Напередодні маршу 1 березня: на полях аерації
Про особливості виродження опозиції
У сумну річницю загибелі Небесної Сотні в Москві і Пітері пройшов Антимайдан. Його помітили всі. Мало хто помітив інше — заявки на весняний марш 1 березня і метушню довкола нього. На жаль, іншого слова не підібрати.
У Москві в акції домінують істеричні прихильники Навального, тому він називається «Весна» й іменується антикризовим — за те, аби в Росії був правильний уряд.
У Пітері до Навального і його свити ставляться без особливого пієтету. Там зрять у корінь. Тому там задумано антивоєнну акцію, яку до цього часу не погоджено.
• У Москві погодили ходу не центром міста, а в спальному районі Мар’їне. Дуже не хочу ображати місцевих жителів — вони прекрасно облаштували свою малу батьківщину, там приємно бувати, але нікуди не подітися від певних асоціацій. Нижня течія Москви-ріки — так вже склалося історично — це поля аерації, тобто обробки стічних вод, кінцевий пункт міської каналізації. А до того протести проходили хоч і недалеко від Кремля, але на Болотній площі. Так звану опозицію спрямували туди зовсім не випадково.
Це зрозуміло керівництво партії «Яблуко» і від участі в марші відмовилося. Розчаровані не лише яблучники. Пішли розмови про те, що в Росії справжніх буйних мало, в центрі міста без дозволу ніхто не збереться і покришки палити не буде. Це, однак, представляється не цілком точним. Буйні є завжди і скрізь. Справа не в тому, що покришки нікому палити, а в тому, що їх немає за що палити. І це головний результат навального психозу.
• Упродовж кількох років так звана опозиція звиродніла у примітивний популізм і націоналізм. Для того, щоб розкуркулити знахабнілих чиновників, Майдан не потрібен. Цього домагаються чолобитними, а впроваджують у союзі з владою і відповідними органами. Чому так вийшло, зрозуміло: кожен народ заслуговує не лише на своїх правителів, але й на свою опозицію. А ось як це вийшло — питання окреме.
Нинішня подібність опозиції — охвістя так званої «медведєвської відлиги», прозваної мною «лепетто», — «оттепель» навпаки. Прогресивна громадськість не приховувала в ті дивні чотири роки, що хоче зробити послугу владі і розраховує на її «вєлікія» і «щедрия» милості.
Хороша вийшла відлига у Медведєва, за президентства якого був здійснений ординський набіг на Грузію з подальшою окупацією частини її території і визнання сепаратистських утворень як держав.
• В економіці за часів «відлиги» і часів перебудови хоч щось робилося, не все імітувалося. Хрущов намагався вдосконалити соціалістичну планову систему, Горбачов законом «Про кооперацію» почав її демонтаж. Але за Брежнєва Косигін залишився реформатором без реформ, почалася реалізація сировинної моделі.
І в цьому нинішня правляча група — спадкоємці Брежнєва. Причому це речове спадкоємство — їм дісталася створена при ньому інфраструктура розвідки, видобутку і транспортування вуглеводнів.
Отже жодних передумов ні для «відлиги», ні для перебудови не спостерігалося. Ні зовнішніх, ні внутрішніх. Обидва ці терміни застаріли і до медведєвського правління були непридатні. Це якщо розбирати зовнішні обставини обох явищ.
• І ось начебто стало зрозуміло, що «медведєвці» — це ті, хто збирається сісти на модернізаційні бюджети, зайняти особливе положення в інноваційних резерваціях, контролювати зарубіжні контакти в області хайтеку і можливі іноземні інвестиції в цю сферу. Те, що їм була абсолютно не потрібна і навіть шкідлива політична модернізація, стало цілком очевидно. Описаний Владиславом Сурковим відособлений розвиток інноваційних галузей мав на увазі подальшу атомізацію суспільства, ізоляцію від нього тих, хто зайнятий у цих галузях, створення певної супереліти на противагу тій, що склалася в минулі роки на основі сировинної економіки і застарілих виробництв. Причому еліти, яка від початку укоріняється за кордоном, а не лише і не стільки усередині країни.
Тоді я зробив висновок, що колишня еліта подібного не допустить, у вільне плавання інноваційні капітани не вирушать. Точніше сказати, капітали, а не капітани. Путін не відпустить. Так і вийшло.
• Головною рисою так званого протестного руху, що завершив короткий період медведєвських ілюзій, було те, що на чолі його були не інтелектуали і не діячі високої культури, а представники культури масової, які прекрасно вписалися у нову систему. З припиненням ігор довкола Медведєва вони відчули навіть не загрозу своїм статусам — їх би ніхто не чіпав. Вони були фрустровані — їх так і не покликали у владу.
Ніскільки не засуджую їхню успішність. Це були чесні комерсанти, але умови ринку вимагали від них не стільки славити владу, скільки не говорити зайвого. У Грузії до цього часу не зрозуміють, як можна було пов’язувати якісь надії з Медведєвим, якщо за його президентства сталося таке. Але тоді прогресивна громадськість, за винятком зовсім вже фриків і лузерів, постаралася не загострювати. мовляв, нічого за Саакашвілі впрягатися — мені так і говорили видні ліберали, нині колумністи «Газеты.ру» і «Новой газеты».
А далі — тільки вниз: через Болотну, через зраду рядових учасників акцій, до Навального, Ройзмана, а кому пощастило — до Путіна на Валдай і в телевізор. І на поля аерації.
• Все це — прояв найважливішої особливості російського циклізму, що принципово відрізняє його від поступального розвитку. У Росії знання і досвід постійно втрачаються і не відновлюються. Міжгенераційна передача порушена, традиція в суворому сенсі слова неможлива. А те, що іменується традицією, є константа, та сама матриця. Оскільки вона не передається, а існує постійно, вона і не міняється. Розвиток можливий лише в традиції, а не в матриці. І це не наслідок циклізму — це його причина.
Зараз у Росії йде смутна адаптація до нових умов, без щонайменших спроб усвідомити досвід зовсім недавнього минулого. Всі живуть лише сьогоднішнім днем, наче тільки-но народилися. Популізм прекрасним чином відвернув він головного. Крім того, не можна заперечувати очевидного і не треба себе обманювати: Путін домігся найголовнішого для себе — статусу світового лідера. А російській прогресивній громадськості абсолютно незрозуміло, як можна бути не на боці переможця. Найбільш активні її діячі сформувалися у співпраці та взаємодії з владою, іменуючи себе опозицією, вони взагалі не розуміють значення цього слова.
• На холуїв і опору режиму люди перетворюються поступово, в дрібних компромісах, в самообмані і просто брехні. Все це може бути названо побутовим колабораціонізмом, пов’язаним із відмовою від знання і розуміння контексту того, що відбувається. Інтелектуали і діячі мистецтва починають вдавати, що існують у безповітряному просторі, і це ніяк не пов’язано з автономією науки і з мистецтвом для мистецтва.
У Росії стає нудно жити — все дуже передбачуване. Викриття недавнього минулого після невеликого редагування легко перетворюються на точні прогнози. Зрозуміло навіть те, що має залишатися загадкою, — як розвиватимуться література, театр, кіно. Не у найгірший бік, до речі, такі епохи зовсім не безплідні. Але лише не в тому, що стосується соціального будівництва і громадської думки.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
