Кремлівський фашінтерн
Намічаються три напрями європейського настання нового російського тоталітаризму: військовий, корупційно-політичний та політико-ідеологічний
Спілкування не розкіш, а засіб пізнання світу. У цьому я переконався в розмові з російським письменником, який живе в США. Він поставив просте запитання: навіщо мені називати майже написану книжку «Неототалітаризм». Можливо, краще «Новий тоталітаризм».
І подумав я: а дійсно, закінчився неототалітаризм у тому сенсі, який вкладав у нього автор цього поняття Зоран Відоєвич. Він запропонував його 1997 року для характеристики ладу, що склався на той час у деяких країнах Центральної й Східної Європи.
З точки зору Відоєвича, постсоціалістичний неототалітаризм — історична інновація. На його думку, відповідальність сучасного поверхневого лібералізму за виникнення неототалітаризму в постсоціалістичних суспільствах та сама, що й відповідальність поверхневого лібералізму минулих часів за виникнення фашизму й нацизму.
У другій половині дев’яностих він вважав, що постсоціалістичний неототалітаризм уникатиме масового терору, проте прагнутиме встановлення повного контролю над масами. З точки зору Відоєвича, трансформація окремих постсоціалістичних суспільств у напрямку неототалітаризму була б найбільш небезпечним і регресивним явищем.
Як колишній соціалістичний тоталітаризм, так і неототалітаризм не допускають демократичного плюралізму, ні політичного, ні ідеологічного. Але, за словами Відоєвича, «немічний і суворо контрольований ідеологічний і політичний плюралізм необхідний новому тоталітаризму для прикриття свого єства».
Що стосується номенклатури, нового панівного класу за авторитарного постсоціалістичного ладу, то для нього політичний плюралізм, на відміну від плюралізму власності, являє певну загрозу. Останній, навпаки, відповідає інтересам номенклатури, оскільки вона займає ключові позиції у володінні всіма видами власності. Як вважає Відоєвич, панівний клас у постсоціалістичних суспільствах, для яких характерний високий ступінь конфліктності, готовий вдатися до відкритого насильства й введення терору для збереження своїх позицій.
Схоже, цей час настав. Ще зовсім недавно російський агітпроп робив ставку на деякий «споживчий патріотизм», грав у дискусійність і помірний плюралізм. Така ж гра йшла з партіями й виборами. Першою ознакою подолання неототалітаризму, його розвитку в бік тоталітаризму класичного зразка стало виникнення Загальноросійського народного фронту. Його творці, схоже, керувалися дослідженнями тоталітарних рухів у працях Ханни Арендт. А з нападом на Україну та появою «націонал-зрадників», запозичених з «Майн кампф», з’явилися підстави говорити про перехідний характер неототалітаризму.
Принциповим є, звісно, вихід на світову арену, обнулення світового права й свідомий курс на автаркію. Напад на Грузію став пробною кулею, його прагнули представити таким, що відповідає деяким міжнародним нормам. Інша справа — Україна. І не лише Україна.
Західні оглядачі нарешті розгледіли очевидне: загальноєвропейська лепенівщина, націоналістичні й популістські партії в країнах ЄС — агенти впливу сучасної Росії й особисто Путіна. У перспективі це кремлівський фашинтерн від Греції до Британії. Для України, звісно, найбільше значення має дружба Росії з угорськими радикалами, для яких пропозиція Жириновського про розділ України може виявитися аж ніяк не маячнею. Побоюватися треба всій Європі, яка вже кілька років не хоче помічати етнічної бомби в самому центрі континенту. Претензії Угорщини на покровительство над угорським населенням України, Румунії, Словаччини й Сербії можуть призвести до повторення югославського кошмару дев’яностих років.
Намічаються три напрямки європейського наступу нового російського тоталітаризму: військовий, корупційно-політичний і політико-ідеологичний. До останнього залучена ще й російська діаспора, що змушує пригадати про чекістський досвід роботи з еміграцією з перших років її існування. Точно так, як і фашинтерн нагадує про комінтерн.
З початку дев’яностих років західний світ тішив себе примітивними прогнозами Фукуями. Не так давно цілковитого краху зазнала його концепція арабської весни як революції прогресивного й прозахідного середнього класу. Міжплемінна війна в Лівії явно не має стосунку навіть до такої лексики, а в розвиненіших країнах середній клас виявився прибічником ісламістської моделі держави. Пустопорожніми ілюзіями обернулися надії Фукуями на те, що еліти східноєвропейських країн разом з консумізмом запозать і демократичні цінності. Цього не сталося навіть з росіянами, які живуть у Європі й Америці.
Зараз йдеться не про локальний конфлікт на задвірках європейського континенту, а про збереження європейської ідентичності, європейських принципів, європейських цінностей, європейської історії. Саме історії. Російська агресія ставить під загрозу поступальну ходу європейської історії, що відсутня в історії росіян і Росії. У них немає історії в цьому розумінні.
