Про роботу на випередження
Полишивши Донбас, ми нажили собі ворога навіть серед тих, хто міг би бути якщо не другом, то хоча б союзником
Якщо зайвий раз подумати про те, що відбувається на сході України, то звичайній людині з адекватним сприйняттям дійсності буде важко збагнути ситуацію до кінця. Можливо, саме тому багато хто абстрагується від теми Донбасу. Занадто фантасмагорично вона виглядає, занадто випадає з рамок нормального порядку речей. Гібридна війна, російські інтервенти, найманці, місцеві бандити, якісь козаки з папахами, мародерство і екзекуції на тлі «виховання» жінок. Всі ці «вишивання хрестиком вдома» та канонічність з автоматом, православ’я з середньовічними порками ламають шаблони сприйняття. Виявляється, і на нашій землі можливий п’яний імперський православний халіфат з експропріаціями, смертями та гастролями Іосіфа Кобзона. І найстрашніше, що в цих словах немає тіні перебільшення. Це реальність. Знімок дійсності, якою вона є на Донбасі.
Скирта сміття — намішаного, безсистемного, без бачення майбутнього, ось чим є наразі Донбас. Сумні люди, які не можуть скрити власної депресії. Всі, що повертаються туди, в один голос кажуть — ви не побачите в Луганську жодної посмішки, навіть натяку на радість. Хтось переконує себе в тому, що щось зміниться на краще (як правило, це ті, що отримали посади), хтось сподівається на Росію, яка дразнить особливо проросійсько обнадійливих черговими гумконвоями, як собаку кісткою. Вона від того ще зліша і ще слухняніша. Путін визначив Донбас такою собі собачою будкою. При хаті, на морозі, з брудною мискою, яка працює за недоїдки зі столу.
Яке майбутнє у Донбасу? Ми всі знаємо, що майбутнє — це діти і підлітки, які плекають досвід оточення, його думки і навіювання. Про яке виховання дітей на Донбасі може бути мова, якщо вже зараз ми маємо приклади голодних смертей? Звичайно, розмови про відсутність їжі на сході перебільшені. Їжа є. Грошей немає. Це і розділяє людей на рівних і тих, хто рівніше. Все як у «кращі» часи «застою», з поправкою на повну анархію і безлад.
Мешканка Свердловська Луганської області Ірина розповідає: «Підручники у нас поки що українські і програма навчання також. Але оцінки учням ставлять за російською п’ятибальною системою. Нещодавно закрили школу в селищі Ясенівському під Ровеньками. Також під загрозою закриття майже всі інші школи. Вчителі лишають школи масово. Народ організувався і якось намагається гуманітарною допомогою годувати дітей. Жахливо те, що в школу майже не ходять діти з проукраїнським вихованням, адже бояться. Багато знущань над ними. У школах учні називають себе «новоросами», в мобільних телефонах герби «ЛНР», мелодії в мобільних — гімн Радянського Союзу. Їх батьки чекають російських атестатів та дипломів, щоб потім переїхати до Росії. В одній із шкіл раніше вчилось 860 дітей, а зараз наполовину менше». Що ж до якості освіти Ірина говорить: «У нас один вчитель на чотири класи. Фізрук вчить дітей англійській мові, а технічку залучили до того, щоб вона з дітьми займалась уроками фізики».
Не віриться? А це реальність. І найстрашніше те, що вже зараз за останні півроку сформовано нове покоління тих, хто ненавидить Україну. Саме ненавидить, сприймає українців — не зважаючи на те, що у нас навіть однакові прізвища! — ворогами. Там — «укропи» і «бандери», які «бомбили» міста сходу. Російська пропаганда, користуючись повною інформаційною ізоляцією регіону, блискуче впоралась зі своїми завданнями. Колись недолуге місцеве телебачення ще з літа почало працювати в форматі російського ТБ. Один телеканал навіть назву собі взяв за трафаретом відомого пропагандистського ТБ — «Луганськ 24» з відповідними логотипами, заставками і форматом мовлення (з усього видно, що російське ТБ експортувало на схід України все — від техніки до технологій, від принципів подачі інформації до журналістів). Вони легко пояснять і дітям, і їхнім батькам, чому так погано живеться і хто вбиває «розіп’ятих» дітей.
