Iгри дорослих людей

Літературні премії — це стихійне лихо, яке супроводжує у будь-якій країні світу тамтешнє літературне життя.

У Франції давно зрозуміли, що письменники просто не зможуть почуватися належно оціненими сучасниками, якщо ті не демонструватимуть до них респекту й не виражатимуть його в матеріальних чи фінансових еквівалентах. Першу відзнаку літературним талантам там уфундувала торговельна буржуазія ще 1323 року, й називалася вона «Золота фіалка» (і та фіалка була таки насправді золотою!). І присуджували її на так званому соборі веселого звання рішенням непідкупних (так хочеться думати!) кардиналів. Аби трохи приручити письменників, щедро сипонули зі своїх рукавів нагородами й Наполеон I та Наполеон III.

Осінь у літературному житті Франції називають преміальною зливою. В цей час присуджують таку популярну відзнаку, як премія на честь видатного медика і королівського історика XVII століття Теофаста Ренодо. Понад вісімдесят років тому засновано премію Ентеральє. Її присуджують акредитованим в Парижі журналістам. Це, певно, єдина у Франції літературна відзнака, що її одержують французькі письменники від іноземців. Є й премія «Феміна», де лауреата вибирають жіночі журнали й журі жінок-письменниць.

І поміж лауреатів там є не тільки жінки. Скажімо, є Екзюпері. Є спеціальна премія за романічний дебют журналіста, є відзнака для іноземного автора (серед її лауреатів бачимо популярного сьогодні й у нас чеха Мілана Кундеру). До речі, такі премії кращим книгам іноземних авторів особливо популярні в Німеччині, в Японії, є вони й у багатьох інших країнах. На жаль чи на щастя (залежно від того, як на це подивитися), немає їх в Україні.

ОБІД У ВЕСЕЛОМУ ТОВАРИСТВІ — ЗАМІСТЬ ГРОШОВОЇ ВИНАГОРОДИ

Цікаво, що премії «Попюліст», «Феміна», міста Парижа та деякі інші мають суперсимволічну грошову винагороду, а Ренодо, Ентеральє, Послів і взагалі не передбачають ніякої фінансової частини. Лауреат премії «Ренодо» отримує у якості відзнаки ресторанний обід у веселому товаристві. Лише окремі винагороди мали «доважок» у кілька тисяч франків. Але справа тут не у фіксованій сумі винагороди чи у відсутності фінансової частини. Потужна рекламна кампанія нечувано множить тиражі таких книг, отже, різко зростають авторські гонорари. Тому майже не має ніякого значення та фінансова винагорода, яка передбачена або не передбачена при присудженні премії. Головне, що є звання лауреата. Загалом у Франції, де письменство завжди мало роль своєрідної громадської релігії, існує понад дві тисячі (!) премій. Цікаво, що одна з найпрестижніших — Гонкурівська — теж має суто символічну фінансову частину. Всього 10 євро. В той час, як премія французької академії — 50 000 євро.

Як літературна премія у Франції впливає на тираж відзначеного твору видно з такого прикладу. Роман Алексіса Жанні «Французьке мистецтво війни» (до речі, літературний дебют автора) мав наклад 65 000 примірників. А після здобуття Гонкурівської премії він вийшов уже тиражем 300 000. Цікаво, що автор — професор біології з Ліона, який нікого не знав у літературних колах, відіслав по пошті свій 700-сторінковий рукопис до найсерйознішого видавництва «Галлімар», де його прийняли до друку, а після премії він, як мовиться, проснувся знаменитим, а далі вже став і багатим... Ще приклад. Понад чотири десятиліття тому з’явився роман Едмонди Шарль-Ру. Десь за рік його було куплено тисячу примірників. Але коли авторка одержала Гонкурівську премію, книжку розкупили в кількості мільйон екземплярів. От що важить авторитетна премія.

Всьому цьому сприяє і та обставина, що присудження премій у Франції — не локальні події в літературному гетто, як це маємо в нас, а справді події національного масштабу. Не випадково ж президент Міттеран неодноразово давав інтерв’ю з приводу відзначених творів і похвалявся тим, що він прочитує всі відзначені «Гонкурівкою» романи. (Уявімо собі, що в нас на екранах телевізорів з’явився хтось із високодостойників і заговорив про книжки).

