Ми і північний сусід

Продовження. Початок див. у «Дні» №192-193

Карл Маркс вважався в Радянському Союзі найвищим авторитетом, але написану ним у 1856 — 1857 рр. працю «Викриття дипломатичної історії XVIII ст.» Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС спромігся опублікувати лише на другому етапі горбачовської перебудови. І не випадково! З усіх тез, що містилися в ній, радянська історіографія активно використовувала лише одну: «Татарське ярмо не лише придушувало, а й скривджувало та висушувало саму душу народу, який став його жертвою». А в цій праці були й інші цікаві тези, які не влаштовували тісно пов’язаних з органами агітації та пропаганди офіційних істориків. Наприклад, така: «Подібно до того, як імперія Карла Великого передувала утворенню сучасних Франції, Німеччини та Італії, імперія Рюриковичів передувала утворенню Польщі, Литви, прибалтійських поселень, Туреччини і самої Московії». Отже, не пряма спадкоємність, яку можна вивести з династії, а двоюрідна чи троюрідна спокрівненість. Або така теза: «Колискою Московії було криваве болото монгольського рабства, а не сувора слава доби норманнів». Тут, як говориться, ні додати, ні відняти 1.

6. Обґрунтувати державну єдність Південної і Північно-Східної Русі подіями соціально-політичної історії практично неможливо. Ці регіони пов’язують лише спільне перебування в середньовічній Київській Русі і династія Рюриковичів, яка перервалася в Московській державі зі смертю Федора Івановича 1598 р., а в Галицько-Волинській — зі смертю 1323 р. Андрія і Лева Юрійовичів, які вели свій родовід від Данила Романовича Галицького. Після монгольського завоювання доля обох регіонів складалася по-різному.

Правлячий клас Північно-Східної Русі, який на засадах підлеглості інтегрувався з правлячим класом Золотої Орди, після розпаду цієї держави увібрав у себе її еліту. Русифіковані і воцерковлені представники татаро-монгольського нобілітету дістали рівні з великоруською елітою права. В роки царювання Івана IV Грозного соціальні відносини у народжуваній імперії остаточно утвердилися в своїй азіатській формі. Сільське населення, яке в добу татаро-монгольського панування міцно трималося за християнство православного обряду (звідси термін, що позначав в російській мові людей сільськогосподарської праці: крестьяне), стало перетворюватися на холопів своїх панів, а пани — на холопів свого царя.

Соціально-політична історія Південної Русі була пов’язана з Великим князівством Литовським, Польським королівством і об’єднаною Річчю Посполитою. Як і в Московській державі, тут утверджувалося кріпосне право, яке врешті-решт призвело до селянської війни, що почалася одночасно з козацьким повстанням 1648 р. Відносини всередині правлячого класу базувалися натомість на засадах європейського феодалізму, який у конкретних умовах Речі Посполитої переріс на цілковиту безпорадність монарха при політичному всесиллі магнатів. Ця обставина сприяла перетворенню селянської війни в національну революцію, в ході якої народилася Козацька держава гетьмана Богдана Хмельницького.

Отже, історична доля Південної і Північно-Східної Русі по-різному складалася протягом багатьох століть, аж до Переяславської ради 1654 р.

7. В. Ключевський занотував, що в особі князя Андрія Боголюбського (1120 — 1174) на історичну сцену вперше вступив великорос. Наскільки це твердження відповідає істині?

Мабуть, зарано говорити про сформовані уже в XII ст. народності, причому не лише у Східній, а й у Західній Європі. Взагалі важко визначити точну дату появи французів, англійців або іспанців, хоч у Західній Європі ніколи не переривалася письмова традиція. Все-таки формування сучасних націй було тривалим процесом. Тим паче неможливо точно датувати появу росіян, українців і білорусів у Східній Європі. У доступних нам письмових джерелах XI — XIII ст. використовувалася спільна для всієї території Давньої Русі наддіалектна літературна мова. Після татаро-монгольського погрому літописна традиція зникла на тривалий період — від другої половини XIII до другої половини XV ст. Цей період історики називають «темними віками». Билини київського циклу збереглися лише в пам’яті населення Північної Росії і дійшли до нас у записах кінця XVIII ст. відповідною мовою. Тоді ж почали фіксуватися спостереження над мовними діалектами в різних регіонах Східної Європи. Ретроспективний аналіз діалектних відмінностей у сукупності з уривчастими даними епіграфіки і мовних особливостей новгородських берестяних грамот дає результат, хоч і не дуже певний. Мабуть, можна говорити про формування на основі відомих нам літописних племінних союзів чотирьох східнослов’янських народностей. Одна з них — новгородсько-псковська не дожила до наших днів. Після підкорення Новгорода 1478 р. Іван III десятками тисяч знищував або депортував населення цієї боярської республіки. Жахливу традицію продовжив Іван IV, і до кінця XVI ст. місцеве населення Північної Росії було асимільоване великоросами.

Назви східнослов’янських народностей народилися в канцелярії вселенського православного патріарха з резиденцією в Константинополі. У його віданні перебували Болгарська, Сербська, Грецька та інші церкви. Митрополит Київський і всієї Русі відповідно очолював Руську церкву.

За наказом вселенського патріарха митрополит Максим 1299 р. покинув розорений татаро-монголами Київ і перебрався до Владимира-на-Клязьмі. Розглядаючи 1303 р. клопотання галицького князя Юрія Львовича про заснування окремої митрополії, в Константинополі вирішили називати Галицько-Волинське і Київське князівства Малою Руссю (Мікра Русь), тобто старшою, первинною. Відповідно північно-східний регіон і Новгород назвали Великою Руссю (Мегале Русь). Ці назви постали за грецькою аналогією: Елладу називали Мікра Геллас, а колонізовані греками території — Макро Геллас. Мазовецький князь Болеслав-Юрій, який з’явився в Галицько-Волинській Русі 1324 р. після загибелі останніх Рюриковичів, титулував себе «королем Малої Русі».

У царських канцеляріях ці назви були переосмислені: Мала Русь стала вважатися другорядною, а Велику Русь назвали старшою, первісною. Одразу після Переяславської ради цар Олексій Михайлович Романов почав титулувати себе так: «всея Великия и Малыя и Белыя Руси самодержец».

8. Ватажку козацького повстання на Запоріжжі Б. Хмельницькому вдалося перетворити свій виступ на масштабну селянську війну. Ніколи раніше подібні війни в Європі не переростали в революції, оскільки являли собою неорганізований стихійний спротив селянських мас. Однак в Україні існувало козацтво як організована корпорація професійних військовиків. Хмельницький уклав військовий союз з кримським ханом і у боротьбі з військами польського короля розбудував Козацьку державу.

Крах польського землеволодіння покозачив майже все українське селянство, але призвів до згасання селянської війни. Додатковою причиною втрати революційного потенціалу став розкол у таборі борців за незалежність унаслідок прагнення козацької старшини здобути у власність землю із селянами. Гетьману довелось шукати союзників за межами України. Однак допомога з боку Російської держави обернулася васальною залежністю і руйнуванням тих контурів національної державності, які вже сформувалися.

 Трагічна доля Української революції мала одну глибинну причину: Східна Європа відставала в своєму розвиткові від Західної на 100 — 150 років. Склалася дивна ситуація, коли товарно-грошові відносини на території Речі Посполитої розвивалися не в надрах «третього стану», а серед шляхти і магнатів за участі цілком залежних від них єврейських фінансових кіл. Козаки внесли організованість у національно-визвольну війну, якої не було у попередніх європейських селянських війнах. Але вони не спромоглися зробити невідворотним процес формування національної державності, тому що самі формувалися як стан феодального суспільства, а не як економічно самостійний клас капіталістичного суспільства.

Українська революція XVII ст. випадає з низки буржуазних революцій, проте залишається революцією, в якій тісно переплелися соціальні, національно-визвольні й релігійні складові. В тій частині України, яка відійшла до російської держави, відновилися суспільні відносини, властиві для традиційного суспільства, але в кріпосницькій, а не феодальній оболонці. Царська держава почала поступово перетравлювати український гетьманат. Але для самого гетьманату відновлення соціальних відносин традиційного суспільства було органічним процесом. Селян з благословення царів почали закріпачувати не лише російські поміщики, а й козацька старшина.

Гетьманська держава була остаточно ліквідована указом Катерини II у листопаді 1764 р. Полково-сотенний адміністративний устрій Гетьманщини залишався до 1782 р. Надалі територія України була поділена на намісництва, а в 1796 р. в усій країні запроваджувався губернський поділ.

9. Російська імперія одночасно була і традиційною, і колоніальною. Традиційні імперії формувалися до епохи Великих географічних відкриттів, а колоніальні — вже тоді, коли у передових країнах Європи почали складатися нації, панівні кола яких прагнули експлуатувати інші, більш відсталі народи. У таких імперіях країна-завойовник ставала метрополією, що забезпечувало їй прискорений розвиток за рахунок ресурсів поневолених народів. Як правило, колонії являли собою заморські території. Винятком була Росія, яка нестримно просувалася суходолом на нові території за периметром кордонів.

Зважаючи на дуалізм Російської імперії, дослідники по-різному визначали в ній межі метрополії і колоній. Власне, різниця в підходах виявилася, коли постало питання про статус України: чи була вона частиною метрополії, чи її слід вважати колонією?

Таке запитання могло виникнути лише в пореволюційні часи, коли царська імперія зникла, а Україна в кордонах, визначених Центральною Радою, вперше стала геополітичним поняттям. Це означає, що Україна в Російській імперії не була ні колонією, ні частиною метрополії. Щоб являти собою частину цілого, тобто метрополії, або ціле у вигляді колонії, треба було існувати. Тим часом імперія робила вигляд, що не існує й ніколи не існувало ні українського народу, ні території, на якій він живе. Той, хто був переконаний, що він не росіянин, завжди потрапляв у ситуацію схожу з тією, в якій опинився Тарас Шевченко. 1858 р. він не прийняв пропозиції М. Максимовича співробітничати із слов’янофільським журналом «Парус». Поет так аргументував свою позицію: «»Парус» у своєму універсалі перелічив усю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів» 2.

Поширену в українському суспільстві думку про колоніальне становище України в Російській імперії вперше піддав сумніву видатний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький. У статті «Роль України в новітній історії», опублікованій журналом «Сучасність» 1966 р., він писав: «Деякі історики-економісти, які працювали під час раннього радянського періоду (М. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблін, М. Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали термін «колоніалізм». Вибір цього поняття, запозиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зараховувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій Європейської Росії. Економічний прогрес України («Півдня Росії») у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру» 3.

Справді, становище українців якісно відрізнялося від становища інших підкорених народів. Українці вважалися частиною імперської нації, але лише тоді, коли погоджувалися розглядати себе малоросами.

Питання про те, чи варто відділятися від імперської нації, а якщо варто, то в який спосіб, постали одразу після Переяславської ради. Національно-визвольна боротьба українського народу, починаючи з XIX ст., коли він усвідомив себе нацією, яка співмірна іншим європейським націям, спрямовувалося насамперед не на здобуття незалежності, а на усвідомлення необхідності відділення від імперської нації. Результативність зусиль двох найбільших слов’янських народів — польського і українського у боротьбі з побудованою російським народом імперією залежала, перш за все, від усвідомлення власної ідентичності. Поляки не мали проблем з ідентичністю і боролися за відновлення втраченої державності. Імперія протистояла їм, усвідомлюючи історичну, релігійну, психологічну й будь-яку іншу відрубність польського народу. Таке усвідомлення надавало протистоянню цинічну форму зазіхань на свободу іншого народу як з боку імперських інститутів, так і з боку російського суспільства. Особливий цинізм ситуації надавало те, що прогресивні кола російського суспільства були солідарні з імперіалізмом держави. Реакцією Олександра Пушкіна на польське повстання 1830 р. був блискучий за формою, як і все, що виходило з-під пера геніального поета, вірш «Клеветникам России». Солідарність з імперією обумовлювала в кінцевому підсумку трагічну долю як самого Пушкіна, так і всієї російської прогресивної інтелігенції — в усі часи.

На відміну від поляків, українська інтелігенція мала проблеми з ідентичністю, починаючи від часів, коли вона зробила спробу заручитися підтримкою православного царя у боротьбі з наступом польського католицизму. Після Переяславської ради царизм поставив її перед вибором: або зустріти цілковите сприяння держави в досягненні професійного успіху ціною втрати національної ідентичності, або наразитися на репресії. У середовищі культурної та економічної еліти завжди знаходилися люди, які досягали успіху в різних сферах діяльності, але не вважали за потрібне втрачати національну ідентичність. Ті, хто йшов шляхом Тараса Шевченка, поступалися кількістю тим, хто обирав долю Миколи Гоголя. Але кількісні параметри не були вирішальними.

