«Гра в плановий ідіотизм...»
Лише створення боєздатної української армії допоможе отримати дієву допомогу з боку Заходу
Теперішнього перемир’я в Донбасі фактично не дотримуються. Або, як обережно зазначають західноєвропейські лідери, переважно дотримуються, але на окремих ділянках відбуваються зіткнення. Це все одно, що Радінформбюро 6 липня 1943 року повідомило б: «На всьому радянсько-німецькому фронті, за винятком Курської дуги, встановилося перемир’я». А міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр заявляє, що атака бойовиків на Маріуполь буде явним порушенням Мінських домовленостей і похитне принципи перемир’я. Виходить, що захоплення дебальцевського плацдарму — це ще не справжнє порушення перемир’я. Боюся, якщо російські війська і терористи захоплять Маріуполь, то в Берліні та Парижі говоритимуть, що явним порушенням перемир’я стане захоплення Харкова.
А ще міністр зауважив: «Нині важливо, щоб сепаратисти зменшили свою воєнну активність. Завданням Москви є продовження тиску на них з цією метою». Штайнмаєр удає, що сепаратисти діють самі по собі, а Москва на них лише впливає. Тоді як насправді саме в Москві визначають, коли наступати на Донбасі, а коли вдавати, що дотримуються перемир’я. І така сама ситуація з відведенням важкого озброєння від лінії фронту. Західні спостерігачі помічають, що воно проводиться, за винятком окремих ділянок. Зрозуміло, якщо одна зі сторін планує наступ на одній конкретній ділянці фронту, вона відводить озброєння і бойову техніку з інших ділянок, щоб сконцентрувати їх у місці майбутнього прориву.
• Гра в плановий ідіотизм, якою займаються європейські політики, коли мова заходить про війну в Україні, цілком зрозуміла. Олланд і Меркель мають продемонструвати своїм виборцям, що їх мирна місія в Мінську мала хоч якийсь успіх. Тому що, коли визнати, що перемир’я фактично зірване, то доведеться вживати більш рішучі дії, якими вони туманно загрожували Путіну. Це і санкції останнього рівня проти російської фінансової системи та експорту російських енергоносіїв, і постачання Україні летального озброєння. Але великого бажання чинити так ані в Парижі, ані в Берліні немає, оскільки співпраця з Росією вигідна для Євросоюзу, а постачання зброї Україні призведе до ескалації конфлікту. Ось і шукають європейці привід для бездіяльності та імітації дипломатичної активності.
Гадаю, що поки Україна сама не продемонструє здатність ефективно протистояти російській агресії, як це зробила Фінляндія 1939 року, Захід не піде на відкриту конфронтацію з Росією. І слова про те, що президент Обама ось-ось може прийняти рішення про постачання летальної зброї Україні, так і залишаться словами. А для того, щоб протистояти російській агресії, Україні необхідно реформувати свою армію. Традиційно вважається, що провести реформу армії під час війни неможливо, для цього потрібен мирний передих, хоча б короткий. У Кремлі це теж розуміють і намагаються мирного перепочинку Україні не дати, змушуючи Київ до капітуляції.
• Отже, армійську реформу, як це не важко, доведеться проводити, не припиняючи бойових дій. При цьому необхідно змінити не лише керівництво Генштабу і АТО, а й командирів цілої низки батальйонів і бригад, а також створити ефективні корпусні структури, що координують дії бригад. Крім того, потрібно інтегрувати добровольчі батальйони до складу збройних сил, підпорядкувавши їх єдиному з армійськими частинами командуванню. Головна проблема української армії сьогодні полягає у відсутності координації дій на рівні, вищому за батальйонний, а іноді — навіть на батальйонному рівні.
Щоб виправити ситуацію, треба просунути на вищі посади тих комбатів, комбригів і ротних, хто вже зарекомендував себе під час проведення АТО. Нову команду своїх підлеглих новий начальник Генштабу має формувати не за принципом особистої відданості, а виключно на основі професійних якостей. Інший принцип комплектування командного складу в умовах війни з більш сильним противником може призвести до катастрофічних наслідків.
