Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Між Римом і Царгородом

Київська Русь і християнська Європа
15 січня, 11:58
ЯСКРАВИЙ ПРИКЛАД ПОЛІТИКИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ — КНЯГИНЯ ОЛЬГА , ЯКА МУДРО ВИБУДОВУВАЛА ВІДНОСИНИ І З РИМСЬКИМ ЗАХОДОМ, І З ВІЗАНТІЙСЬКИМ СХОДОМ, ВІДСТОЮЮЧИ ВОДНОЧАС ПОЛІТИЧНІ Й КУЛЬТУРНІ ІНТЕРЕСИ ВЛАСНОЇ ДЕРЖАВИ / ФОТО З САЙТА SOFTMIXER.COM

Закінчення. Початок читайте «День» № 237-238

У Київській Русі Європа уявлялася у вигляді острова: із півночі, заходу і півдня її омивають моря, а на сході протікають великі ріки, які з’єднують Балтійське море з Каспійським і Чорним. Було відомо також, що до Риму можна дістатися двома водними шляхами: вниз по Дніпру, через Чорне море й Константинополь, або вгору по Дніпру до Волхова і далі Балтійським морем. Описуючи ці два шляхи до Риму, літописець і вставляє до своєї оповіді легенду про подорож апостола Андрія.

Шляхи зі Східної Європи до Риму були відомі на Русі задовго до появи цієї легенди. Про це свідчить звіт так званих Бертинських анналів (Annales Bertiniani) — урядового літопису французьких королів про прийом імператором франків Людовіком Побожним послів візантійського імператора Феофіла (829 — 842 рр.). У складі цього посольства, що прибуло 838 року до імператорського двору в Інгельгейм, було, за свідченням хроніста, «трохи людей, які казали, що вони, тобто їхній народ, звуться Рос (Rhos)». Феофіл просив, «щоб із ласки імператора ці люди могли мати можливість повернутися на Русь через Західну Європу, тому що шляхи, якими вони прийшли в Константинополь, були небезпечними».

Перед нами перша згадка про Русь у західноєвропейських джерелах. Незабаром Русь гучно заявить про себе й у Східноримській імперії. Внаслідок організованого київськими князями у червні 860 року збройного походу на Візантію, мовлячи словами візантійського патріарха Фотія, який був свідком облоги Царгорода варварами «з півночі», з народу «незвісного» і «неславного», якого ромеї й не вважали за народ, він знайшов своє ім’я під стінами Константинополя. До походу на Візантію він був, «не звісний — та здобув ім’я, незначний — та став славним, зневажений і бідний — та дійшов високого становища». Як бачимо, вже на світанні своєї історії Київська Русь виявляє однаково активний інтерес до обох частин християнського культурного світу, організованого в дві імперії  — західну і східну, які продовжували зберігати в собі дух універсалізму Римської імперії, поглиблений і посилений зв’язком зі вселенською християнською Церквою.

Якщо на перших порах організовувані Руссю експедиції у різні краї Європи і до Візантії носили розвідувально-грабіжницький характер, то від середини Х ст. її зв’язки з довколишнім світом набувають цивілізованих форм міждержавних відносин. У 954 — 955 рр. (або у 957 р.) княгиня Ольга спорядила мирне посольство до Візантії. Вона була удостоєна прийому в імператора, на якого справила добре враження своєю розсудливістю і гострим розумом. Автор «Повісті временних літ» стверджує, що Ольга прийняла християнство в Константинополі, а її хресним батьком був Костянтин VІІ Багрянородний. Однак не слід беззастережно довіряти повідомленню цього джерела про дипломатичний тріумф київської княгині. Під 959 — 962 рр. в анонімному Continuator Reginonis (Продовженні хроніки Регінона Прюмського) оповідається про візит послів княгині Ольги до двору германського імператора Оттона І: Legati Helenae reginae Rugorum, quae sub Romano imperatore Constantinopoli baptizata est, ficte ut post claruit, ad regem venientes episcopum et presbiteros eidem genti ordinarі petebant (Посли Олени, королеви ругів, що хрестилася в Константинополі за імператора Романа, з’явившись до короля, удавано, як згодом з’ясувалося, просили поставити їхньому народу єпископа і священиків).

Посольство, що його відправила Ольга на християнський Захід, свідчить про те, що її візит до Константинополя зазнав невдачі. Невдоволення київської княгині його результатами прохоплюється між рядками літописних текстів. Очевидно, візантійський імператор був недостатньо поступливим у питаннях про майбутній статус церковної організації на Русі та місця київського великокнязівського дому в системі візантійської ієрархії християнських держав. Цим і була зумовлена підготовка церковно-політичної місії на Захід.

В єпископи для «народу ругів», тобто Русі, було поставлено Либуця з обителі св. Альбана в Майнці. Однак не встиг він вирушити в дорогу, як його настигла раптова кончина. Наступником Либуція став Адальберт із монастиря св. Максиміана в Трирі. Його місія не мала успіху на Русі. В 962 р. Адальберт повернувся на батьківщину, «не встигнувши досягти успіхів в жодному з того, заради чого його послали». Очевидно, це сталося тому, що Константинополь, занепокоєний зближенням київської княгині з Оттоном І, завчасно потурбувався про врегулювання русько-візантійських взаємин, що й призвело до хрещення Ольги за греко-візантійським обрядом.

