Про реліктового князя

Нещодавно вийшла друком нова книга письменника, філософа, проректора Острозької академії та постійного автора «Дня» Петра Кралюка — роман «Реліквія». Ім’я цього сучасного письменника асоціюється з чималою творчою спадщиною, неординарним авторським підходом до розкриття історичних сюжетів. За період своєї письменницької діяльності Петро Кралюк по-новому відкрив для українців образи та персонажі нашої історії. Лише після десяти років роботи в Острозькій академії він звернувся до постаті одного з найяскравіших та найвідоміших українських аристократів — князя Василя-Костянтина Острозького.

Роман «Реліквія» — це детальний опис останніх шести днів життя великого князя та сага про його перемоги, з якими мало знайомі українці. Книга частково розкриває таємницю, чому на відомому портреті князь Василь-Костянтин Острозький зображений не зі звичними для того часу атрибутами влади, а з грішми.

2009 року роман був надрукований у рівненському часописі «Погорина». Зараз він вийшов окремою книгою у видавництві Національного університету «Острозька академія». Днями відбулася презентація книги Петра Кралюка в Острозькій академії. Щоправда, це видання «Реліквії» — переважно для гостей університету. Комерційне видання роману, розраховане на широке коло читачів, планує здійснити видавництво «Ярославів Вал». Книга буде презентована на Львівському книжковому форумі.

— Петре Михайловичу, ваш новий роман «Реліквія» виділяється на тлі української історичної прози. Адже переважно героями художніх творів на історичну тематику у нас стають вихідці з народу. Звісно, є винятки —власне, для того, щоб стверджувати правило. Ви ж у своєму романі розповідаєте про одного з найвідоміших українських аристократів — князя Василя-Костянтина Острозького. Це ваш свідомий вибір такої непростої теми?

— Почнімо з того, що мій роман не можна однозначно зарахувати до історичної прози. Молодий, але вже достатньо знаний літературний критик Дмитро Дроздовський, розглядаючи «Реліквію», написав, що це неісторичний наратив. І я, чесно кажучи, вдячний йому за таку характеристику. Справді, «Реліквія» — дещо інше. Хоча, зрозуміло, в ній присутня історія. Втім, це не переповідання історії, а її осмислення. Тепер щодо вибору. Можливо, це прозвучить трохи пафосно, але не я обирав князя Острозького, це він «обрав» мене. Інтерес до його особи був у мене давно. Тепер же, коли я майже десять років живу і працюю в Острозі, цей інтерес став ще виразнішим. Зрештою, написати «Реліквію» мене спонукав ректор Національного університету «Острозька академія» Ігор Пасічник, який не раз говорив мені, що про Василя-Костянтина, цю величну фігуру в нашій давнині, ми не маємо історичної саги...

— А більше мотивів не було?

— Чому ж, були. Спробую пояснити. В українській художньо-історичній літературі, на що ви вже натякали, не котувалися й не котуються твори, в яких показана діяльність еліт. Завдяки народництву наша історична белетристика помітно відрізняється від подібної літератури інших націй. Наприклад, героями добре відомих історичних романів О. Дюма є представники елітарних верств. Або візьміть «історичну попсу» наших «братніх народів» — твори поляків Ю. І. Крашевського, Г. Сенкевича, росіян О. Толстого, В. Пікуля.

— А чи достатньо в українській історії матеріалу, який би давав поживу для «аристократичної» історичної белетристики? Адже досить поширеним є погляд, що ми — селянська нація...

— Добре, але чому ця селянська нація витворила далеко не селянську культуру Київської Русі, бароко, мала елітарні Острозьку й Києво-Могилянську академії? Зрештою, Григорій Сковорода й Тарас Шевченко, яким ми припасували ярлик селянськості, не такими вже й були селянами. Перший спілкувався переважно з представниками освічених і заможних верств, а другий, навіть приїжджаючи в Україну з далекого Петербурга, читав свої поезії здебільшого в салонах українських аристократів. Далеко не селянською є творчість «селянського сина» Івана Франка. А про Лесю Українку годі й говорити. Втім, не будемо про це. Хочу запевнити: аристократичного матеріалу в нашій історії цілком досить. Інша річ, що його не хочуть бачити. Якщо наша література ще так-сяк «освоїла» давньоруську князівську історію, то діяння української еліти в пізніші часи для неї фактично терра інкогніта, точніше — небажана зона. Відповідно, українська історична література проігнорувала чи маргіналізувала сюжети, пов’язані з діяльністю князів Острозьких, Вишневецьких, Заславських, інших аристократичних родів, котрі мали українське походження.