Найвідоміша літературна премія Франції стабільно тримає високий рейтинг. Її присуджує Гонкурівська академія. Це десять найвідоміших письменників. Їхні імена, котрими вони, ясна річ, дорожать, — гарантія того, що відбір кандидатів проводиться за найвищими критеріями. Бували випадки, коли премію присуджували й абсолютно прохідним творам, і тоді на адресу Академії ЗМІ вергали нищівні філіппіки; здавалося, рейтинг і премії, й Академії буде безнадійно опущено, однак високий Гонкурівський бренд пронесено крізь десятиліття й довкола пов’язаних з цією премією подій щоразу спалахує ажіотаж.

ПРО ПОЛІТИЧНУ КОН’ЮНКТУРУ І ПОМИЛКИ СМАКУ

Безперечно, сто разів міг би стати нобелівським лауреатом серб Мілорад Павич, але політична кон’юнктура була проти цього — і цього не сталося. Нещодавно «Всесвіт» опублікував у перекладі Максима Стріхи роман «Свічки догоріли» Шандора Мараї, якого Стріха, здається, з усіма на те підставами називає одним із найвидатніших письменників XX століття. Але він навіть не фігурував серед претендентів на Нобелівську премію. Мараї вже автором своїх головних романів емігрував до США, де лишався на маргінесі літературного життя. Написав 47 романів, але жоден із них тоді на англійську не було перекладено. Яскравий угорський феномен лишався для світу невідомим. Якщо сильна польська діаспора піднесла імена своїх емігрантів Вітольда Гомбровича й Чеслава Мілоша на гребінь світової слави, то нечисленна й неструктурована на взір «Полонії» угорська діаспора не змогла цього зробити, і він лишався замкнений в угорській мові. Аж по тому, як 1989 року Мараї, в стані глибокої депресії, наклав на себе руки, почалася його посмертна слава. До речі, лауреатом Нобілевської премії 2002 року став не надто відомий у Європі угорець Імре Кертес. Це було ще однією сенсацією, що часто виникають після вердиктів Нобелівської інституції.

Критики найвідомішої в світі премії назвуть тих, хто не належить до видатних письменників, хоч і улаврений Нобелівською відзнакою, але, бува, забутий не тільки літературним світом, а й у своєму письменстві: скажімо, Сюллі-Прюдом, Пауль фон Гейзе, Перл Комфорт Бак. Сьогодні їхнє лауреатство сприймається, як велике непорозуміння, як елементарні помилки смаку тодішніх експертів з літератури.

Можуть нагадати й про рецидиви відвертої політичної кон’юнктури. Особливо показовий із них такий. 1917 року королі трьох скандинавських держав — Данії, Швеції і Норвегії — ухвалили продемонструвати світові єдність Скандинавії та особливо дружні стосунки Швеції з Данією. Тому обранцями на Нобелівську премію виявилися саме кандидати з Данії. «За розмаїту поетичну творчість і високі ідеали» був відзначений Карл Адольф Геллеруп, який, щоправда, ще з 1892 року переїхав до Німеччини і відтоді став писати німецькою (також без особливих досягнень). Другий лауреат того ж самого року — також данець Генрик Понтоппідан, удостоєний нагороди «за правдивий опис сучасного життя Данії». Але його 8-томовий роман «Щасливчик Пер» відомий нині хіба що данським літературознавцям.

До речі, вельми цікава подробиця з діяльності Шведської академії. Вона оприлюднює засекречені дані про номінантів на премію і про обговорення їх та присудження аж через 50 років. Усе, що ми чуємо перед появою нового лауреата, — лиш версії та гіпотези.

МІЖ БІЗНЕСОМ І ДЕРЖАВОЮ. ХТО ЗАМОВЛЯЄ «МУЗИКУ»?

Дехто в нас постійно повторює: премія не може бути державною, бо в такий спосіб держава підкуповує митця. Он, мовляв, у світі такого немає — це тільки в нас маємо цей анахронізм «совка». Хоча насправді в світі — і, зокрема, в західному, на який так люблять покликатися в своїх гнівних ораціях вороги державного статусу головної премії України, — так от у тому світі є й чимало премій, що їх виплачує саме влада. Годі й перелічити тут усі відзнаки міст Німеччини, Італії чи Франції, що виплачуються саме з коштів міських бюджетів, що, як відомо, формуються з податків населення. А вельми престижна премія ім. Сервантеса (своєрідна «Нобелівка» всього іспаномовного світу) фінансується Міністерством культури Іспанії, а вручає її іспанський король. А патроном премії імені Ганса Крістіана Андерсена (її також називають «малою Нобелівкою»), що присуджується за найкращі твори для дітей, є королева Данії.

