Фінішна пряма
Дати європейський шанс українцям — моральний обов’язок кожного, хто вважає себе європейцем
Коли наступного дня після виборів 2006 року Юлію Тимошенко запитали, чи почала вона вже переговори з Ющенком про коаліцію БЮТ і Нашої України, вона сказала, що проспала всю ніч з телефоном, в очікуванні дзвінка. Тепер Президент Янукович спить з телефоном під подушкою. Настав час Жозе Баррозу та Ангелі Меркель зателефонувати і нагадати йому про пропозицію ЄС. Вони відправлять нагадування про Вільнюс, справжню допомогу Міжнародного Валютного Фонду і скасування віз для українських громадян.
Є щось у психології останніх моментів переговорів. Не повинна складатися думка, що переконує лише Володимир Путін. Громадська думка України має отримати сигнал, що ЄС не відрікається, а бореться за майбутнє цієї важливої частини континенту. Такий акцент навіть важливіший для самого Союзу. ЄС повинен показати, що в нього є політичні цілі, що він не пасивна бюрократична організація, а цілком може змагатися з іншими.
Джон Керрі розуміє ці геополітичні змагання. Під час свого візиту до Варшави, він чітко заявив, що Україну не можна залишати одну у важкі часи. Радослав Сікорський має рацію — угоду можна підписати і через декілька місяців, але можна це зробити і завтра, зі схвалення країн-членів. Документ підготовано, переведено і чекає на підписи.
Але є ще й політична практика: наступного року пройдуть вибори до ЄС. Нових політиків буде призначено відповідальними за співпрацю з Україною. Наступник Штефана Фюле може виявитися набагато менш прихильним до країн Східного партнерства. Може це буде політик із півдня континенту, зациклений на політичній активності в Середземномор’ї. 2015 рік буде роком президентських виборів в Україні — ніхто не побажає бути залученим до внутрішньої ситуації в країні, і підписання Угоди про асоціацію може бути витлумачене в цьому ключі. Якщо ми не підпишемо Угоду про асоціацію у Вільнюсі, наступний шанс буде лише 2016 року. А в сучасному політичному оточенні цей момент далекий і невизначений.
Юлія Тимошенко показує клас своїми заявами. Вона хоче, щоб Україна підписувала Угоду про асоціацію. Вона не хоче, щоб влада могла звинуватити її в тому, що угоду не було підписано. Тому вона приймає компромісний варіант Кокса і Квасневського. Тимошенко робить це не тому, що боїться подальшого висновку, хоча непідписання Угоди про асоціацію вплине на її особисту ситуацію. Вона таким чином подає сигнал Заходу. Найбільш важлива гра полягає не в переговорах з Президентом Януковичем у питанні, хто вийде переможцем у цій політичній шаховій партії, хоча в кожного є шанс на проголошення тріумфу. Але найважливіше — це мета і розрахунок часу. Своїми заявами Тимошенко створює Заходові простір для тактичних поступок і показує, що є найважливішою стратегічною метою — угода, яка встановлює нові правила як у стосунках із ЄС, так і для самої України. А час між підписанням і ратифікацією дає додаткові два роки на те, щоб залагодити проблеми, які залишилися.
Минулого тижня я двічі зустрічався з Януковичем. Він був утомленим. Деякі з проблем існують з його вини, але це не змінює той факт, що йому належить прийняти складне рішення. З одного боку тиск із боку Кремля — зустрічі з Володимиром Путіним у Мінську, Сочі та Москві були нелегкими. Цікавим є те, що жодна з них не проводилася в Україні. А з іншого боку віддаленість європейських лідерів у критичні моменти переговорів, попри зусилля ЄС останніми роками і місяцями. Нібито ЄС не розуміє, що Угода про асоціацію це не різдвяний дарунок для Партії Регіонів, а реальний механізм модернізації для мільйонів європейців, які мешкають на берегах Дніпра. Дати європейський шанс українцям — моральний обов’язок кожного, хто вважає себе європейцем і має механізми, доступні Європейському союзові. Між іншим, якщо угоду не буде підписано у Вільнюсі, історики не зрозуміють, чому ЄС капітулював на фінішній прямій, коли все звелося до слів та інтерпретацій уже готового документа. Тому нам необхідні такі дії, які робив Солану під час Помаранчевої революції: інколи необхідно ще раз поїхати кудись, ще раз поговорити, знову змалювати всі перспективи. Проте, замість ефекту Помаранчевої революції ми ризикуємо повторити казус 2008 року. Неповні відомості, отримані на саміті НАТО в Бухаресті, мали двоїстий ефект: Альянс підірвав свою репутацію на Сході і дав можливість Росії в подальші місяці активно діяти. Якщо зараз ЄС прийме подібну ухвалу і виступить за відкладення підписання угоди, це буде справедливо. Але Кремль може інтерпретувати це як дозвіл на подальше переконання. Єдиний спосіб — принаймні, частковий — раціоналізації стосунків між Москвою і Києвом, це підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі. Росія дуже серйозна країна, щоб не прийняти цей факт.
Історики не зрозуміють ще одного — чому ні в кого з радників Президента України не з’явилася думка, що звільнення Юлії Тимошенко може стати його перевагою. Показати, що він може дозволити собі такий жест у критичний момент у історії країни, було б корисно для нього. Може він так і зробить? Не знаю, кого б лідери Євросоюзу вважали за краще бачити як Президента, Януковича, Тимошенко чи Тігіпка, але знаю точно, що в політиці не місце сентиментальності, а на фінішній прямій переговорів важливим є лише результат. Президент Польщі час від часу телефонує Вікторові Януковичу і мотивує його. Президент Литви Даля Грібаускайте теж активна. Якщо в Брюсселі та Берліні немає нікого, хто міг би зателефонувати Януковичу, то які ми тоді політики і який Євросоюз ми хочемо будувати?
У статті викладено особисті міркування автора.