Замість цього — вічний циклізм, що зробив Росію батьківщиною тоталітаризму. І прагнення нав’язати цей хід часу — не більше й не менше — всьому світу, що поєднується з готовністю до самоізоляції й автаркії.
Найбільш вражаюче з того, що спостерігається зараз у Росії, зовсім не блискавична ментальна мобілізація населення. Вона готувалася давно, причому не стільки інформаційним і розважальним мовленням, скільки серіальною масою, що придушила у російського глядача здатність до критичного сприйняття інформації. У результаті новинні програми й параноїдально-патріотичні серіали злилися в єдину міфопоетичну картину світу. Глядач живе в світі оповідання, саги, міфу, в якому, як сказав Михайло Стеблін-Каменський, панує синкретична правда, зліплена з уривків справжньої інформації й легенд. Це якраз все відстежувалося давно.
Понад усе дивують високолобі номенклатурні економісти і фінансисти, які з розумним виглядом виступають на нарадах, де обговорюються безглузді плани створення національної платіжної системи, фінансування захопленого Криму та інші дії, що абсолютно не в’яжуться з тим, чого їх навчали і чим вони досі займалися.
Ці люди чудово обізнані з тим, що відбувається в Україні і у світі. Вони розуміють, що завдання відділення від світової фінансової системи можна здійснити лише за дуже неприємних політичних умов. Вважаю, що вони усвідомлюють небезпеку для них самих. Але ніхто не думає ні протестувати, ні тікати, хоча всі грамотні, усі знають і розуміють логіку становлення тоталітаризму, усі бачать, що вони будуть несумісними з новою політичною культурою.
І ні вони, ні навіть багато хто з опозиціонерів не хочуть поки що визнавати найсумнішого і найнеприємнішого. Події в Україні — ultimaratio, останній аргумент на користь того, про що я пишу вже багато років: скрізь, окрім Росії, радянський режим був окупаційним, нав’язаною російською моделлю. Відмінності лише в часі і способі доставки. Десь він був танковим, десь ще будьонновським. І тому досі для інших народів найнадійнішою є позиція Георгія Федотова, який не поділяв тих ілюзій, які виявилися згубними для багатьох у російській еміграції наприкінці Другої світової війни. От як описав Василь Яновський у книзі «Поля Єлисейські»:
«Федотов дозволяв собі залишатися при особливій думці, як у пору Мюнхена. Утім, суперечка тривала не про сьогодення, де нам треба було боротися і будь-що перемогти. Цього він не заперечував; суперечки розпочалися у зв’язку з майбутнім — бридким і ганебним, за твердженням Федотова.
Нам здавалося, що після такого світлого подвигу в парі з Європою щось неминуче зрушиться з місця, зрушиться, навіть у сталінській Русі. СРСР цілком справедливо повернеться до Європи, і Європа знову зіллється з Росією.
Саме це Федотов жовчно заперечував. Він благав, загрожував і проклинав. За його віщим словом, як я вже писав, Росію треба всіляко утримувати за межами Європи, не пускати її далі від історичних кордонів: інакше кінець західній культурі!»
І зараз цивілізованому світові нічого більше не лишається, як відмежуватися від Росії. Тим паче що і населення, і еліти Росії — політична і інтелектуальна — готуються до ізоляції і навіть пишаються нею.
Європейським кордоном має стати нинішній кордон України з Росією.
З чого починається культ особистості? «З картинки в твоєму букварі». Прищеплювати любов до суб’єкта поклоніння найкраще з дитинства. Портрет вождя над дитячим ліжечком — зворушливо і практично. Нехай «милі риси», як материнське молоко, живлять громадянина все життя. Ось чому на епічних полотнах поряд Із диктаторами: Гітлером, Сталіним, Мао-Цзедуном, Чаушеску, Кім Ір Сеном світяться намальованим щастям дитячі обличчя. Ленініана, як жанр пропагандистського мистецтва, зробила героєм лубкових картинок, віршів і розповідей людину, яка не ТЕРПІЛА дітей і пов’язанОГО з ними клопоту. Адже справа не в характері та етичних якостях Ілліча. Важливо, аби його персона ототожнювалася з НАЙкращИМИ ЧАСАМИ людського буття. Такою є політична доцільність створення культів. Сьогодні ми стали свідками народження нового ідола в російській культурі — Володимира Путіна, дочки якого не сказали про батька жодного слова, поганого чи хорошого. Проте вся «творча інтелігенція» взялАся за пензлі, пера і різці, аби написати, створити і втілити в матеріалі свої наміри служити і прислужуватися. Відвернута ідея соціального замовлення перетворилася на цілком певні вигоди ТА бонуси. Німецький соціолог і філософ Макс Вебер одним Із перших в історії описав культ особистості як явище харизматичного авторитету, підкресливши, що герої поклоніння не з’являються просто так, а живуть у свідомості народу. Від самого раннього дитинства, додамо ми.
ФОТО РЕЙТЕР
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
