Марко СЕМЕНКО: «Запорукою збереження пам’яті про мого дядька є зростаючий інтерес до його творчості»

31 грудня минуло б 120 років від дня народження першого українського футуриста Михайля Семенка. Про поета Розстріляного Відродження у нас знають небагато: народився в Кибинцях на Полтавщині, став футуристом та оголосив про символічне спалення «Кобзаря» Тараса Шевченка, містифікував власну смерть у журналі «Нова ґенерація», а потім був звинувачений в участі в «антирадянській націоналістичній організації» та був страчений 1937 року. На відкритті виставки в Національному музеї літератури, яка присвячена ювілею поета, був присутній його племінник Марко Миколайович СЕМЕНКО, якого ми й розпитали про те, як воно — мати відомого дядька-поета.

— Як ви дізналися про існування Михайля Семенка?

— Я народився за місяць до загибелі мого дядька. У мене було звичайне за тих часів життя: школа, інститут, виробництво. Здобув технічну спеціальність і був направлений, як тоді казали, до «поштової скриньки» (оборонна науково-дослідна установа). Про долю дядька мені розповідали батьки, та мене це не дуже вражало. Із ким не буває? Репресований, страчений, реабілітований — прикрий нещасний випадок. Осмислення трагедії поета сталося пізніше.

З дитинства пам’ятаю плетену скриню з великою кількістю номерів «Нової ґенерації». З цікавістю гортав сторінки з малюнками та світлинами технічного спрямування, з авангардистськими «штуками». До батьків приходили молоді і старші люди, роздивлялися докумети і матеріали, що стосувалися дядька. Потім батьки більшість матеріалів і журнали передали до архіву Літературного інституту і до музею.

Брат Михайля, мій батько Микола, навчався в Ленінградському інституті, студіював сільгоспвиробництво. Брав участь у Другій світовій, а після війни долучився до літературного процесу. Працював коректором і редактором у різних установах, зокрема був редактором у «Сільхозвидаві». Пригадую, він пишався, що здійснив коректуру академічного видання творів Т. Г. Шевченка. Захоплювався літературою і музикою, мав пристойну бібліотеку. Грав на скрипці і фортепіано, як і мій дядько. Керував любительськими музичними колективами. Ставлення до музики й літератури передалося і мені. Моє життєсприйняття формувалося під впливом радянського світогляду. Напружена, але й цікава науково-дослідна діяльність, численні відрядження в усі куточки великої держави не залишали місця для офіційного завершення моєї наукової роботи, а також для роздумів про родинні стосунки.

— Один брат редагував твори Шевченка, а другий заявляв, що «місце Шевченкові в записках наукових товариств». А як ви сприйняли тезу Михайля Семенка «Я палю свій «Кобзар»?

— Нормально. Я розумів, що це мистецька провокація.

— Ви цікавилися вашим корінням глибше?

— Так. Але світоглядне переосмислення, переоцінка цінностей відбувалися разом із суспільними. На передній план вийшла особистість. Я звернувся до генеалогії свого прізвища, тим самим до генеалогії Михайля Семенка. На жаль, на питання, які з’явились, уже не було кому відповідати. Цікавим є факт, що брати, мій батько і дядько, навчалися у вузах північної столиці, у Петербурзі. Чому і як там з’явилися хлопці з провінції, із родини волосного писаря, мені невідомо.

Про загальний рівень культури в родині свідчить хоч би те, що їхня мати, маючи тільки початкову освіту, робила вдалі літературні спроби, мала кілька публікацій як Марія Проскурівна. Окрім того, родина Семенків підтримувала дружні стосунки з родиною Косачів.

Мені відомо, як пов’язані з долею братів Кибинці і Хорол. Мій дід Василь Семенко мав сестру Марію Леонтіївну, і її доньки — це окрема гілка родового дерева, що пов’язана з Хоролом. У цих моїх родичів у Полтаві, Ромадані і Яреськах (Полтавщина) мої батьки гостювали. У Яреськах бували особливо часто. Нам розповідали, що ті чотири велетенські дуби на лузі біля річки Псел посаджені Семенками. Я значно пізніше теж бував у Яреськах, але старші вже повмирали, а їхні нащадки, теж поважного віку, вже мало що знають. Раптом, коли рушили стару хату, на горищі між кроквами знайшли заповіт Марії Леонтіївни, сестри мого діда, про передачу землі в Яреськах донькам, а також документ на ім’я Якова Феодосійовича Семенька (з м’яким знаком) про купівлю землі у Яреськах 1860 року. І як пов’язана його доля з Семенками, мені невідомо. Чув від матері легенду, що моя прабабка була турчанкою, привезена кимось із пращурів з Криму, коли той їздив за сіллю.

Згадую, що до нас у Київ приїздила Ніна (Антоніна) Платонівна Проскура із Виборгу і називала мого батька братиком, а мене племінником. Вона може бути донькою невідомого мені брата Марії Степанівни Проскури — Платона. І таким чином бути двоюрідною сестрою Михайля Семенка. І таких питань виникає багато.

— А ви бували в Кибинцях — селі, де народився Михайль Семенко?

— Так, і там знайшов великого шанувальника творчості поета, який дбає про пам’ять Михайля в селі і навіть вірші написав про нього. Це — директор школи Василь Петрович, який тепер уже не працює (я нещодавно дзвонив). Він показував, де була хата Семенків, де той ставок, у якому купалися брати — мій майбутній батько і дядько Михайль. Я питав, чи є там якісь Семенки чи Проскури (дівоче прізвище матері Михайля Семенка). Виявилося, що там дійсно колись жили Проскури, а зараз немає ні тих, ні інших. Розповідали, що в селі спочатку був невеликий окремий музей поета, потім матеріали передали до краєзнавчого музею, а згодом і його закрили, а в школі облаштували кімнату під такий музей.

