Російська імперія», де згадує праці російських та українських істориків ХІХ — початку ХХ століть Д. Бантиша-Каменського, М. Костомарова, Ф. Уманця, О. Єфименко, М. Грушевського, Г. Саніна, В. Молтусова, І. Курукіна та Є. Анісімова. Очевидно, що «Мазепіана» (й не тільки українська та російська) є набагато більшою, але автор має право сам проводити «відбір» для оцінки історіографічного доробку. Тим паче, що в основному тексті неодноразово зустрічаємо цитування інших вчених, серед яких — М. Андрусяк, Ю. Беспятих, А. Бовгиря, М. Богословський, П. Бушкович, М. Возняк, О. Востоков, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, Б. Крупницький, Т. Крилова, О. Лаза ревський, Т. Мацьків, В. Мякотін, О. Оглоблин, М. Павленко, М. Петровський, М. Плохінський, Н. Полонська-Василенко, О. Сокирко, С. Соловйов, О. Субтельний, Є. Шмурло та ін. Окрім того, на сторінках книги автор досить часто полемізує зі своїми російськими та українськими колегами (зокрема, В. Артамоновим, К. Кочегаровим та С. Павленком).

«Отказавшись от мифов, мы можем по-новому взглянуть на эпоху Мазепы — столь многогранную и противоречивую, имевшую огромное (и далеко не всегда негативное) влияние на судьбы Восточной Европы», — закликає автор історичну громадськість Росії. Отже, серед історичних міфів, які пропонує спростувати автор книги, називаються такі: 1) сприйняття переходу Мазепи на бік шведського короля Карла XII як виняткової події в українській та європейській історії; 2) обвинувачення Мазепи як природного «зрадника»; 3) існування думки про те, що Мазепа був поляком за походженням; 4) функціонування стереотипу про «нелюбов» до Мазепи серед українського народу; 5) версія про те, що Мазепа начебто зрадив В. Голіцина; 6) уявлення про зваблення Мазепою Мотрі Кочубей; 7) нав’язування думки про те, що вся російська історіографія є «антимазепинською».

З огляду на те, що автор довгий час різнобічно досліджує біографію українського гетьмана на основі архівних документів та матеріалів, вже у вступній частині більшість з цих міфологем доказово і зі знанням справи спростовуються. Увага зацікавленого читача звертається на те, що основною метою монографії є не розкриття біографії Івана Мазепи, а розгляд ключових моментів відносин гетьмана з Російською імперією, зокрема, вивчення таких питань: 1) що являло собою Українське гетьманство за доби правління Мазепи в адміністративному та економічному плані; 2) яким чином будувалися відносини України з утворюваною Російською імперією та яку роль у цьому грала українська еліта; 3) які протиріччя виникали між станами Українського гетьманства та Російською імперією на різних етапах. Під Українським гетьманством автор розуміє «государственное образование», що утворилося на українських землях у добу Б. Хмельницького.

У першому розділі книги під назвою «И. Мазепа и И. Самойлович» (сс. 14—55) йдеться не лише про адміністративну та дипломатичну діяльність Мазепи в гетьманському уряді лівобережного царського «реѓіментаря» Івана Самойловича (1672—1687 рр.), але й про започаткування відносин генерального старшини з впливовими урядовцями Московського царства. Окрім того, вивчається політика одного з найвпливовіших тогочасних московських сановників — В. Голіцина щодо України.

Як справедливо зазначає авторка, вже під час гетьманування І. Самойловича «формировалась вся будущая политика Мазепы-гетмана. Он не просто был важнейшим советником Самойловича, но и затем, сам став гетманом, активно продолжал его курс». Свого часу ми вже звертали увагу на подібність політики І. Самойловича та І. Мазепи, яка особливо була разючою у контексті проблеми повернення під єдину гетьманську булаву Правобережної України, а тому цілковито підтримуємо такі висновки нашої колеги. Автор досліджує причини стрімкого кар’єрного злету свого героя (який потрапив на Лівобережжя 1674 р.) й знаходить багато подібних біографічних рис у Мазепи та Самойловича, зокрема, навчання в Києво-Могилянській академії та служба в гетьмана П. Дорошенка. Це, на її думку, наблизило вихідця з Правобережжя до І. Самойловича.