— Добре, а чи не здається вам, що така нехіть до аристократичної історії, яка є в нашій художній літературі, передусім пов’язана з тим, що представники української еліти часто зраджували свій народ? Зрештою, навіть наше сьогодення демонструє численні приклади...

— Ідеальних білих і пухнастих еліт не буває. Зрештою, як і ідеальних народів. Візьміть будь-яку національну історію — і ви побачите чимало зрад як з боку еліти, так і з боку простолюду. Інша річ, що зрада еліти є виднішою. І вагомішою. Але я би ваше питання перевів у дещо іншу площину — яка якість нашої еліти? Тут ми якраз маємо серйозну проблему. Колись мені у руки потрапила книга, написана в міжвоєнний період, де йшлося про те, що за рівнем інтелекту українці стоять вище своїх «державницьких» сусідів — росіян та поляків. Однак наша еліта, так випливало з цього дослідження, поступається інтелектуально тим же росіянам і полякам. Справді, українці (поодинці!) демонструють успіхи в різних сферах. І часто це роблять на чужині.

— Повернімося до героя вашого роману — Василя-Костянтина Острозького. Його неоднозначно оцінювали й оцінюють. А ким він є для вас — успішним політиком чи невдахою, культурним меценатом чи грошолюбцем, борцем за православ’я чи релігійним конформістом?

— Знаєте, у той час, коли жив князь, ситуація багато в чому нагадувала ситуацію нинішню. Та ж конкурентна боротьба українських еліт, пошуки «зовнішнього пана», компроміси з цими «зовнішніми панами» і таке інше. Василь-Костянтин не був ідеальним політиком. Звісно, він допускав помилки, зазнавав поразок, іноді виявляв нерішучість. На цьому часто акцентували увагу деякі наші історики. Про це, зрештою, пишу і я у своєму романі. Однак є інші речі. Василю-Костянтину реально вдалося створити велетенську державно-політичну структуру, яка охоплювала землі Волині, Полісся, Київщини, Галичини — на той час основні українські етнічні території. У межах федеративної Речі Посполитої ця структура мала певний ступінь автономії, а князь — про це свідчить чимало фактів — часто поводив себе як суверен. Василь-Костянтин зумів забезпечити відносну стабільність у своєму князівстві, сприяв розвитку в ньому економічного життя — звідси такі великі доходи князя, про які складали легенди. У перспективі ця держава цілком могла перетворитися на державу національну. Зрештою, Василь-Костянтин зробив надзвичайно багато для української культури. Достатньо згадати засновану ним Острозьку академію, видану на його кошти Острозьку Біблію, створення друкарні в Острозі, де було видано понад 20 великих книг. Як на мене, то українське культурне відродження кінця ХVІ — початку ХVІІ століть було просто неможливим без діяльності Василя-Костянтина Острозького. Інша річ, що про це в нас часто «забувають».

— І що ж, на вашу думку, є причиною такої забудькуватості?

— Тут комплекс причин. Але далеко не останньою з них є те, що нам «допомагали» й «допомагають» писати історію. Візьміть хоча б мого героя. Його успішно наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть «приватизували» росіяни, представляючи князя борцем за православ’я (зрозуміло, російське). У міжвоєнний період, та й пізніше, свою «приватизацію» князя намагалися здійснити польські історики, розповідаючи про діяння Василя-Костянтина «на службі Речі Посполитої». Подібні маніпуляції робилися і з іншими представниками української еліти. Нам же дозволяли мати історію «народну», «козацьку», акцентуючи увагу не на перемогах, а на поразках, тим самим виробляючи в нас комплекс неповноцінності. Наприклад, звичним стереотипом нашої історичної пам’яті стали Богдан Хмельницький з його поразкою під Берестечком та Переяславською Радою, Іван Мазепа з програною Полтавською битвою. А чому ми «забули» про блискучу перемогу Костянтина Івановича Острозького, батька Василя-Костянтина, над російськими військами під Оршею, або те, що завдяки колишньому учневі Острозької академії козацькому гетьману Петрові Сагайдачному вдалося розгромити величезну армаду турецьких військ під Хотином і врятувати Східну й Центральну Європу від турецького «потопу»?

— Через це ви в романі «Реліквія» намагаєтесь говорити про такі речі?

— Я говорю про битву під Оршею та про інші наші звитяги. Думаю, нарешті нам треба перестати плакати над поразками й говорити вголос про наші перемоги, націлювати людей на позитив.