• Необхідно також створювати ударні частини — батальйони і бригади з найбільш мотивованих і вправних бійців, здатні проводити наступальні, маневрені операції. Без таких операцій нинішню війну не виграти, оскільки достатніх сил для позиційної оборони в української сторони все одно немає. Втім, боюся, що від наступальних операцій інколи відмовляються з політичних міркувань — аби ще більше не розсердити Росію і ще раз продемонструвати світовій спільноті миролюбність української сторони.
В розпал битви за Дебальцеве російська сторона кинула сюди майже всі сили, оголивши останній фронт. У цей момент наступ українських військ на сусідній ділянці міг би призвести не лише до зупинки штурму Дебальцевого, але й до розгрому одного з російських угрупувань, які атакували місто. Проте українські війська за межами Дебальцевського плацдарму так і не зрушили з місця, швидше за все, з політичних причин.
Всі відповідні рішення щодо реформи армії і ведення бойових дій має ухвалити перша особа держави — Президент України як Головнокомандуючий Збройними силами. Поки ж ми бачимо досить дивні спроби перетворити поразку, пов’язану з втратою Дебальцевського вузла, на перемогу, принаймні, на рівні пропаганди. Це замість того, щоб чесно проголосити: «Батьківщина у небезпеці!».
• Ось інша ініціатива Петра Порошенка, пов’язана з введенням миротворців ООН і (або) Євросоюзу на Донбас, виглядає більш перспективною, однак лише в пропагандистському плані. Можна не сумніватися, що Росія як постійний член Ради Безпеки ООН заблокує відправку миротворців. А Євросоюз без санкції Радбезу не наважиться направити на Донбас своїх солдатів або поліцейських. Проте сам факт того, що Росія не допустить розгортання миротворчої місії, ще раз продемонструє Заходу небажання Росії миру в Україні. От тільки обговорення питання щодо миротворців ООН на Донбасі може зайняти декілька тижнів.
А за цей час російські війська та їхні місцеві союзники можуть, у свою чергу, спробувати розвинути свій успіх у Дебальцевому на Маріуполь або Харків. І українській стороні також необхідно переконливо доводити участь росіян у конфлікті на Донбасі світовій спільноті. Вже давно відмічено, що у терористів, які потрапляють у полон, існує завчена легенда: був затриманий патрулем «ДНР» або «ЛНР» у Горлівці, Донецьку, Єнакієвому, Луганську та ін., змусили піти в ополчення, в першому або другому бою потрапив у полон, нікого не вбивав. І ця версія підкріплюється українськими паспортами з місцевою пропискою. Така легенда покликана допомогти вижити в полоні.
Так само під час Великої Вітчизняної війни радянські офіцери, відпущені німцями з таборів і знаходячись серед мешканців окупованих територій, при звільненні їх Червоною Армією, всі як один заявляли, що в період окупації або займалися селянською працею, або торгували на ринку. І жодної служби в поліції, вермахті, окупаційній адміністрації і навіть викладання у відкритих німцями школах. Тим часом, акцент у полонених терористів, які нібито є уродженцями Донбасу, часто не український і навіть не південноросійський. І з’ясувати за бажання, чи є вони жителями тих міст Донбасу, які вказані в їхніх документах, нескладно. Достатньо дати їм декілька хвилин поспілкуватися з уродженцями Донецька, Луганська або Горлівки, які воюють у лавах української армії чи добровольчих батальйонів, щоб стало зрозуміло, хто з них насправді є росіянином.
• Звичайно, відрізнити добровольця з цивільних від солдата регулярної армії — досить важко. Але можна також використовувати аудіозаписи перехоплення переговорів російських підрозділів. І стосовно кожного доведеного випадку участі росіян у війні на Донбасі та їхньої причетності до терактів у інших регіонах необхідно заявляти офіційний протест у Москві. Зрозуміло, не для того, щоб вплинути на Кремль, а лише для того, щоб дати Заходу зайвий аргумент на підтримку України.
Борис СОКОЛОВ, історик, публіцист, Москва