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА В КИЄВІ (РЕКОНСТРУКЦІЯ ХІХ ст.) — ДУХОВНИЙ ОСЕРЕДОК ЖИТТЯ ДАВНЬОКИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ Х—ХІ ст. І ЗАХІДНІ, І ВІЗАНТІЙСЬКІ ВПЛИВИ ТУТ ДАЮТЬСЯ ВЗНАКИ, ПОЄДНУЮЧИСЬ ІЗ СУТО СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЮ НЕПОВТОРНІСТЮ

Церковно-політичні контакти Києва з християнським Заходом відновилися щойно за правління князя Ярополка Святославича (972 — 980 рр.). У 973 р. він відправив посольство до імператора Оттона Великого у Кведлінбург і приймав посланців останнього у Києві. На цій підставі історики минулого обгрунтовували тезу про навернення зверхника Русі у християнство за західним обрядом. Однак свідчення про хрещення rex Russiae папськими місіонерами видаються сумнівними через те, що їх почерпнуто із пізніших інтерполяцій хроніки Адемара Шабанського (988 — 1034). Втім, як показують останні дослідження взаємин Русі і Германії у 70-х рр. Х ст., Київ був готовий прийняти хрещення від західноєвропейських місіонерів.

Пошуки оптимальної для Київської Русі релігійної структури відбувалися не лише через контакти зі світом християнської цивілізації, як це нерідко стверджується у науковій літературі, а й у значно ширшому міжнародному контексті. Вельми симптоматичним у цьому відношенні є літописна оповідь про «вибір (випробовування) віри» за князя Володимира Святославича. Під 986 р. «Повість временних літ» повідомляє про відвідини Києва болгарами «віри магометанської», «німцями з Риму», «жидами хозарськими» та «філософом грецьким». Попри те що ця, сповнена легендарними мотивами оповідь старокиївського книжника початку ХІІ ст. має літературне походження, все ж вона допомагає скласти певне уявлення про міжнародний контекст на схилі першого тисячоліття, в якому Київська Русь зробила свій цивілізаційний вибір.

У літописних джерелах грецькому посольству приписана визначальна роль у виборі візантійського місійного християнського зразка. При цьому вони не містять бодай найменшого натяку на дружні зв’язки київського князя Володимира з християнським Заходом, зокрема з Олафом Трюггвасоном, який перебував тоді (987/988 рр.) в Києві і згодом став норвезьким королем. Тенденційність літописної традиції про ідеологічні пошуки київської політичної еліти кінця Х ст., гадаю, є наслідком пізніших впливів візантійської церковної цензури.

«Грецький» варіант хрещення Київської Русі за Володимира Великого був визначений, безсумнівно, сприятливим для Києва перебігом політичних подій на міжнародній арені. Запровадження християнства у Київській державі й підпорядкування її Константинопольському патріархату, однак, аж ніяк не засвідчує виняткової політичної і культурної орієнтації Києва на Візантійську імперію. Київська Русь хоч і перебувала у церковній залежності від Царгороду, але аж ніяк не була духовно ізольованою та вороже настроєною до латинського Заходу. «Пересадження багатої грецько-візантійської культури на сприятливий грунт молодої слов’янської країни, — зауважував свого часу Іван Лисяк-Рудницький, — дало спонуку до швидкого культурного розквіту Київської Русі, яким вона себе прирівняла до відносно найбільш розвинених частин тогочасної Європи. Правда, візантійство, незважаючи на весь свій блиск і вишуканість, на довшу мету зраджувало деякі разючі прояви кволості. Воно було радше статичним, і йому бракувало того надзвичайного динамізму й творчої снаги, що їх латинське християнство розгорнуло після 1000 року, в романську й готичну епохи». Київська Русь, на думку цього українського мислителя, «поєднувала переважно східню, греко-візантійську релігійну й культурну традицію з переважно західною суспільною й політичною структурою».

Конфлікт між Римом і Константинополем, що призвів до церковного розколу, було сприйнято у Києві на перших порах індиферентно. Серед підписів православних ієрархів на соборному акті 1054 року, який засуджував римських послів, київського митрополита не було. Місцеве старокиївське літописання цій темі також не приділяло особливої уваги. Атмосферу взаємного недовір’я між двома гілками християнства на береги Дніпра була привнесено греками — ставлениками на київську митрополичу кафедру. Антилатинська література Київської Русі дуже нечисленна. Її репрезентують лише «Стязание с латиною» митрополита Георгія (1065 — 1076 рр.), «Послання» митрополита Никифора (1103 — 1121 рр.) та полемічний трактат «Слово про віру християнську і латинську». Головними темами, що в них обговорювалися, були питання про єресі латинян, причини розділення церков та бажані норми поведінки православних у ставленні до латинян. Авторами подібних полемічних творів виступали зазвичай греки. Завдяки зусиллям останніх на Русі стала більш доступною суголосна тій епосі візантійська література у всьому жанровому розмаїтті.

В очах же західного духовенства своєрідність Київської Русі визначалася різницею у культі, де панує інший обряд євхаристії, дозволено розлучення і повторне хрещення дорослих. Вельми симптоматичним під цим оглядом є лист краківського єпископа Матвія, адресований Бернарду з Клерво (1146 — 1148 рр.), де ці відмінності визначено як «відвічно прийняту Руссю єресь, яка робить її іншою, ніж Латинська Церква, й іншою, ніж Грецька Церква... Ruthenia quae quasi est alter orbis — Русь, як ніби інший світ порівнюють з Польщею і Чехією, які всі разом у листі називають Sclavonia.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати