Дух часу і школа стилю

Одне з головних епістолярних видань минулого року — листи Лесі Українки за 1876—1897 роки. Упорядкувала книжку дослідниця Валентина Прокіп (Савчук), передмову написала Віра Агеєва, а з’явилася вона у видавництві «Комора».

«Леся Українка. Листи 1876—1897» — власне, так називається цей томик — гарантовано відкриє для вас із нового та несподіваного боку видатну письменницю, один з головних персонажів українського літературного канону, якщо ви тільки не є фаховим дослідником її життя і творчості, лесезнавцем. Адже Лариса Петрівна Косач постає тут не лише в письменницькій іпостасі, не лише в громадській (як вона найчастіше фігурує в нашому інформаційному просторі), навіть не лише в інтелектуальній, а головно як особистість. І не просто особистість, а особистість, яка формується. Бо 1876-1897 роки — то час дитинства і юності майбутнього видатного літератора.

Очікувано найзворушливішими й наймилішими є перші листи Лесі Українки. Геть дитячі, звернені до родичів і такі, що повідомляють абсолютно несподівані новини. До прикладу, таку: «Мама купыла стакан». Правопис та інші мовні особливості оригіналу, до речі, збережено і тут, і в інших, пізніших листах — це дозволяє як спостерігати розвиток мови літератора, так і краще відчути колорит, дух її доби.

Пізніші листи, звісно, розповідають уже про інші речі та в інший, менш безпосередній спосіб. Епістолярії до рідних пов’язані вже зі значно серйознішими питаннями, зокрема й із лікуванням фатальної хвороби Лесі Українки, туберкульозу. Кліматична терапія, грязі, інші способи тривалої та наполегливої, драматичної боротьби... Проте зустрічаємо тут і дані про творчість. Цікаво, що часто це нарікання на повільність праці, нестачу сил і часу — письменниця таки була вельми самокритична, хотіла зробити більше і краще, ніж змогла і встигла. Так само вона пише й про численні переклади (до яких Леся Українка, здається, поставилася відчутно лояльніше, менш критично, ніж до своїх оригінальних речей).

Із часом побільшало листів на загальнолітературні та громадські теми — з досить гострими, хоча й переважно коректними судженнями. Адресатами вже були не лише мати, бабуся й інша найближча родина (включно, наприклад, із Михайлом Драгомановим). Зав’язалось епістолярне спілкування з Михайлом Павликом, Іваном Франком, Осипом Маковеєм, Агатангелом Кримським та іншими визначальними постатями своєї доби. Облаштування української преси і книговидання, етнографія, мистецтво, гендерна емансипація, переклад, політична боротьба за права українців, враження від побачених країв — цих та інших питань торкалася Леся Українка в листуванні.

Звичайно, епістолярна творчість уважним читачам чимало розкаже про те, якою була її авторка у спілкуванні, у психологічному сенсі. Емоційна, попри інтелектуалізм, чіткість і чуття форми. Схильна до самоіронії та самоаналізу, зокрема коли йдеться про болісні особисті теми. Любителька гри слів, гри мов, цитат і натяків. І просто людина з дуже багатим арсеналом засобів спілкування й вираження. Тож читати листи молодої Лесі Українки — це не лише пізнання, не лише занурення у дух часу, а й школа стилю. Стилю, який на зламі ХІХ—ХХ століть доволі істотно вплинув на шляхи української культури, багато визначив у становленні вітчизняного модернізму та й не лише його. Але про який, разом з тим, не скажеш, що він був повністю, вичерпно вивчений і осмислений.