Знайомлячися з відомими літературними преміями різних країн, допевнюєшся, що вони, як правило, продиктовані бажанням конкретно впливати на літературу шляхом каталізації в ній творчої конкуренції і творення певного канону. Ось, скажімо, італійська премія «Стрега». Заснував її на відзнаку найкращої італомовної книги підприємець Джудо Альберті. Премія цілковито під контролем громадськості. Фінансову основу її забезпечує бізнес. А до складу журі премії (уявімо собі!) входить майже 400 відомих культурних діячів. А найвідоміша нагорода німецькомовних країн — премія Ґеорґа Бюхнера належить Академії німецької мови та літератури.

Славнозвісний британський «Букер» заснований групою однойменних підприємств на відзначення найкращого англомовного роману. Претендентами на премію висуваються громадяни всієї колишньої Британської співдружності та Ірландії, Пакистану і Південної Африки.

У США поряд із респектабельною Національною книжковою премією в галузі художньої літератури, яка вручається в чотирьох номінаціях (проза, поезія, дитяча література й документалістика) є й оригінальна своєю появою премія «Пен-Фолкнер», що присуджується вже 33 роки. Одержавши Нобелівську премію, Вільям Фолкнер пожертвував кошти з неї на створення спеціального фонду, який винагороджуватиме найкращі твори американської прози. Журі з трьох осіб (найвідоміші письменники чи критики) визначають п’ять найкращих книжок, а відтак вибирають із-поміж них одну. Її автор і стає лауреатом, якому вручають 15 тисяч доларів. Решта чотири фіналісти винагороджуються кожен сумою 5 тисяч.

На прикладі «Пен-Фолкнера» бачимо: Фолкнер конкретно виразив свою турботу про американську літературу й створив для своїх колег, що одержують серйозну фінансову винагороду, принадний прецедент. Через кілька десятиліть він мав своєрідне відлуння в Україні — Григорій Гусейнов, одержавши Національну премію ім. Шевченка за свої «Господні зерна», заснував з її коштів мистецько-літературну премію «Глодоський скарб». А слідом за ним Володимир Рутківський, ставши лауреатом Шевченківської за свою популярну трилогію про джур, заснував премію «Джури», яка присуджуватиметься письменникам і художникам за найкращі твори для підлітків. Газета «День» має авторитетну премію імені Мейса.

Звичайно ж, це прекрасна ініціатива, що заслуговує повсюдної підтримки й наслідування. Вірю, що з’являтимуться (і, на жаль, зникатимуть, як зникла в нас премія за найкращий історичний роман ім. М. Старицького), нові премії, чиїми засновниками ставатимуть громадські організації та конкретні особи. І хочеться сподіватися, що засновники їх матимуть набагато сильніше почуття відповідальності, аніж, скажімо, Богдан Губський, який на всю Україну (звичайно ж, керуючися інтересами політичної кон’юнктури) розкричав про засновану його «Фондом інтелектуальної співпраці» премію імені Вернадського. Але далі все вийшло так, як у відомому вірші Олекси Влизька: «Хотів летіть — і вкляк на комі...» Де ж премія Вернадського? І де та велемовно розрекламована інтелектуальна співпраця?

Не треба бути романтично наївним і твердити: от на Заході — все дуже чесно й безкорисливо, й там продажних політиків ніхто й на гарматний постріл не підпускає до цих святих речей . Підпускають. Як нагадує Роман Горбик, знаменита премія Гран-прі за роман Французької академії чи ще не від феодальних часів формально цілком незалежна, але вона намертво зрощена з державною владою, а з-поміж «безсмертних» академіків дуже багато політиків. Однак Франція — це не Україна, а таки Франція. Там політики не тільки в стократ освіченіші за наших, а й естетично розвиненіші. Тому серед володарів Гран-прі бачимо Франсуа Моріака, Жоржа Бернаноса, Антуана де Сент-Екзюпері.

Як і дуже авторитетним виглядає реєстр лауреатів уже згадуваної тут німецької премії Ґеорга Бюхнера, за якою стоїть Німецька академія мови і поезії. Це справді вершини німецькомовної літератури: Томас Манн, Генріх Белль, Гюнтер Грасс, Макс Фріш, Фрідріх Дюрренматт, Ельфріда Єлінек, Ганс Маґнус Енценсбергер...