Перша поїздка «військового товариша» Івана Мазепи до Москви як члена дипломатичної місії Українського гетьманату відбулася в лютому 1676 року, а вже наступного року він очолив посольство Батурина до Москви як «значний військовий товариш». Т. Таїрова-Яковлєва зробила припущення, що знайомство І. Мазепи з В. Голіциним відбулося під час Чигиринських походів 1677 та 1678 років на базі знання обома латинської мови. Ця гіпотеза має право на існування. Втім, якщо в Московському царстві, як стверджує автор на основі свідчень французького посла де ла Невіля, на той час існувало всього чотири людини, що знали латину (в т. ч. і В. Голіцин), то серед козацької старшини таких було набагато більше. Чому ж В. Голіцин серед них обрав саме І. Мазепу? Отже, питання початкового знайомства двох високих урядовців потребує додаткового дослідження.

У черговий раз І. Мазепа прибуває до Москви на чолі українського посольства в березні 1679 року, де веде переговори з очільником Посольського і Малоросійського приказів думним дяком Ларіоном Івановим (тут Т. Таїрова-Яковлєва виправляє неточність С. Соловйова, який писав, що Мазепа зустрічався з Федором Лопухіним). Автор книги детально зупиняється на тогочасних російсько-українських переговорах, скрупульозно аналізуючи архівні записи. Наступного, 1680-го, року козацький старшина знову перебував у російській столиці за дорученням гетьмана І. Самойловича, де вів переговори про політичний статус Слобідської України. З 1681 р. Мазепа вже як генеральний військовий осавул Війська Запорозького майже кожного року зустрічається з В. Голіциним.

У цьому розділі Т. Таїрова-Яковлєва продовжує виступати справжнім руйнівником міфів, відзначаючи, що негативне ставлення І. Мазепи до Речі Посполитої під час його перебування в уряді І. Самойловича спростовує міф щодо пропольської орієнтації майбутнього гетьмана. Генеральний осавул І. Мазепа підтримував плани В. Голіцина та І. Самойловича щодо перепідпорядкування Київської митрополії від Константинопольського Московському патріархові. При цьому Самойлович, на думку автора книги, активно лобіював свою кандидатуру на престол київського митрополита заради того, щоб створити «модель удельного княжества, где он сам был бы гетманом, его зять — воеводой Киевским, а другой родственник — киевским митрополитом».

Дуже ѓрунтовно у книзі вивчається проблема зміщення І. Самойловича з гетьманської посади у результаті змови серед генеральної старшини. Цьому й справді карколомному сюжету в українсько-російських політичних відносинах присвячується понад десять сторінок. Автор зробила наукове відкриття, адже віднайшла у московських архівах оригінал тексту доносу на Самойловича до московських царів з підписами старшин. Якщо раніше вважалося, що під цим документом не було підпису І. Мазепи (у 1858 р. Д. Бантиш-Каменський опублікував чернетку «чолобитної», де його не було, а О. Оглоблин говорив про відсутність її оригіналу), то Т. Таїрова-Яковлєва, оперуючи оригіналом, відзначила присутність на ньому власноручного підпису генерального осавула. Одночасно російський історик аргументовано доводить, що Мазепа не був автором цього доносу (це припускав М. Костомаров). Тим самим вона зруйнувала ще два міфи стосовно історіографічного образу Мазепи.

Тут же піддається сумніву ще одна міфологема, а саме про І. Мазепу як хабарника, який начебто став гетьманом Лівобережної України завдяки великій сумі грошей, переданих В. Голіцину (цієї думки притримувалися такі поважні історики, як С. Соловйов, М. Костомаров, Г. Санін та ін.). Однак якщо уважно прочитати оригінальний документ (до чого закликає автор рецензованої книги) під назвою «Роспись вещей, которые в розных кременах даны от меня, Ивана Мазепы, гетмана, с начала уряду гетманского, во все времена князю Василию Голицыну» від 24 грудня 1689 року, то можна зауважити, що 11 000 рублів з конфіскованого майна Самойловича, які в ньому згадуються, були передані В. Голіцину, зважаючи на настійливі прохання-«погрози» іншого російського урядовця — Л. Неплюєва.

Другий розділ книги «И. С. Мазепа, В. В. Голицын и Нарышкины» (сс. 56—89) розпочинається з детального аналізу т. зв. Коломацьких статей, які з обранням нового гетьмана мали регулювати усі відносини між Лівобережною Україною та Московським царством. Тут висвітлюється роль І. Мазепи у зовнішній політиці та воєнній стратегії Росії під час правління Софії. Описуються й аналізуються численні посольства росіян до Батурина та українців до Москви у зв’язку зі ставленням до Османської імперії та Кримського ханства. Відзначимо, що всі ці переговори та консультації відбувалися під час російсько-турецької війни 1686—1700 років, яка по суті стала складової частиною війни антиосманської Священної Ліги, до якої входили Австрія, Польща, Венеція, Ватикан, а пізніше долучилася й Росія (номінально з 1686 р., формально з 1697 р.). Т. Таїрова-Яковлєва розвиває думку А. Востокова (висловлену ним 1890 р.) про те, що «Мазепа был гораздо лучше осведомлен о положении соседних держав, чем московское правительство, а потому в международных вопросах всегда был дорогим и полезным советником Москвы». Український гетьман також відігравав певну роль в інтригах навколо коронації Софії. Особлива увага звертається на урочисте посольство І. Мазепи до Москви в серпні 1689 року, коли, на думку автора книги, він був задіяний у т. зв. перевороті Наришкіних. Саме тверда позиція гетьмана Мазепи (який виставив на російському кордоні 50-тисячне козацьке військо і в будь-який сприятливий час міг дати наказ втрутитися у двірцевий переворот у Москві, але не зробив цього) стала вирішальним моментом у перемозі прихильників Петра над оточенням Софії.

