31 серпня як закономірність
Нинішня ситуація зі ставленням українців до Ради фактично відтворює ту, яка була за часів «кишенькової» депутатської більшості імені Януковича
Як на мене, головною причиною (саме причиною, а не приводом) трагічних подій 31 серпня під будинком Верховної Ради стало те, що сама ця Рада значною мірою перестала бути парламентом, тобто центром законотворчої й законодавчої діяльності та місцем контролювання виконання законів усіма іншими гілками влади. А якщо Рада є чимось нікчемним, то і ставлення як до неї, так і до тих, хто її захищає, не може не бути відповідним. У деякої (на щастя, незначної) частини суспільства це ставлення агресивне, у більшості ж — зневажливо-презирливе, й це реальність сьогодення.
Звернімося до результатів липневого всеукраїнського опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг»: схвалює діяльність Верховної Ради 10% опитаних, не схвалює — 84%, причому зовсім не схвалює — 49%. Історія повторюється: нинішня ситуація зі ставленням українців до Ради фактично відтворює ту, яка була за часів «кишенькової» депутатської більшості імені Януковича в останній місяць її існування. За даними «Рейтингу», в лютому 2014 року схвалювало діяльність Ради 13% опитаних, не схвалювало — 80%, в тому числі зовсім не схвалювало 50%. Потім, після падіння диктаторського режиму і переформатування депутатського корпусу, рейтинг Ради різко пішов угору, але вже минулого вересня почав падати. І ось тепер, після останніх подій, мабуть, упаде «нижче плінтуса»...
Власне, а чого хотіли нинішні депутати, здебільшого де-факто ігноруючи свої прямі обов’язки? Бо ж обов’язки ці полягають не тільки й не стільки в голосуванні за поставлені на розгляд законопроекти (хоча й тут вистачає тих, хто нехтує Конституцією, за кого голосують їхні колеги), скільки в більш серйозних справах, яуі вимагають щоденної копіткої праці.
Чи здійснює Верховна Рада ретельне публічне обговорення законопроектів, а особливо — найважливіших? Чи проводяться регулярні парламентські слухання як з актуальних питань, так і зі стратегічних проблем? Чи звітують щотижня ті чи інші міністри перед депутатами й чи ставлять парламентарії їм гострі та незручні запитання? Чи виступає щомісяця в Раді прем’єр? Чи «фільтрують» парламентські комітети найважливіші кадрові призначення і чи формулюють публічно засади кадрової політики? Чи відбувається постійний контроль за державними фінансами? Чи створено спеціальні комісії з розслідування як діяльності деяких олігархів у ті місяці, коли закладалися основи для проголошення «ДНР» і «ЛНР», так і обгрунтованості підвищення тарифів на електроенергію, опалення й гарячу воду, зиск від чого йде переважно в кишені тих самих олігархів? Чи, зрештою, вивчені депутатами і доведені до відома суспільства відомі всій Україні діяння режиму Леоніда Кучми — того самого Кучми, який тепер представляє Українську державу на переговорах із росіянами і підконтрольними їм терористами, того самого Кучми, без якого не було б Мінських угод із їхніми вельми сумнівними формулюваннями?
Годі й казати, що нічого цього не роблять. Законопроекти нерідко (а може, й здебільшого) ухвалюють за скороченою процедурою, часто-густо — з грубими порушеннями регламенту (коли їх кілька разів ставлять на голосування, аж поки не отримано бажаний результат), про парламентські слухання щодо найважливіших блоків нових законів не чути... А між тим невипадково ж народився афоризм: «Демократія — це процедура», чи не так?
Але все більше й більше чинна Верховна Рада нагадує такий собі «принтер» для слухняного штампування законів, поданих урядом і президентською адміністрацією. Про контроль же за діями уряду, чиновного корпусу і глави держави в стінах Верховної Ради, схоже, не йдеться. Якщо хтось із депутатів про це й згадує, то лише на телевізійних ток-шоу, в межі яких перемістилася більша частина активності народних депутатів і обговорення нагальних проблем...
Та що там говорити про високі матерії — повноваження майже всіх членів нинішньої Центральної виборчої комісії завершилися торік 1 червня, на момент підбиття підсумків президентських виборів. Елементарні норми не лише законності, а й моральності вимагають формування нового складу ЦВК. Але депутати з цим, як-то кажуть, і не чешуться. Що їм Конституція, що їм закони, що їм елементарні моральні норми — ніколи, є важливіші речі.
Невже ж народні обранці вважають, що їхні виборці нічого не бачать і нічого не можуть адекватно оцінити? Як засвідчує соціологія, бачать і можуть. Тим більше, що українські громадяни старшого та середнього віку мають добру можливість для порівняння; скажімо, Верховна Рада УРСР у 1990 — 1991 роках куди більше нагадувала справжній парламент, аніж нинішня. І навіть за часів президента Кучми, коли на депутатів здійснювався шалений тиск (а дехто з них гинув при досі до кінця не з’ясованих обставинах), у Раді нерідко точилися запеклі політичні баталії, наслідком яких, бува, ставало обмеження апетитів правлячої верхівки й тодішніх олігархічних кланів. А зараз?
Отож у підсумку маємо воістину сумну ситуацію: домінування в суспільстві зневаги до чинного депутатського корпусу і — фактично — до всього інституту парламентаризму (це засвідчує не тільки соціологія, а й аналіз висловлювань у соціальних мережах). А з тими, кого зневажають, і поводяться відповідним чином; коли ж за справу беруться ті радикали, в яких «стріху знесло», то неминучими наслідками стають такі трагедії, як 31 серпня...
Що робити в цій ситуації? Деякі мої колеги пропонують негайно провести дострокові вибори до Верховної Ради. А чи допоможе? Важко сказати щось певне, але зрозуміло принаймні одне: якщо більша частина депутатів і надалі так ставитиметься до своїх обов’язків, то чинна Рада перетвориться на ніщо.