І там, і там важко уявити ситуацію на взір наших. Шевченківський комітет (це було ще в часи СРСР) присуджує премію Ігореві Муратову, але в офіційному повідомленні немає його імені серед лауреатів — керівне «цеківське» стело викреслило прізвище, щодо якого в партії є якісь сумніви. І ось уже в незалежній Україні, де буцімто маємо цілковиту демократію, Шевченківський комітет виносить вердикт про присудження премії Василеві Шкляру за роман «Чорний Ворон», але в списках лауреатів Шкляр не значиться. І ніхто з Шевченківського комітету на знак протесту не подав у відставку.

Авторові цієї статті довелося бути членом премії Кабміну імені Лесі Українки, де широко представлено високопоставлене чиновництво (Для розбавлення цієї сірої маси туди введено по представнику від Спілок письменників, художників та кінематографістів). Це треба чути — орації міністерських функціонерів на теми літератури й мистецтва. Здебільшого цілковиті невігласи (наполягаю на цьому діагнозі), вони висловлюються так (цитую дослівно): «У зв’язку з політичною доцільністю лауреатом буде...» Коментарі, як мовиться, напрошуються однозначно відповідні.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ: БРЕНД БЕЗ ГРОШЕЙ І СЛАВИ

Довелося чути, що нещодавно запроваджену премію радіо ВВС її ініціатори почали позиціонувати як альтернативну Шевченківській. Це звучить трохи самовпевнено і водночас наївно. За всього нашого частого невдоволення рішеннями її комітету й глибокого розчарування тим, що в лауреатському пантеоні є й відверті графомани, все ж ніхто не заперечить, що Шевченківська премія — це все-таки бренд. І скільки б не намагалися деякі фрондери й невдахи дискредитувати його, все одно зробити це вони не подужають, бо за цією премією — час, тяглість. Та й імен справді авторитетних з-поміж її лауреатів набереться чимало.

Але, думаючи над ситуацією і з Шевченківською і з іншими нашими преміями, доходиш незаперечного висновку: в нас премія не несе ні грошей, ні слави. Бо фінансова винагорода — і в Шевченківській теж (за порівняння її, скажімо, з держпремією Росії) — майже символічна. Про всі інші також не випадає говорити поважно.

Звичайно, Національна премія України для відзначення нею творів літератури й мистецтва потрібна. Але чи не все, що супроводжує процес висунення, обговорення, відгонить замшілим духом «совка» й келійністю засідань комітету. Усе тут треба змінювати, взоруючись на те, як це робиться в світі. Можливо, варто відібрати в творчих спілок право номінування на премію (скажімо, я бачив, як це робиться в Спілці письменників — незрідка плетуться корупційні комбінації); доречно сформувати спеціальні комісії експертів, які, добре знаючи, «вершини й низини» мистецького процесу, визначатимуть у ньому найяскравіші творчі з’яви і пропонуватимуть увазі Комітету. Коли я був членом цього комітету, то щороку мене охоплювало почуття глибокого подиву: абсолютна незіставність номінованих на здобуття премії творів — поряд з творами-подіями ставали абсолютно анемічні з мистецького погляду творіння, зовсім не конкурентоздатні на такому рівні. Згідно з положенням про премію від них не так просто відмахнутися, бо їх же ж (бачте!) висунули творчі спілки.

Наявність команди експертів, які відбирають твори й пропонуватимуться увазі комітету, стане ще одним додатковим «ситом» для претендентів на премію. З повною відповідальністю свідчу: можливо, тільки половина членів комітету читає твори номінованих. Принаймні, так було тих п’ять років, коли мені довелося бути в складі комітету. Але я переконаний, що нічого там до сьогодні не змінилося, бо це, як мені доводилося чути — своєрідна традиція.

Здебільшого ті, хто вирушив у похід за премією, м’яко кажучи, оточують такою нав’язливою увагою членів комітету, що вона поінколи межує з терором. Тому, щоб не підставляти під цю увагу експертів, найкраще утаємничити їхні імена. Щоправда, в нас немає того таємного, що не стало б явним — всі інкогніто експертів будуть швидко розконспіровані. Аби хоч трохи убезпечити експертів, можна щороку визначати нових (щоб прозеліти конкурсних перегонів не встигали за змінами персоналій цієї інституції).

