Необмежені партії шампанського
In vino veritas, не тому, що алкоголь розв’язує мову. Вино як квінтесенція життя дозволяє осягнути істини. Недарма ж у Біблії народ — виноградник, а Батько небесний — віндемітор. Візьмемо і ми алегорію давнини в наші дні.
Важко бути виборцем в Україні. Завжди доводиться вибирати між поганим, дуже поганим і зовсім нікчемним. Давайте подумаємо, чому освічена, недурна людина, яка тверезо мислить, отримавши мандат народної довіри за пазухою, стає марсіанином або феодалом? Версію про перевірку крісел в гілках влади на наявність небезпечних випромінювань і мутацію відкидаємо. З точки зору традиційної медицини, крізь сідничий нерв у головний мозок нічого потрапити не може. Маємо справу з феноменом. Усі партійні Гюльчатай відкрили нам обличчя, які виявилися досить неприємними, в політичному сенсі, фізіономіями. Хоча ще рік тому ми вважали їх цілком симпатичними. Що ж сталося? Без шампанського не розберешся, якщо мати на увазі крилату фразу, що переможцеві без нього не обійтися, а переможеному не вижити.
Збірний образ президентської гвардії, складений з пазлів еліт часів трьох з половиною попередників, тягне на Dom Pеrignon, ім’я французького ченця, винахідника шампанського. На вигляд милостиві ключники, але за скромним одягом зі слів — статки, примножені на пристрастях парафіян. І хоча всі вони твердо заявляють: «немає — russian агресії», війна не заважає одночасно говорити «так — Roshen концесії»! На східному фронті без змін, на солодкому — суцільний наступ.
Інший фронт, відомий нам з давніх часів з обличчя Арсенія Петровича і шлагбаумного розфарбовування білбордів, розтягнувся через усю країну. Він виявився надійною перешкодою потрапляння грошей в кишені громадян і перейняв на себе всю відповідальність за купівельну спроможність населення. Тепер кожна дитина в країні знає: реформи — це коли грошей не вистачає навіть на їжу. А кожен дорослий розуміє, хто, окрім Путіна, надихнув Януковича на одкровення: «За мене було краще». Партія кабінету міністрів Аресенія Петровича, немов брют special edition «Барон Ротшильд», — грає всіма барвами життя, але приносить радість тільки дуже заможним людям, які знають ціну газу в бульбашках, трубах і транзиті повітря ними.
«Самопоміч», у назві якої вже криється відповідь на заклик потопаючого в бурхливих водах кризи, завжди кине рятівний круг подалі від свого човна, аби випадковий пасажир не обтяжив своєю присутністю реформаторів з реанімаційним пакетом. Кому реанімація, кому — пакети. На тому стоїть не тільки медицина. На жаль, немає шампанського «Барон Мюнхаузен», аби відкоркувати його з ентузіастами витягування з болота країни методом селфі. Є тільки кельнське пиво з такою ж назвою в темній пляшці, що приховує муть нефільтрованого напою молодості. Але пива ми не п’ємо.
Радикальна партія Олега Ляшка — це, звичайно ж, київське шампанське. Настільки ж незрозуміле походження, далеке від реальної політики і виноградників, але яскраве і самобутнє в рекламі. При загальнодоступності в ціні тих, хто прагне насолодитися партизанськими загонами довкола обласних міст, націоналізацією, експропріацією й анулюванням державних боргів, знаходиться досить. Адже ми любимо вухами, а знатися на шампанському доки не навчені.
Краща частина «Батьківщини», незрівнянна Юлія Володимирівна, — безперечно ігристе з серця Реймса — «Боланже». Його ще називають «жовта етикетка» за багаторічну традицію відданості одному кольору. Поєднується з будь-яким: синім, червоним, сірим, чорним, не порушуючи гармонії. Лілі Боланже була майстринею утерти ніс метрам від виноробства протилежної статі й обожнювала авантюри. Недарма краще шампанське жінки, що стала брендом, закорковане у пляшку вигляду кулі і називається «Боланже — 007». Ось і пані Тимошенко — наш Джеймс Бонд у політиці й шанована в різних колах цінового діапазону, від простонародного, до аристократичного.
Опозиційний блок, що був недавно головною партією не нашої країни в нашій, — шампанське «Новий світ». Територія виробництва — українська, але входить у реєстр держвласності Росії. Пишається аристократичним минулим, але насправді — радянське явище. Плоске у відчуттях і без родзинок у смаку, але претендує на частку ринку у нас і наших ворогів. Не було б народної любові до «радянського шампанського», ми давно забули б про партію блокування реформ. Отже маємо те, що маємо.
Партію-об’єднання «Свобода», що не здолала п’ятивідсотковий бар’єр, але залишилася фактом українського політичного життя, теж варто занести в шампанський пул. Однодумці пана Тягнибока нагадують мені шампанське «Рено» із Нью-Джерсі, яке славилося за часів заборон на спиртне, але перестало цікавити американців, які потягнулися до європейської традиції. Адже в світовій культурі демократії і вина діє загальний стандарт, тому, якщо хтось захоче замінити його правилами Нью-Джерсі, він може розраховувати на успіх лише в своїй провінції за відсутності там конкуруючих напоїв.
Отже, ми виставили на дегустаційний стіл українське політичне ігристе, вино, яке, за словами одного кіногероя, без пострілу і шуму пити нема чого. Але метафора приведена не задля жарту. Люди дуже часто помиляються у виборі вин, обманюючись яскравими і солідними етикетками, штучними смаками, помилковими уявленнями про переваги і недоліки. Аби споживачеві було легко розібратися, а виробникові важче обдурити, французи придумали систему контролю вин за походженням і якістю, яка сьогодні поширилася на всіх континентах. Її суть у підтвердженні виноградника, урожаю і методу, яким виготовлено вино. Якщо виноградник невідомий, то на анонімне вино й дивитися ніхто не буде. У політиці теж важливо знати походження партій й уміти відрізняти натуральні речі від синтетичних, спеціально підсолоджених на догоду споживчим смакам. Поки що ми не виховали свій смак на кращих зразках і п’ємо без розбору все запропоноване сомелье і піаром. І якщо не придумаємо систему контролю в політичній сфері, то не пити нам шампанського на святі життя.