— Там є якісь цікаві матеріали?

— Копії різних фотографій, книжки, нічого старого з тих часів не збереглося. Коли в Кибинці 1975 року заїздила донька поета Ірина Семенко, вона залишила музею цікаві спогади про батька.

— Чи є в селі якийсь пам’ятний знак?

— Так, на сільському клубі є меморіальна дошка — що в селі народився поет Михайль Семенко. І люди знають про це завдяки школі. До речі, Михайль і мій батько вчилися в Хорольському реальному училищі (у Хоролі вже народився мій батько). Я звернувся до відділу культури міської ради Хоролу: там ніхто не знає про Михайля Семенка. Звернувся до краєзнавчого музею — і там про такого письменника відомостей немає. Видано книжку «Хорольщина», де згадано відомих людей цього району, але не поета Семенка.

Село, де народився Михайль, належить Миргородському району, і в краєзнавчому музеї теж нічого про нього не знають. Можливо, там вистачає відомих людей, чого вартий один Микола Гоголь.

— Ви спілкувалися з акторкою Наталею Ужвій, другою дружиною Михайля Семенка?

— Зв’язки з Наталею Ужвій підтримували до війни мої батьки, і мене після народження тримала Натяля Михайлівна на колінах, розповідала моя мати. А після війни зв’язки обірвалися. Коли помер мій батько, я написав Наталі Михайлівні листа про те, коли буде поховання. Вона відповіла листівкою співчуття, і це все.

— А дітей Михайля Семенка, Ірину і Ростислава, ви знали? (Про Михася Ужвій не питаю, бо він помер у юному віці).

— З ними спілкувалися мої батьки. А з Ростиславом я спілкувався безпосередньо, також листувався. Ми зустрічалися, коли я був у відрядженні в Мурманській області, а він мешкав у Мончегорську — працював головним інженером Житлокомунгоспу тресту «Кольстрой» цього містечка. Після цього ми зрідка листувалися. За деякий час я не одержав відповіді на свій лист. Звернувся до краєзнавчого музею, і вони люб’язно погодилися навіть зайти, але за відомою мені адресою нікого не було. Порадили звернутися до управління МВС, яке займаєтсья реєстрацією мешканців: мені повідомили про смерть Ростислава.

— На державному рівні, здається, не було згадано про 120-ту річницю від дня народження Михайля Семенка. Ювілей святкували завдяки приватним ініціативам.

— На жаль, це так.

Усвідомлення трагізму долі дядька до мене прийшло, як я згадував, поступово. Останній акт цього усвідомлення відбувся в архіві СБУ, де я гортав сторінки справи Михайля Семенка. Ця і подібні справи — свідчення, з одного боку, боязкого, з іншого — зневажливо презирливого, цинічного і злочинного ставлення державної верхівки тих часів до такого прошарку суспільства, як інтелігенція, зокрема до однієї з її найбільш вразливих складових — діячів мистецтва. На жаль, таке ставлення у деяких випадках не засуджують і зараз.

Чи не в цьому причина того, як важко розкривали правду про Биківнянські могили, з якими складнощами створювали цей комплекс. Саме там, за відповіддю СБУ на мій запит, імовірніше поховано поета. І навіть зараз, після повторного відкриття меморіалу нинішнім Президентом України за участі президента Польщі, бракує коштів чи зусиль на його завершення. На меморіалі немає навіть імен усіх похованих: викарбовано лише прізвища, що починаються на перші літери абетки. До якого ювілею Семенка справа дійде до літери «с» — невідомо.

Але головною запорукою збереження пам’яті про дядька є зростаючий інтерес до його творчості. І дарма, що на державному рівні не відзначали 120-ту річницю від дня народження Михайля Семенка. Сучасні молоді поети оголосили 2012-й Роком Семенка. У заходах з цього приводу брали участь авангардні письменники кількох поколінь — від шістдесятих до двохтисячних. З нагоди ювілею відкрито виставку в Національному музеї літератури, де експановано фотографії, документи, книжки.

Ніщо ніби не заважає вшановувати загиблих в день пам’яті на цьому меморіалі і навіть розвішувати пам’ятні дошки на деревах, які донедавна там були масовим явищем. Але ми не можемо піти цим шляхом щодо Михайля Семенка: робити напис на дошці про поета-футуриста, видатного культурного діяча тих часів від родини не личить. Ці слова мали би сказати суспільство, держава. Висловлю й таку думку. Можливо, буде доречною і меморіальна дошка на будинку 36 по вулиці Шовковичній, де мешкала родина поета. Або було б доречним дати ім’я Михайля Семенка якійсь вулиці, якщо не в Києві чи Харкові, то в Хоролі, Миргороді чи Кибинцях.

— Ваші онуки читають вірші Семенка, знають про нього?

— Звичайно. У мене двоє синів, один живе і працює в Києві, інший живе в Америці, де працює в Microsoft. У американських школах вчиться велика кількість дітей іммігрантів, тому заведено, що представники різних народів проводять тематичні заходи, розповідають про свою культуру і про своїх предків. І моя онука Вероніка підготувала доповідь і розповіла, досить ѓрунтовно для свого віку, про поета Михайля Семенка.