Небезпека необільшовизму
Як Москва використовує лівий і правий радикалізм у політичних цілях
У своєму романі-антиутопії «1984» Джордж Орвелл запропонував термін «необільшовизм». У період після Другої світової війни комунізм сталінського типу був досить активним у деяких європейських країнах. В Італії й Франції комуністи, як здавалося, зупинилися за один крок до влади. Небезпеку лівого тоталітаризму відобразив у своїй творчості не лише Орвелл, а й Євгеній Замятін у романі «Ми».
Крах СРСР і перехід в постіндустріальну епоху не означав позбавлення від радикальних політичних та ідеологічних течій. Теорія великих стрибків, прямолінійний підхід до складних та економічних і технологічних процесів, які дедалі більше ускладнюються, знову виходить на поверхню й стає основою нового політичного сприйняття світу.
Науковий і технічний прогрес визначає перехід до принципово нової промисловості й накладається на нерівномірний розвиток країн і цілих континентів. Вмирають одні професії, але з’являються принципово нові. Це підсилює у багатьох людей невпевненість у майбутньому і, як наслідок, схильність до відвертого популізму, що пропонує прості й зрозумілі рецепти розв’язання складних проблем.
Французький письменник Еміль Золя в романі «L’Argent» (Гроші) вивів образ Сигизмунда Буша. «...За прикладом Карла Маркса, з яким він був у постійному листуванні, він витрачав увесь свій час на вивчення цієї системи (капіталізму. — Авт.), безупинно змінюючи, удосконалюючи на папері майбутнє суспільство, покриваючи цифрами сторінку за сторінкою, підводячи наукову підставу під складну будівлю загального щастя. Він віднімав капітал в одних, аби розділити його між усіма іншими, він оперував мільярдами, переміщав одним розчерком пера світові багатства».
Саме бажання відняти в одних і роздати іншим лежить в основі всіх лівацьких радикальних рухів від комуністів усіх видів і мастей до сучасних необільшовиків.
Характерною особливістю останніх є схильність до неконституційних дій, розбовтування державного механізму й технології керованого хаосу. Саме в такий спосіб прибічники необільшовизму намагаються діяти, виводячи людей на вулиці й провокуючи хуліганськими діями зіткнення з силами правопорядку.
Цілком можливо, що як радикальна течія необільшовизм залишався б маргінальною політичною течією, якби не деякі обставини.
По-перше. Розрив між технологічним і соціальним розвитком різних регіонів планети. Теорія так званого золотого мільярда залишається на порядку денному, й останні рухи мігрантів до Європи із Близького Сходу та Північної Африки виникли, зокрема, і з цієї причини.
Тут не лише суто матеріальні основи, є й інші. Проте уявлення про багату Європу стало однією з головних причин, через яку люди рушили через моря й навіть океани.
По-друге. Потік мігрантів підсилив внутрішні протиріччя в західних країнах і породив у відповідь посилення як праворадикальних, так і ліворадикальних течій. Як свідчить історія з gilets jaunes (жовті жилети) у Франції й Бельгії, в ньому злилися як ліві, так і праві й навіть ультраправі. Не випадково в русі були присутні прямо протилежні гасла й вимоги.
В той же час спроби перенести рухи в інші країни від Великої Британії до Єгипту й Тайваню успіхом не увінчалися. Надто різними виявилися цілі. Об’єднував лише колір.
По-третє. Радикальні рухи, й необільшовизм зокрема, використовуються в політичних цілях на державному рівні Росією. Мета очевидна — ослабити західний світ, позбавити його внутрішньої стійкості, дискредитувати його інститути й паралізувати їхню діяльність.
Для досягнення таких результатів у різних формах почата гібридна війна. Вона ведеться Москвою не лише у вигляді спеціальних операцій, зокрема втручання у виборчий процес у США і Франції, а також матеріальною й фінансовою підтримкою радикальних рухів. Байдуже лівих чи правих. Краще їхнє химерне змішення, як у партії Alternative fur Deutschland (AFD) — Альтернатива для Німеччини.
Москві вкрай необхідно спровокувати керований хаос у першу чергу по периметру своїх кордонів, а також у демократичних державах Європи, Америки й Азії.
При цьому стратегія необільшовизму значною мірою залишається однією з основних, якщо йдеться про найближчих сусідів Росії. Є всі підстави вважати, що в Україні найближчим часом вона буде розгорнута досить широко.
Якщо українська влада серйозно почне займатися реформуванням країни, то це для Кремля є серйозною небезпекою. Протистоятиме таким діям Києва проросійська політична й економічна агентура, яка скористається неминучими труднощами на перших етапах реформування.
Якраз ідеологія необільшовизму із закликами боротьби проти олігархів, недопущення аграрної реформи під приводом неможливості продажу землі й так далі дуже підходить. Сюди ж можна віднести заклики різко підняти зарплати й пенсії без урахування реального зростання ВВП та фінансових можливостей держави в даний момент часу. Знайдеться досить багато тих, хто підтримає вимогу відібрати у олігархів, а потім у просто багатих і віддати бідним.
Ідеологію й гасла необільшовизму використовують наші політичні партії, які на словах за приватну власність і верховенство права. Їх тією чи іншою мірою підтримують на російських федеральних каналах, хоча Кремль тримає власних необільшовиків у жорстких рамках дозволеного. Поки вони за «кримнаш» і на Донбасі «настамнєт», то будь ласка, а як тільки в Улан-Уде й Астрахані хтось проти Путіна й за чесні вибори, то ОМОН чітко знає свою справу.
Небезпека необільшовизму в нашій країні досить велика. До теперішнього часу Україна залишається централізованою країною з величезними рудиментами радянського господарювання та ментальності. Це робить внутрішню ситуацію досить уразливою для зовнішньої дії. Чим і хоче скористатися наш агресивний сусід.
Свого часу Лі Куан Ю успадкував Сінгапур, у якому був дуже сильний вплив китайських комуністів з їхньою ідеологією, близькою до сучасного необільшовизму. Вирвати країну з цих лещат і захистити від небезпек «великого стрибка» та «культурної революції» йому вдалося твердим курсом на швидкі й грунтовні реформи.
Їхні позитивні результати спочатку зменшили через відносно короткий час необільшовистську небезпеку, а потім взагалі звели її нанівець. Хоч би скільки вів Пекін у Гонконзі ліву й часто радикальну пропаганду, але щойно виникла небезпека авторитаризму, сотні тисяч людей вийшли на вулиці й площі на захист своїх прав і свобод. Зокрема, й тому, що Гонконг значно попереду решти Китаю за рівнем життя. Людина, яка має власність, дорожитиме свободою й захищатиме її.
Свого часу діячі українського національно-визвольного руху не розпізнали небезпеку московського більшовизму та його крайньої форми троцькізму-необільшовизму. І поплатилися за це втратою країни, дехто і своїми життями.
Історія знову нам дала шанс на свою державу. Завдання полягає в запобіганні небезпеці лівого радикалізму. Третього шансу може й не бути.