Прибічники тотальної гласності й демократичності оскаржуватимуть таку тезу: ніяких списків номінованих експертами на здобуття Шевченківської премії оприявнювати немає потреби. Як, наприклад, не друкуються реєстри тих, кого розглядають для присудження Нобелівської премії.

Розумію різницю між статусами премій. За Шевченківською — кошти державні, гроші платників податків, які мають право контролю. Тому, мовляв, громадськість вимагає цілковитої гласності. А хвалену нашу демократичність і гласність ми бачили в часи СРСР, коли трудові колективи (могли навіть механізаторів чи тваринників) висували твори на здобуття державної премії. Бувало, що в контексті цієї події навіть влаштовували читацькі конференції, в котрих брали участь ті, хто книжки не читав, однак із архісерйозним виглядом зачитував зі шпаргалів високі словеса про правдивість, злободенність та партійну відповідальність таланту радянського письменника. (Принагідно згадаймо і як трудівники заводів, полів та ферм громили в ЗМІ твори, котрих вони й в очі не бачили, — була згори партійна директива нещадно «пропісочити» письменника, що дозволив собі ТАКЕ). Трудову людність використовували в ролі верховних судіїв і погромників зацькованої творчої інтелігенції. Тотальна імітація нерозривного зв’язку народу з мистецтвом узагалі і мистецтвом слова зокрема.

У цивілізованому світі таких культивованих владою аномалій і близько немає. Там кожен опікується своїм, а в не своєму покладається на думку професіоналів. Нам також давно пора підтягуватися до норм і регламентів цивілізованого світу.

Якщо вже групі експертів делеговано право вибирати, хто заслуговує відзначення Шевченківською премією, то треба їм довіряти і не вимагати від них звіту про кожен крок. І не імітувати ці квазівсенародні обговорення творів номінованих на премію. Експерти беруть справу під свою відповідальність. Заставляють свої імена й амбіції. Звичайно, в кожного можуть бути рецидиви естетичного дальтонізму, але загалом свою справу знають. Їм делегуємо повноваження й відповідальність вирішувати, які мистецькі й літературні твори справді належиться відзначити найвищою в державі премією. І найкраще не заважати їм порадами дилетантів.

ПРО ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ

Останніми роками з’явилася спеціальна премія за кращу книжку (Премія «Українська книжка року».— Ред.) Десь мовби в паралельному світі невідомо хто визначає ці кращі книжки й інформація про них глухо проходить далеко за маргінесом нашого дня. І це до того, що подеколи вибір надає на справді небуденні видання (досить бодай згадати поетичну збірку Леоніда Череватенка «Закляте залізо»). Але назагал це не стає подією, бо не має того регістру звучання, на який справді заслуговує. Можна виправдовуватися: війна, криза, вибори й перевибори, наша національна неповороткість... — як відомо, причини завжди знайдуться; той, хто не хоче чогось робити, завжди знайде собі виправдання. Ми дуже винахідливі, коли є потреба вдатися до самоапології.

Беззаперечно, що преміальне господарство (принагідно ще треба додати сюди і премії імені Лесі Українки, і Максима Рильського, і «Київ», і низку інших) — не єдина «ахіллесова п’ята» нашої культурної політики. Все це, сказати б, урівень з усім, що і як у нас на державному культурному обійсті. Ні якихось динамічних ідей понадукраїнського резонансу, ні культурних інтервенцій (як, скажімо, видання наших книг у перекладах для Європи чи створення в ній українських культурних інститутів...) — усе іде за схематичним постсовківським лекалом. Усе це спричинено нерозумінням важливості культури і для творення духовно-етичного клімату в суспільстві, і для формування позитивного образу держави в світі.

Як відомо, кожна медаль має два боки. Премієманія творить ажіотаж, отруює існування багатьом обійденим відзнакою амбіціонерам і навіть незрідка розсварює тих, з-поміж яких вибирає журі. А про другий бік медалі можна сказати, солідаризуючися з думкою Вадима Скуратівського: «Значення літературних премій у сучасному суспільстві велике адже саме завдяки їм масова зіниця зупиниться на котромусь із вартісних імен і таки хоч-не-хоч, а прочитає. А отже, твори таким чином, попри все, доходять до читача й виконують свою функцію».

І це — незаперечно.