Мало хто звертає увагу на те, що коїться в самому керівництві «ЛНР». Щоб відчути, який бардак там, треба хоча б прочитати коментарі соратників (а точніше подільників) Валерія Болотова — колишнього ватажка луганських бандитів, який зник з «касою» ще в серпні. В запалі гніву ті, що втратили з втечею свого ватажка відповідні посади (а саме посади наразі є для багатьох шансом бути «рівніше»), виливають брудну правду про нинішніх ватажків — Плотницького і Карякіна. Такий собі Денис Козоріз пише: «Общался сегодня с одним из сотрудников «аппарата» господина Плотницкого... Вот выдержка из общения: «Бардак... Пользуясь ситуацией как сам Карякин, так и его «великосветствое окружение» стали весьма состоятельными людьми...»
Вони не соромляться писати і про безлад в «ЛНР», і про грабіж, і про веселе, розкішне життя «міністрів» під час тотального зубожіння народу. Той же Козоріз додає: «Пользуясь случаем, хочется поздравить с прошедшим днем рожденья новоиспеченного «государственного деятеля» ЛНР Лилию Коваленко... Отпраздновали день рожденья Лили красиво и с размахом. Хочу пожелать ей СОВЕСТИ, а главное ПОМНИТЬ О ТЫСЯЧАХ граждан ЛНР, которые сегодня находятся за чертой бедности».
А ще вони пишуть про зраду «ідеалів». «Ідеали» безграмотного Болотова полягали в тому, щоб втекти з «общаком». «Ідеали» Плотницького, обличчя якого «розлетілось» по ЗМІ в компанії Леоніда Кучми, полягають в тому, щоб дозволяти бандитам остаточно дограбовувати регіон та забезпечувати остаточне обросійщення луганчан. Інший «ображений» Олександр Малихін про владу Плотницького пише: «Так сказать новая «элита» себя уже проявила во всей красе. Случаи мародерства, отжимания бизнеса и банального задержания людей с целью выкупа». Нагадаю, це пишуть «еленерівці» про «еленерівців».
Доки ці пси гризуться, ми маємо можливість, так би мовити, з перших вуст чути про те, чим є так звана влада «ЛНР». Що це за злоякісне утворення? Як так сталося, що слюсарі 4-го розряду, які перед моїми очима не могли в травні «забити» правильно ім’я людини в телефонну книгу, стали «міністрами» і «президентами». І найголовніше та найтрагічніше — як люд перетворився на їхніх покірливих рабів, які при цьому бояться «київську хунту». Аналіз усіх цих розмов бандитів — річ неприємна і навіть у чомусь принизлива, але вона важлива. Закриваючи на це явище очі, ми можемо проґавити розростання пухлини, гадаючи, що така ситуація є винятком, можна не помітити передумови для експорту цієї біди далі. Помилкою буде списувати все на пресловуту «вату». Вже зараз зрозуміло, що ми втратили час. Полишивши Донбас, ми нажили собі ворога, навіть серед тих, хто міг би бути якщо не другом, то хоча б союзником (над цим треба було працювати 23 роки!). Ми втратили тисячі громадян, які ототожнювали себе з українцями, а зараз думають лише про можливість вижити, байдуже з ким. Так, вони зомбовані і залякані. Їхні душі, які давно не полишає страх, перемелені. І ворог вже вбив їм у голови іржаві цвяхи під назвою «Новоросія». Міф, вигаданий коханцем Катерини II, став перед нами у потворній реальності як гачок для розхитування країни. Звичайно, справа не в міфах, і навіть не в шлунках напівголодних людей. Справа в роботі на випередження. Ми вже пустили до власної оселі ворога і, мабуть, сподіваємося, що він залишиться біля порогу. Це трапилося за півроку. Ще через півроку нам вже не варто буде звинувачувати «вату».