«Вспыльчивый молодой царь, ненавидящий все, связанное с именем сестры и ее фаворита, должен был иметь очень вескую причину, чтобы становиться добрым гением Ивана Степановича», — підсумовує початок відносин між Мазепою та Петром російський історик і додає, що після наришкінського перевороту Мазепа із маріонеткового гетьмана в руках князя Голіцина перетворився на повноцінну політичну постать та реального правителя Українського гетьманства. Такого становища гетьману вдалося досягнути і за допомогою переукладення Коломацьких статей, які вилилися у підписання нових — Московських договірних статей між Україною та Росією 1689 року. Тут знову Т. Таїрова-Яковлєва виступає у привабливій ролі руйнівниці історіографічних міфів, адже до цього часу вважалося, що саме угода під Коломаком 1687 року визначала політичні відносини між Москвою та Батурином.

Третій розділ книги під назвою «Внутренняя политика Мазепы» (сс. 90—134) є дуже важливим у науковому плані, адже незважаючи на окремі праці В. Барвінського, В. Мякотіна, О. Лазаревського, Л. Окіншевича, О. Оглоблина, Б. Крупницького та В. Дядиченка, українська (не кажучи вже про російську) історіографія й до цього часу не має цільної картини історії внутрішньої політики гетьмана, який понад два десятиліття своїми універсалами та діями визначав економічне, політичне, соціальне та культурне обличчя козацької України. Окремо в цьому ряду стоїть праця харківського історика кінця ХІХ ст. М. Плохінського «Гетман Мазепа в роли великоруського помещика» (Харків, 1892).

Автор детально розкриває такі важливі питання, як, по-перше, введення оренди на продаж «хлібного вина», тютюну, дьогтю, утримання млинів, а також варіння пива та горілки; по-друге, проблему «покозачення» (масового переходу селян та міщан у козацький стан); по-третє, надання гетьманом земельних маєтностей; по-четверте, формування податкової та митної системи Українського гетьманату. Окрім того, розкривається ставлення І. Мазепи до селян (насправді він, запровадивши дводенну панщину, звільняв їх від обтяжливих повинностей, адже в сусідніх Польщі та Росії вона доходила до п’яти днів), козацької старшини та запорозького козацтва. На жаль, автору, очевидно, «не вистачило сил» для висвітлення політики гетьманського уряду щодо міщан та духовенства. Тим не менше, після опрацювання та узагальнення архівних матеріалів російський історик приходить до несподіваного висновку: реформаторські дії гетьмана Мазепи (який в авторській оцінці стає «засновником акціонерних товариств» на теренах України, а отже, й Російської імперії) привели до того, що вже 1693 року українські міста та полки наповнили свої скарбниці додатковими великими коштами. Ці гроші вони почали активно витрачати на будівництво церков і купівлю дзвонів, укріплення міських фортець, заготовку пороху, відлиття гармат тощо.

Авторським завданням четвертого розділу «И. С. Мазепа и внешняя политика петровской России» (сс. 135—150) стало розкриття ролі українського гетьмана в офіційній російській дипломатії того часу. Адже І. Мазепа виступає консультантом російського уряду у всіх(!) дипломатичних ініціативах «південного напрямку», тобто відносин з Османською імперією, Кримським ханством, а також придунайськими князівствами — Молдавією та Волощиною. За твердженням автора, «Мазепа играл немалую роль во внешней политике России в годы Северной войны — и вовсе не «изменническую», а весьма полезную для Петра. У себя в Батурине по поручению Петра он принимал французского посла, посланника курфюрста, турецкого посла». Окрім того, І. Мазепа майже кожного року відправляв до Москви здобуті українською розвідувальною службою відомості про стан справ в Австрії, Польщі, Туреччині, Криму, Молдавії та інших країнах Центральної і Східної Європи.