Політика царського уряду в українському питанні від Переяславської ради і до падіння самодержавства охарактеризована з граничною точністю і лаконізмом одним з найбільш блискучих державних діячів Росії Петром Столипіним: «Наше правительство с XVII столетия постоянно боролось с движением, известным в наше время под именем украинского и олицетворяющим собой устройство Малорусской Украины на автономно-национально-территориальных началах. Национальное и политическое стремление настолько тесно связаны, что в нашу государственную задачу не может не входить устранение всех подобных обстоятельств, в особенности искусственных среди одноплеменных народностей» 4.

За півтисячі років до виникнення Московської держави арабські географи називали Чорне море (в античні часи — Понт Евксинський) Руським. Збірник норм давньоруського права «Руська правда» з’явився на кілька століть раніше московського «Судебника». Руська вулиця у старовинному Львові, Руське воєводство 1434 — 1772 рр. з центром у Львові, «Руська трійця» 1833 — 1837 рр. у Львівській семінарії, Головна руська рада, що виникла в Галичині під час революції 1848 — 1849 і багато інших подій та явищ пов’язані з первинною самоназвою українців. Однак Московська держава назвала себе російською, а народу, який її створював, присвоїла самоназву у вигляді прикметника «русский» до іменника «Русь». Шляхом такої нескладної операції Російська держава присвоїла собі Київську Русь. Залишалося під гаслом «збирання руських земель» включити до нової імперії нащадків тих, хто створював Київську Русь, що й було зроблено після Переяславської ради. Русичі, русини, рутени (латинізована форма) були перейменовані на малоросів — етнографічну «гілку» нібито єдиного російського племені.

Усвідомлюючи небезпеки номінативного обезлічення, українська інтелігенція у XIX ст. назвала свій народ за існуючим з XII ст. етнотопонімом «Україна». Термін «українець» став викликом для великодержавних шовіністів імперської нації. Наскільки вдалим виявився цей виклик, яскраво показує епізод з історії визвольних змагань українського народу. 1918 р. група російських політичних діячів звернулася до керівників Антанти з проханням надіслати війська в Україну і застерігала їх від перемовин з лідерами Української Народної Республіки. У пам’ятній записці, авторство якої приписується голові партії конституційних демократів, блискучому історику, учню В. Ключевського Павлу Мілюкову, наголошувалося: «Офіціяльне визнання слів «Україна» і «українці» неминуче потягне за собою зменшення руського народа більш як на третину і одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена в склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати грунт і рацію» 5.

10. Напередодні Російської революції здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються тільки імперськими колами, які гуртувалися навколо царя-самодержця. Та в розбурханій революцією країні кількість ворогів українського суверенітету почала множитися з вражаючою швидкістю. Поряд з білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, «українського питання» впритул не бачили ні прибічники конституційної демократії (партія кадетів), ні соціалістичні течії — від поміркованих до екстремістських. У післяреволюційній Україні політичні партії з однаковими суспільно-політичними і соціально-економічними програмами розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери і українські есери). Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Петрограді після повалення царизму, відкладав розв’язання фундаментальних проблем на майбутнє, до Установчих зборів. Центральна Рада не збиралася, однак, зволікати з розв’язанням національного питання. Володимир Винниченко, який незабаром прибув до Петрограда на чолі представницької делегації, руба поставив питання про автономію.

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з довідками Академії наук, в яких аналізувалися підсумки першого Всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня Росії (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців. Більшість населення в них становили молдавани, поляки, білоруси і росіяни. Проте Центральна Рада вважала за необхідне окреслити спочатку контури України на картах з губернським адміністративно-територіальним поділом. Українці переважали і в Кубанській області, козацьке населення якої користувалося самоврядуванням. Поважаючи права козацької Кубані, Центральна Рада вважала передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

1 Маркс Карл. Разоблачение дипломатической истории XVIII века // Вопросы истории (Москва). — 1989, №4. — С.4,5.

2 Шевченко Т. Зібрання творів у шести томах. — Т. 6. — К., 2003. — С. 176.

3 Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. К., 1994. — С. 149.

4 Цит. за: Щеголев С.И. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — К., 1912. — С. 277.

5 Дорошенко Дмитро. Українська гетьманська держава 1918 р. — Нью-Йорк, 1954. — С. 411.